Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Природа – джерело натхнення»

Гук Юлія,

16 років

м. Благовіщенське

Гармонія

         Він прийшов зненацька, хоча кожен найменший листочок, якому, можливо, навіть не видно білого світу, кожна комашка, заклопотана своїми «маленькими» справами, кожна клітина мого тіла відчували: щось неодмінно має статися. Щось таке, від чого робиться тепло й радісно, але водночас іде мороз по шкірі. Через що забуваєш дихати, адже усе одно знаєш, що не помреш: від не дасть цього зробити.

Дощ...

Один із сотень тисяч тих весняних дощів...

Але якийсь інакший... знайомий....

Він прийшов ще тоді, коли сонце не встигло сховати своє кругле личко за пухнастими, немов солодка вата, хмарами, і від цього вони зробилися не сірими, не грізними дощовими кулями, а темно-бузковими, рожевими острівцями, які місцями навіть побілішали. Загалом, вони зробилися чомусь теплими, привітними. Їх хотілося пустити до себе до хати, обійняти та потеревенити за чашечкою сонячного ромашкового чаю.

Але там було щось не так, у тій рожевій ідилії. Адже клітини не мають властивості обманювати… «Усе ж ніби добре почалося», - говорив розум, а душа відчувала напругу, неочікуваність, дивну сценічну інтригу...

Лише одна секунда – і все змінилося...

Сховалося сонце...

Більше ніхто не хотів ніякого ромашкового чаю та солодкої вати...

Більше ніхто не виглядав ніяких фіолетових слоників чи зайчиків на небесах...

Більше ніхто не бачив того неба, адже нікому не вистачало сміливості прозирнути крізь ту чорну, важку пелену...

Більше чомусь не було ніякої радості...

Була порожнеча... Не страх, не відчай – порожнеча. Ніби цей дощ неминуче змиє твоє минуле життя, і ти нічого не можеш і з цим подіяти. Не можеш і не хочеш…».

Морок… Темрява… Якісь дивні щосекундні удари, глухі, ніби хтось б'є каменем об стіну. До того ж нервово, до того ж від без виході, спустошення - серце… Ось уже третю добу він лежить у своєму ліжку, ніби похований заживо, дивлячись в нікуди, роздумуючи над своїм людським життям. Точніше - не думаючи взагалі. Таке відчуття, що всі клітини його мозку та тіла вже давно відмерли, і єдине ,що приводить його до тями - легені. Рибальськими вітрилами роздуваються його легені, але пливти нікуди: тієї гнилої риби ніхто й ніде не чекає. Але ж йому потрібен хоча б якийсь рух, хоча б заради розчарування! У собі… У світі, в якому демократія – це лише прикриття тотальної несправедливості.

Утім, що поганого йому зробило суспільство? Тим більше, чим провинився він?

Що такого в тому, що люди, немов голодні дикі пси, накинулися на того, хто думає інакше? Чия мережа нервових сплетінь направлена на добро та красу?

Що такого ненормального в тому, що єдиною вакансією, яку йому запропонували, був різьбяр – витесувач кам'яних людських сердець?

Справді, хіба могло людство погладити його по голівці за те, що він не хоче бути біомасою?

Його хотіли спалити, як відьмака чи середньовічного чаклуна, бо він умів чути голос природи. Його хотіли піддати усім відомим тортурам, бо його життя у гармонії зі світом не відповідало усталеним нормам «Людського кодексу»...

Натомість, він уже третю добу говорить із темрявою, начитуючи своїм відшліфованим речитативом Бродського – «Не выходи из комнаты, не совершай ошибку». У нього більше немає кому молитися, окрім цієї темряви, адже не можна відібрати те, чого не бачиш.

За вікном гроза. Таких уже давно не було: дощ величезними смарагдовими краплями нещадно лупцює суху землю, грабуючи її найпотаємніші гробниці; блискавиці не те що розрізають небо - вони, як гієни, рвуть його на шматки, і від того передсмертного стогону здригається земля. Чи, може, це не за вікном? Може, це все за тими скляними очима, на які все швидше накочуються сльози?

