«Творчі канікули – 2025»

                                                           

         

       Вікторія    Заїка 

           

       12  р.,  с. Веселівка,   Кропивницький   район    

Номінація: «Природа – джерело натхнення та краси»

 

Таємниця засохлої річки

 

У маленькому й мальовничому селі Веселівка тече річка Громоклія. Вона така чиста й прозора, що можна розгледіти кожен камінчик на дні. У ній живе багато рибок – великих і маленьких, кольорових та золотистих. Місцеві жителі дуже любили Громоклію: влітку тут купалося багато дітей, засмагали та рибалили дорослі, а взимку люди цілими родинами виходили на лід пограти в сніжки, зліпити снігову бабу та повеселитися.

Та з часом річка почала міліти й пересихати, а згодом і зовсім перетворилася на маленьку калюжу. Люди нервували, бідкалися і ніхто не знав, що з цим робити.

У селі жила дівчинка Вікторія. Її будинок стояв просто навпроти річки і щодня вона з болем у серці спостерігала, як Громоклія втрачає життя. Колись річка дарувала прохолоду й радість усім мешканцям села, а тепер ставала дедалі меншою.

Одного вечора, коли дівчинка зі сльозами на очах заснула, їй приснився дивний сон. На місці пересохлої Громоклії стояв старенький будинок. Зайшовши в середину, Вікторія побачила стіл, на якому лежали карта та записка:

«У підземеллі під лісом зачинена душа річки. Щоб її врятувати, треба знайти ключ. Якщо цього не зробити, річка зникне назавжди».

Дівчинка хотіла детальніше розгледіти карту та її розбудив дзвінок телефону – друзі Марійка й Сашко кликали її погратися. Застилаючи ліжко, вона знайшла під ковдрою ту саму карту, яку не встигла роздивитися у сні. Вікторія зрозуміла, що мусить врятувати душу річки. Вона розповіла про все друзям, і ті з радістю погодилися допомогти.

Діти вирушили до невеличкого, світлого лісу, що ріс неподалік села. Та цього дня він був не таким, як завжди: навколо стояли страшні чагарники з гострими колючками, над головою кружляли великі чорні птахи, а з усіх боків тягнуло холодом. Друзі довго блукали лісом, поки не натрапили на величезний камінь, біля якого лежала плита з такими самими знаками, як на карті. Під нею вони знайшли стару дерев’яну скриню, а в ній – ключ у вигляді хвиль.

Пробравшись крізь павутину і мох до підземелля, діти побачили клітку, а в ній – гарну, але втомлену й змарнілу дівчинку.

– Я – душа Громоклії, – прошепотіла вона. – Мене замкнули, бо люди забули про мене й перестали піклуватися. Тільки добрі та дбайливі серця зможуть урятувати мене від смерті.

Діти відімкнули темницю й випустили дівчину, пообіцявши зробити все можливе, щоб повернути їй силу. Повернувшись у Веселівку, вони згуртували жителів: насаджували дерева, прибирали берег річки, чистили джерела, виготовили та встановили на березі таблички: «Громоклія –  жива річка! Не сміти!».

Минуло кілька тижнів, і сталося справжнє диво. Одного ранку Вікторія почула тихеньке «бульк» у воді – це повернулася перша маленька срібляста рибка. За нею пропливла ціла зграйка різнобарвних рибок, що радісно кружляли навколо відродженого джерела, ніби дякували дітям за порятунок.

Невдовзі з очеретів пролунало гучне квакання зелених жабок. Вони стрибали з латаття на латаття, змагалися у найгучнішому «ква» й, бризкаючись водою, влаштовували справжнє свято.

Щоранку мешканці Веселівки бачили, як лелеки велично кружляють у небі, а ввечері – як вони повертаються додому, приносячи в дзьобах гілочки та свіжу рибку.

Коли вода наповнила все русло, Громоклія знову стала дзеркалом, у якому відбивалися хмари й веселий сміх.

У спекотні дні до річки збігалися діти. Вікторія, Марійка та Сашко з друзями будували піщані замки, пускали човники й змагалися, хто зробить найдовший «ляп» на воді пласким камінцем. Старші хлопці облаштували дерев’яний пірс і стрибали у воду «бомбочкою», піднімаючи фонтани бризок. А ввечері вся громада влаштовувала біля Громоклії сімейні пікніки: сміялися, співали пісень, слухали тихе плюскотіння хвиль.

Річкова дівчина-душа часто виходила з води тихими сутінками – уже не втомлена й бліда, а сповнена сил, з волоссям-водоспадом і очима-озерцями. Одного разу вона підійшла до Вікторії, Марійки та Сашка, які сиділи біля води після купання, і тихо мовила:

– Я пам’ятаю, як ви знайшли карту, як не злякалися темного лісу, як визволили мене з темниці… Саме ви дали мені нове життя. Дякую вам, Вікторіє, Марійко, Сашко. Ваші серця наповнені світлом і добром. Поки у вашому селі живе любов до річки – Громоклія ніколи не згасне.

Відтоді щовесни у Веселівці святкують День Громоклії. Діти висаджують нові дерева, дорослі прибирають береги, а всі разом пускають у воду вінки з квітів — символ вдячності річці за її живу, співучу душу.

Так Громоклія знову стала серцем Веселівки, а люди навчилися простій істині: природа повертає добром тим, хто піклується про неї з любов’ю.