«Лідер читання–2025»

           

Літературний  твір  

переможця

обласного  туру  Всеукраїнського  конкурсу 

     «Лідер  читання – 2025» 

       

            

        Артем  Шитикін

        

           Оберіг  Вільної  землі

Одного літнього вечора Артем, його брат Денис і їхній друг Мілан сиділи біля вогнища на краю села. Сонце вже сховалося за обрієм, але небо ще палало рожевими відблисками. Вогонь весело потріскував, розганяючи нічну темряву, а довкола чути було лише спів цвіркунів та шелест трави.

Раптом полум’я загорілося яскравіше й освітивши землю, відкрило стародавній знак – тризуб, вирізьблений на камені, який до цього здавався звичайним уламком скелі.

– Це знак предків, – з трепетом промовив Артем. – Вони кличуть нас.

– А може, це просто випадковість? – засумнівався Мілан, стискаючи в руках суху гілку.

– Ні, – твердо відповів Денис. – Ми мусимо дізнатись, що це означає.

Їхні серця билися швидше, немов у передчутті великої подорожі. І справді, того вечора вони не змогли заснути. Лише місяць зійшов високо над селом, хлопці вирушили в дорогу.

Дорога вела їх у темний яр, де панувала неприродна тиша. Повітря було важким, мов перед грозою. Раптом із пітьми вийшов сивий мандрівник у довгому плащі, що світився срібними нитками. Його очі сяяли, наче зорі.

– Хто ви? – обережно запитав Артем.

– Я хранитель пам’яті вашого краю, – відповів старий. – На цій землі є давній оберіг, який може захистити народ. Але знайти його можна лише в самому серці темряви. Туди дорогу знають лише сміливі.

Мандрівник подав їм старий пергамент із намальованим знаком сонця, обплетеного калиною.

– Пам’ятайте, – додав він. – Лише єдність і віра відкриють вам шлях.

І, ніби розтанувши у повітрі, старий зник.

Хлопці рушили далі. Дорога стала ще важчою: перед ними виникали темні постаті – тіні ворогів, що хотіли скувати Україну залізними ланцюгами.

– Вони сильні, – прошепотів Мілан, відчуваючи, як ноги тремтять.

– Сильні не вони, а страх у серці, – відповів Артем і перший кинувся вперед.

Денис прикрив його з плеча, відбиваючи удари темних істот невидимим щитом віри. Мілан, зібравши всю мужність, підняв камінь і кинув у ворога. І в ту ж мить тіні розсипалися іскрами.

– Бачиш? – засміявся Артем. – Разом ми сильніші!

Вони йшли далі, але кожен крок ставав випробуванням: холодні вітри гасили світло місяця, скелі звужували шлях, а земля під ногами ніби намагалася поглинути їх.

Нарешті друзі дісталися до величезної печери. Вхід у неї був схожий на пащу дракона, що ось-ось прокинеться. Усередині панувала темрява, така густa, що важко було дихати.

В глибині сяяло слабке світло. Там, на кам’яному постаменті, лежав золотий оберіг у формі сонця, обплетений калиною. Його сяйво було теплим і лагідним, проте навколо нього крутилися останні залишки темних тіней, які шипіли й намагалися відлякати хлопців.

– Якщо ми не з’єднаємо руки, оберіг залишиться мертвим, – пригадав Денис слова мандрівника.

Тремтячими, але рішучими рухами хлопці поклали свої долоні на оберіг одночасно.

У ту ж мить земля загриміла, наче прокинувся сам світ. Із серця печери вирвався яскравий промінь світла, що розпанахав ніч і піднявся просто в небо. Каміння навколо засяяло, тіні зойкнули й зникли, наче розтанули у ранковому тумані.

Назовні, над країною, зійшло ясне сонце, якого люди давно не бачили. Його промені зігріли поля, ліси й ріки.

– Це сила нашої землі, – тихо промовив Артем, відчуваючи, як його серце наповнюється спокоєм і гордістю.

– Вона жива в кожному з нас, – додав Денис, стискаючи руку брата.

– І тому ми непереможні, – усміхнувся Мілан, дивлячись на небо.

Коли вони повернулися в село, люди вже чекали їх. Хлопці сяяли іншим світлом – в їхніх очах була відвага, а в серцях упевненість. Вони знали: справжня перемога завжди народжується з єдності, віри й любові до своєї землі.

Сивий мандрівник ще раз з’явився серед натовпу й кивнув:

– Ви пробудили оберіг. Пам’ятайте: тепер ви – його хранителі. Оберіг живе, поки є любов у ваших серцях.

Село наповнилося радістю. Діти бігали, торкаючись проміння, яке спадало з неба, а старші люди змахували сльози. Усі зрозуміли: на їхній землі знову панує світло.

І хоча попереду чекало ще багато випробувань, кожен у душі знав: ця земля вільна і буде такою завжди.