І потекла найперша крапля… Єдина за всі ці роки… Але й остання…

Він ще раз  надув свої вітрила, набравшись сили, і неочікувано для самого себе з легкістю піднявся з тієї пекельної темряви. Проте так просто вона не здасться! Усіма своїми клешнями й щупальцями обмотувала його свідомість, хапалася за кожен його нерв, хотіла керувати ним, як німою маріонеткою - без серця, без розуму, без гідності.

Але ж він сильний, він усе витримає! Навіть ця темрява не зрівняється із тим, що він уже пережив! Навіть цей чортівський морок не витримає його душевної краси та доброти, яку він черпав із того дощу, з того снігу, листопаду, веселки, перших весняних квітів та останніх солодких яблук, заходу, сходу та затемнення сонця, світанків та вечорів, проведених в обіймах з природою.

І ось: вона здалася, хоча смертельний гуркіт барабанів все ще не хотів відпускати його…

Він не пам'ятає, як усе сталося, але зараз він стоїть біля свого під'їзду з чорною парасолькою в руках. Надворі почався теплий весняних дощ, і, хоча небо затягло сірими хмарами, перехожі усміхаються, прикриваючись своїми кольоровими зонтиками. Вони дивляться на цього чорного потяганого пса, і, здається, сміються з нього. Йому так здається. А, може, так воно і є…

«Куди далі? Я не хочу тут більше знаходитися! Туди, куди й завжди?..»

Так, туди, де його почують…

Він ішов, дивлячись на землю, гадаючи, що так його ніхто не помітить. І, лише вийшовши за межі цього божевільного мурашника, йому вдалося випростатися та на повні груди вдихнути цей до болю знайомий запах. Запах волі думок, природності, щирості, вічності добра та всепрощенності. Запах дому. Тут, на березі усіма забутої річки, схованої у віттях старого лісу, був його духовний прихисток. Тут він був собою.

Висока, насичено-зелена трава, яку не торкнула ще жодна жива істота; малесенькі білі квіточки, що боязко визирали з-під смарагдового килима; безтурботний плюскіт риби у воді; згармонізоване з усім світом дзижчання бджіл; солов'ї, які своїми тоненькими голосочками наспівували колискові природі - це все несподіваним вихором влилося у його душу, так, що він ледь не впав, сп'янілий від побаченого та почутого. А якби й упав, то став би повноцінною частинкою того, що неможливо повністю усвідомити. Став би комашкою, квіткою, піщинкою, а відтак тим, ким йому судилося стати, просто десь там, на небі, щось пішло не так, і його поселили серед людей.

«Я писатиму, - боязко подумав він,- писатиму для себе, для душі, заради краси. Я буду спілкуватися з Ними через папір. Не важливо, чи хтось коли-небудь читатиме ці слова, головне, щоб Вони їх чули. Головне, щоб було для кого жити, творити. Я писатиму… І, мабуть, мені стане легше…»

«Дощ... крапля за краплею, крапля за краплею. Сірість та спокій. Насиченість весняних барв та потаємне життя кожної істоти й неістоти, які так само бояться завадити цим небесним сльозам».

Щось неодмінно мало статися, чиєсь життя неодмінно мало змінитися... Моє – одне із них...

Сонце обережно визирнуло з-за хмар, ніби прийшовши в гості. Здається, весняна депресія закінчилася, далі буде лише очищення від зимового бруду» - 21 травня - і на душі цвіте бузок: я знайшов гармонію.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Природа – джерело натхнення»

Ткаченко Анна,

11 років

смт Петрове

Прохання звірят

Я ще зовсім маленька, але уже розумію, що потрібно берегти природу, а дорослі люди – ні.

Коли я побачила, що горить очерет і суха трава, то подумала, що пожежа. Але мама сказала, що то люди палять.

