середа, 31 січня 2018 р.



 Номінація  «Далі буде?  Ні, «далі» - вже є!»

Вікова  категорія: 14 - 18 років

Комишова  Олександра,
14  років,
смт  Петрове


ТОРЕОДОРИ  З  ВАСЮКІВКИ

Далі буде….to be continued

Коли бачиш ці слова, почуття, які тебе переповнюють, можна порівняти з почуттями маленьких дітей 31 грудня, коли чекаєш Діда Мороза з подарунками, або день напередодні свята дня народження, того, що чекаєш найбільше: нетерпіння, захват, трепетне очікування чогось незвичайного, чудового, суперового. Але «далі буде», на жаль, про книгу нечасто говорять. Це ж хорошо, коли автор живий, обіцяє продовження і ти в це всім серцем віриш. А що робити, коли книга написана давно, останнє слово автор написав, але ти наполегливо не хочеш, щоб та країна, якою ти так натхненно подорожував, зникла з карти твоєї уяви. Бо, поринувши у вигаданий письменником світ, ти стаєш його частиною, живеш разом з головними героями їх життям, болієш їх проблемами, радієш їхнім успіхам, й іноді , бачачи, що все тоншою стає права сторона розгорнутої книги, все менше часу залишається до прощання, тебе охвачує справжній не видуманий розпач аж до сліз. А далі??? А далі…
Далі відкривається безмежний політ твоєї фантазії. І вона летить, сягає аж до хмар, і придумує, придумує, додумує. І від цього здається, що твої улюблені герої живі, вони поруч, вони продовжують бути з тобою.
У кожного є свої улюблені герої. Книги, які перечитуєш по декілька разів, до яких повертаєшся знову і знову. Для мене цими героями були і залишаються два друга - товариша Павлуша Завгородній і Ява Рень, герої книги «Тореодори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Їх образи настільки доброзичливі, яскраві, смішні, що не можуть не припасти до душі. Тому, коли ми, читачі, сказали їм «прощавайте» там, на полі після пожежі… брудним , закіптюженим, втомленим, наляканим, але сміливо поборовшим полум’я , що їх ще раз  міцно здружило, думаєш, а що далі?  Як склалося життя відчайдушних шукачів пригод у кукурудзі? Варіантів безліч… як щодо ось такого?
Павлуша і Ява залишилися вірними друзями і разом закінчили школу. Чи сварились вони? А як же !  На зміну Галині Сидорівні прийшла нова вчителька, яка сподобалася обом хлопчакам, і вони так намагалися завоювати її увагу, що добряче один одному накапостили, але врешті помирилися, коли виявилося, що до їх учительки приїхав чоловік, який став їх учителем фізкультури, старшим другом і прикладом для наслідування. Саме тоді Ява вирішив стати легкоатлетом, а Павлуша заледве не покинув свою мрію стати льотчиком.
Далі збулася найзаповітніша мрія – Артек. Море,чайки, сонце, пісок , діти з різних країн…і гори. Ведмідь-гора. Ну як же не видертися на її верхівку? Як не вдихнути на повні груди чисте повітря пригод і небезпек? Ох і шелесту вони наробили на цілий табір! Але ж і прославилися. І довго потім отримували листи з усього світу. Навіть з Карафолькою потоваришували, бо хто ж краще напише листа англійською мовою?
Так і довчилися до останнього дзвоника. Павлуша отримав золоту медаль – ну дуже вже хотів досягти найзаповітнішої мрії. Ява не отримав, але не дуже про те шкодував, адже на той час саме мріяв стати естрадним співаком, бо заспівав пісню на святі останнього дзвоника і на його думку, мав шалений успіх. Свято було чудовим, яскравим, неповторним, всі раділи, батьки тихенько витирали сльози. А далі сльози витирали всі, сльози сміху, бо хлопці по черзі читали свої мемуари, які написали ще рік тому.
Отож, дороги далі розходяться. Павлуша блискуче, хоч і дуже хвилювався (аж гикав), вступив до інституту у Києві і вивчився на льотчика. А Іван – в естрадно-циркове. Хоч батьків і шокував його вибір Але хлопець завжди був упертим. Відучившись, Павло отримав роботу за спеціальністю, став літати, побачив безліч країн. На всіх континентах побував. Навіть батьків звозив у далеку Індію, Австралію і на острів Яву. Ох і весело було усім! Хоча Павлуші так і не вдалося пояснити батькам, чому в Індії корови живуть у кращих сараях ніж люди.
Так промайнуло двадцять років. Одного разу, повертаючись з рейсу, літак, яким керував старший пілот Павло Завгородній, потрапив у повітряну яму і зазнавши значних пошкоджень, упав. Павло отримав травму, через яку керувати літаком більше не міг, тай не хотів. Прийшов час повернутися додому у рідну Васюківку.
Тато з мамою чекали дорогого гостя. Але гостя тягло на вулицю. Скільки ж часу він тут не був! Скільки всього пропустив, не побачив. Он дід Соломон сторожує на кладовищі, де Ява привида фотографував. Тільки чатує з іншого боку огорожі. І дід Варава там. І баба Палажка. Дарма, видно, полин їла, не допоміг. А ось хата Книшів. Вони виїхали давно, а тут живе сім’я з маленькими дітьми. Он дивіться, увесь двір в іграшках, і на даху рогатка! Це ж треба як заховали! А далі ставок – плавні. Скільки там всього було – аж сльози на очі: Собакевич, Фарадейович, острів Переекзаменовки… треба повертатися надто багато спогадів.
Аж ось і школа… Маленька, сільська, але ж така рідна. І діти там зараз здобувають знання, і порушують  поведінку, і, може,навіть, теж хтось винайшов якусь штукакенсію і стріляє з неї по плюгавому відміннику на першій парті.
Аж ось дзвенить дзвінок, на подвір’я висипають діти, шум, галас, сміх. До них виходить учителька – струнка, гарна, усміхнена, у яскравій модній сукні і туфлях на шпильці (як вони на них ходять). Повернулася – та це ж Ганька, Ганна, Ганнуся Гребенючка. Отакої. Вчителює тут уже п’ять років. Поговорили, згадали. А далі Ганька пропонує завітати до школи, обіцяє сюрприз. І то був – таки сюрприз. Знаєте, кого Павло побачив у кріслі директора школи ? Не знаєте? Яву! Вірніше, не Яву, а Івана Завгороднього власною персоною. Це ж треба таке!
Пам’ятаючи власні подвиги, Іван – талановито керував навчальним процесом. От і зустрілися! Іван повернувся в село не сам, а з дружиною і двома дітьми – дівчатками, а хлопчик з’явився вже тут зовсім нещодавно, ще й пів року не пройшло. А знаєте хто став його найкращим другом? Син Павлуші і Ганьки.

А знаєте хто шість років потому вкинув жабу в компот у їдальні, щоб перевірити, чи не стане вона, як хамелеон, рожевою? Не знаєте ? А ви пофантазуйте, бо, як то кажуть,  to be continued, далі буде…

Немає коментарів:

Дописати коментар