Ой, а де ж будуть жити звірятка? – відразу подумала я. Так мені сумно стало, їхня домівка горить.

Я прийшла додому з поганим настроєм, лягла спати і сниться мені сон. Ніби, стою я на зеленій галявинці, а там дуже багато звірят. Починають вони говорити:

- Скільки можна уже терпіти знущання людей? – засмучено сказало зайченя.

- Чому ж вони нас ображають? – обурливо промовило вовченя.

- Мені нема де жити, вони знищили мій будиночок, – уже слізно сказав їжачок.

Я стояла та мовчки слухала. Мені не було що сказати звірятам, бо я ж не знала. З моїх очей полилися сльози.

- Аню, не плач, допоможи нам, будь ласка, – почали просити звірятка.

- Добре, я дуже хочу вам допомогти, але не знаю як, – сказала я, витираючи сльози.

- Розкажи про свій сон людям, нехай вони зрозуміють, що вбивають природу! – промовила мудра сова.

Наступного дня я поділилася своїми думками з однолітками і ми вирішили, що будемо робити все для того, щоб люди зрозуміли, що людина і природа одне ціле, щоб люди почули і зрозуміли звірят і стали на захист природи.

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

«Творчі канікули» 2019

Номінація  «Моя майбутня професія»

Сергієнко Богдан
14 років
м. Олександрія

У дитинстві ким я тільки не мріяв бути! Коли у шостому класі вивчали твір «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка, я пізнав себе в образі Яви, який міняв професії, тобто, мрії про майбутню професію, як циган коней. То він моряком хотів стати, то футболістом, то директором кондитерської фабрики. Пам’ятаєте? Можете уявити, як я реготав, мало живота не порвав. Чому? Пояснюю. Коли в нашому будинку міняли проводку і приїхали електрики, у мене дух захопило від отих проводів та вимикачів. Вгадайте, ким я мріяв стати на той час?

А в третьому класі нам організували похід до цирку… У четвертому класі ми ходили на екскурсію до пожежної частини…  Думаю, ви здогадалися, що зміни у виборі майбутньої професії відбувалися частіше, ніж зміни погоди. Мої батьки лише посміювалися з мене й не тиснули. Вони раділи моїм успіхам у навчанні, не заперечували, коли я відвідував декілька гуртків: танці й оригамі, танці й авіамодельний, танці й театральний…  «Прийде час, він знайде себе», – говорили батьки.

І час прийшов. Настав 2014 рік. Він вплинув на життя мільйонів українців, а також на мій вибір професії. Все змінилося, коли мого тата Олексія направили в зону антитерористичної операції. Мама Оля неймовірними зусиллями через друзів, сайти, волонтерів шукала для тата необхідні речі: бронежилет, взуття, шолом… Як ми пережили рік, доки батько нарешті повернувся, краще не згадувати. Але я остаточно вирішив стати професійним військовим.

Після 7 класу спробував вступити до Харківської гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус». На жаль, невдало. Проте отримав чудовий досвід. Також зрозумів, що танці – це добре, але воїну необхідно вміти захищати себе, тому записався до секції рукопашного бою.

Головне, що зрозумів, спілкуючись із татом і його побратимами: Україна потребує сильної професійної армії. На самому лише патріотизмі битву не виграти. Потрібна серйозна підготовка майбутніх воїнів.

Свого часу тато служив в армії, але яка то була служба? Він сміявся, що пару разів постріляли, пару картинок показали, де треба сховатися на випадок ядерного вибуху. Така була служба, така була підготовка.

І коли тато потрапив у зону АТО, спочатку було дуже важко. Йому ще пощастило, що поряд опинилися колишні «афганці», які мали досвід і в польових умовах ділилися ним із такими, як мій тато. Не подумайте, що батько якийсь тюхтій, зовсім ні. Та жити взимку в наметах, вивчати нову зброю, втрачати друзів важко і фізично, і морально.

Ось тому я вирішив стати професійним військовим. Воїн повинен бути фізично й морально готовий до випробувань, розвивати силу волі й силу духу.

Одного разу ми з другом Максимом подивилися фільм про підготовку Морських Котиків Військово-морських сил США. Сказати, що були вражені, то нічого не сказати. Друг сказав: «Хотів би я бачити, як би з ними змагалися наші пузаті генерали». Спочатку сміявся і я, та потім стало сумно, що ми сміємося зі своєї армії, зі своїх генералів. Цей сміх обернувся тисячами жертв.

Я хочу стати воїном Збройних Сил України. Генералом. Але щоб з мене не сміялися хлопчаки восьмого класу, а мріяли бути схожими на мене, прагнули стати такими, як я.

Для цього потрібно наполегливо працювати. Бігати, плавати, підтягуватися, віджиматися, щоб тіло було готове до навантажень. Спілкуватися, працювати в команді, щоб уміти виконувати бойові завдання. Тато наголошував на цьому. Бойові побратими – це одне ціле. «Один за всіх і всі за одного!» – девіз мушкетерів актуальний у ХХІ столітті. Любити Україну. Так, на одному патріотизмі далеко не поїдеш, але воїн, який не має в душі любові до Батьківщини, до рідної землі, до своїх батьків, перетворюється на машину смерті. Тато говорить, що така людина не повертається з війни ніколи й може наробити багато лиха.

Я стану професійним військовим. Буду захищати мою землю, мій дім, мою маму Олю й тата Олексія, бо я вже дорослий.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Моя майбутня професія»

Грищук Софія

13 років

м. Кропивницький

 «Життя лиш доти має вартість,…

доки чоловік може помагати іншим»

І. Франко «Захар Беркут»

Мені лише 11. І уже здається, що в житті було дуже багато чогось цікавого. Це й тиха лагідна мамина пісня. Це сильні, надійні руки тата. Це мої власні перші кроки. А далі були і казки, що розповідала бабуся, і іграшки, які я дуже любила, і , звісно, перші дитячі мрії.

Я пам’ятаю, як беручи в руки улюблену ляльку, я співала їй колискову, як одягала на неї святкову сукню, як робила їй зачіску. І мені понад усе в житті хотілося бути мамою. Це тепер я розумію, що ця професія обов’язково буде в моєму дорослому житті.

Коли я пішла до дитячого садочка, то мені подобалося гратися, спілкуватися з дітьми. А найулюбленішою у мене була няня Олександра Дмитрівна. Я разом з нею ходила отримувати сніданки та обіди, допомагала збирати посуд, застилати ліжечка. Мені здавалося, що ця найкраща робота в світі. І я була впевнена, що я стану, як моя улюблена Шура.

Йшли роки. Продзвенів перший дзвінок. Нас, першокласників, у незвіданий чарівний світ повела перша вчителька. Ох, як цікаво було на кожному уроці дізнаватися щось нове, невідоме, вчитися писати перші літери, вирішувати тяжкі задачі, поринати в світ природи, відкривати нові давні цивілізації, чути іноземну мову і розуміти її. В той час мені здавалося, що професія вчителя найповажніша в світі і я обов’язково опаную її.

Лине час. Змінюються уподобання. Тепер я розумію, що мій вибір до цього моменту насправді не мій, а намагання наслідувати когось.

Мої однолітки уже знають ким хочуть бути. І я замислилася над питанням: «Що найбільше цікавить мене?». Відповідь прийшла дуже швидко.

Ще з часів, коли я була маленькою, ніколи не могла пройти повз покинутих цуценят. Постійно прохала у мами хоч шматочок хліба, щоб нагодувати їх. Мені дуже боляче було дивитися в їх сумні очі, які завжди благали про допомогу.

Одного разу, влітку, я відпочивала у бабусі і побачила, що в мене у малині живуть маленькі їжачки. Вони майже не ходили і були дуже кволі. Спостерігаючи за ними, я зрозуміла, що у них немає мами. Що з нею сталося, ми не знали. З того часу з різних джерел ми все більше і більше дізнавалися, як доглядати їжачків. Кожного дня давали їм молоко, носили шматочки яблук, грибів. Через декілька тижнів їх було не впізнати. А потім вони зникли. Багато днів я шукала їх і гірко плакала.

Але найбільша моя любов - це коні. Вони найрозумніші, наймиліші, найтрудолюбивіші створіння на землі. Як приємно проводити час з ними і бачити їх всерозуміючі очі; пригощати їх чимось солоденьким і відчувати вдячність. З батьками ми часто відвідуємо іподром, милуємося цими надзвичайнішими тваринами, катаємося на них. У мене є велика колекція статуеток коней і картин, на яких зображено цих дивовижних істот. Коли з’являється вільна хвилина, я читаю якомога більше інформації про коней. Дізналася, що вони були вірними помічниками людей, допомагали їм працювати в полі, вірними друзями були і на полі бою, як для віщого Олега, так і для  Будьоного, і в роки Другої Світової Війни. Вони чудово виступають на арені цирку. Як можна не захоплюватися цими дивовижними тваринами?

Я зневажаю людей, які можуть образити не тільки пташку, собаку чи кішку, а й навіть найменшу комашку. Адже як гарно і граційно вони виглядають на квітці.

Отже, я зрозуміла, що моя професія обов’язково буде пов’язана з тваринами. Ними потрібно не лише милуватися, з ними потрібно дружити. А, найголовніше, їх потрібно захищати, і не тільки від жорстоких людей, а й від різних хвороб. Тому мій вибір – це лікар-ветеринар.

Рятувати,допомагати, дружити з кожним Божим створінням, хіба це не найкраща професія в світі? І я зроблю все можливе, щоб стати найкращим лікарем і другом для братів наших менших!

Вітання  з  Всеукраїнським  днем  бібліотек 

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Сходзінська Олександра

16 років

м. Гайворон

Шлях до мрії

Ще змалечку дорослі читають дітям казочки, прививаючи любов до магічного, дивовижного, нереального та повчального, але коли малюки дорослішають, батьки заперечують їх віру у нереальне.

Із тих пір рідні вбивають у дитині те, чого навчали і забороняють діяти інакше. Більшість – перестають вірити у свої сили та вміння, долаючи шлях до своєї мрії, тим паче тоді, коли у них немає підтримки. Вони розчаровуються у собі, думають, що ні на що не здатні. Для таких людей подальший шлях і дії ніби в тумані – є не конкретними та непродуманими.

За словником, мрія – процес фантазування, при якому людина прогнозує деякі майбутні події, настання яких вона натхненно бажає. Вони бувають реальними та фантастичними, але…  Чи означає це, що не потрібно працювати над її здійсненням?

На те й вона мрія, щоб зробити нереальне реальним. Як казав Оскар Уайльд: «Якщо щось і варто робити, так тільки те, що прийнято вважати неможливим».

Ці слова, напевно, зможуть надихнути чи не кожну людину. Проте коли ми тільки починаємо фантазувати, це лише наша уява. Якщо це дійсно ціль нашого життя, ми повинні полюбити цю справу усім своїм серцем, бути чесними із собою та готовими працювати над цим усе своє життя.

Що ж, після усвідомлення цього людина починає працювати над собою. На цьому етапі їй доведеться нелегко. Численні невдачі та провали, критика, осуд і т. д. Тут важливо не здаватися і йти далі. Варто пам’ятати, що видатні вчені, співаки, поети, художники, актори, архітектори стали далеко не відразу такими відомими, як зараз. Для цього вони доклали надзвичайно багато зусиль. У когось було п’ять, у когось – десять, у когось більше тисяч спроб. Вони такі ж самі люди, як і ми, але єдине, що відрізняє нас – спосіб мислення, спосіб життя та працелюбність.

Щоб зважитись на такий крок, потрібно навчитися бути вільним і незалежним, зрозуміти, що нічого втрачати людині, адже якою вона в цей світ прийшла, такою і піде. Тому наступна перепона – страх. Страх невдачі, страх непорозуміння, страх думки оточуючих, довіри рідних, втрати матеріального становища, залишитися самотнім та непотрібним нікому. Коли людина так мислить, куди вже їй до здійснення своєї мрії? Але якщо ви вже на цьому етапі, це означає, що все близько!!! Насправді почуття страху страшніше, ніж в реальності здійснення того, чого ви так боїтеся. Це випробування навчить вас бути вільним у своїх думках та діях. Тут ви обов’язково дізнаєтеся, чи відвертими ви були самі із собою. Не важливо, чи є у вас підтримка, чи немає, чи добре вам, чи погано, хочеться плакати, чи сміятись, є хтось поряд, чи немає…

Проте зробіть те, чого ви так боялись, але так хотіли. Пам’ятайте, що про цей вибір насправді ви ніколи не пожалкуєте! Потрібно також вміти в один момент відмовитись від всього, що є, аби досягти того, що хочеш. Ризикнувши, можна досягти великого успіху, але все залежить від нас самих.

«Страх – не порок. Він розкриває нам наші ж слабкості. Пізнавши їх, людина стає не тільки сильнішою, але і добрішою» /Г. Клайв/.

Коли цей етап пройдено, людина відчуває легкість та впевненість у собі, але… Це ще не кінець. Шлях до мрії дуже довгий та виснажливий. Бувають такі моменти, коли ти довго щось робиш, тренуєшся, а все – безрезультатно. У такі хвилини досить легко впасти у відчай. Тут якраз знадобляться мистецтво терпіння та наполегливої, постійної, безперервної праці! Найкращою порадою в такому разі може стати тільки продовжувати працювати і не зважати ні на що. Можливо, потрібна чиясь точка зору та корисні вказівки. Результат рано чи пізно дасть про себе знати! Якщо щось не виходить, - так чи інакше це все одно є частина вашого шляху до мрії! Знайте – це ще одне випробування, яке потрібно подолати. І останнім, на мою думку, - найголовнішим етапом, є розповсюдження щастя за допомогою своєї мрії. Коли ми даруємо любов людям і щасливі емоції, ми робимо їх добрішими та наповнюємось цим же позитивом самі. Таким магічним є закон нашого життя.

«Труд – это любовь, ставшая зримой» /Х. Джубран/. Я б сказала трішки по-іншому: «Праця – це любов, яка стала відчутною»!

Я думаю, що результатом здійснення благородної мрії - є щастя інших людей. Фантазуйте, мрійте, любіть, будьте вільними та живіть!

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Годованюк Софія

11 років

смт Компаніївка  

   Модна зачіска

                                   

      (байка)

Одного разу їжачок,

Йдучи по лісу довго,

Побачив новий теремок,

А біля нього вовка.

Вовк їжакові розповів,

Що він ось тут працює:

У теремочку ресторан,

І тут він порядкує.

«Тепер крутий я, -

Каже вовк, - бо лев – хазяїн в мене,

У всьому, друже, знаю толк,

Ось подивись на мене:

Увесь у лейбах і джинсі,

І зачіска модняча,

Під нуль побрита голова,

Як крашанка гусяча.

Все це – ознаки крутизни,

І я – крутий парніша.

Як хочеш тут попрацювати,

Міняй прикид скоріше».

У перукарню їжак вмить

Побіг голки свої голить,

А на базарі (оце так)!

Купив собі крутий піджак

До ресторану він прямує,

І гроші подумки рахує.

Ще довго можна говорити,

Але запам’ятайте, діти,

Є приказка: «На голові блищить,

А в голові в цей час свистить».

А що ж із нашим їжачком?

Скажу, як було діло:

                               Поплутавши із Колобком,

Його лисиця з’їла.

Пригода в лісі та була –

Модна зачіска підвела.