середа, 23 січня 2019 р.

Твір зі збірки «Творчі канікули – 2018» 
Першогуба Сергій,
15 років
м. Гайворон
Номінація «Далі буде? Ні, далі – все є!»

Закінчується повість Я. Стельмаха «Митькозавр із Юрківки» такими словами: «…У нас попереду ще дуже багато цікавого і завжди  так буде, поки ми з Митьком…».
Літо – це найкраща пора року. Потім, завжди у кожного школяра починаються канікули. В цю чудову пору року можна забути про шкільні турботи, домашні завдання, не потрібно рано вставати та бігти в школу.
Ну от, по традиції, ми з Митьком вирушили випросити у батьків поїздку у село до бабусі Митька. Батьки спочатку сумнівалися чи піде ця поїздка нам на користь, але, згадавши, що минулого літа ми їздили туди і наша поведінка дуже сподобалась бабусі, батьки дозволили. Радість, переповнювала наші серця і ми кинулись один одному в обійми.
І ось ми з моїм найкращим товаришем збираємося у гості до його улюбленої бабусі.
Після сьомого року навчання, нам на літо дали прочитати кілька книг. Колекцію комах збирати не потрібно, адже нашу тогорічну колекцію визнано найкращою в школі. Навіть наша прискіплива ботанічка була приємно здивована і задоволена.
Ось і наступив день від’їзду до села. Шоста година ранку… стоїмо… я і Митько на залізничному вокзалі невиспані, але дуже щасливі, чекаємо потяг. Раптом, десь в далині, ми почули шум та гудіння потяга. Через декілька хвилин ми уже сиділи в потягу і їхали в сторону села. Коли ми зійшли біля наступної станції, нас чекав автобус, який і відвіз до села. Зайшовши до автобуса, з нами привітався вже знайомий водій. Ми сіли на останні місця і вирушили в Юрківку.
Юрківка зустріла нас ясною, теплою, безхмарною погодою, якій ми дуже зраділи. І от, недалеко від нас, ми побачили Василя, який вправно щось лагодив на своєму пошарпаному велосипеді. Ми привітались, перекинулись словами і Вася чкурнув на своєму велику, наче його й не було.
-      Мабуть в нього тренування за графіком, - подумав я.
Зголоднівши після дороги, ми з Митьком накинулись на бабусину їжу, а після ситного обіду вирішили відразу піти до річки. Щоб дійти до місцевого місця купання, треба було перейти маленьку річечку, і через неї була прокладена кладка, якась надто вузенька.
Я нерішуче зупинився, Митько до мене:
-          Не бійся, вона витримає нас удвох!
Ми, взявшись за руки, ступили на кладку, зробили декілька кроків, тріску не чути і ми трохи рішучіше пішли далі, дійшли до середини і тут дошка гойднулася, спружинила, і ми з Митьком полетіли, так і тримаючись за руки, у воду. Першу мить ми так і сиділи навсидячки, бо річечка була менше півметра глибиною. Якусь хвилину ми ошелешено перезиралися, а потім почали голосно реготати.
-          О це так покупались, - сказав Митько,вилазячи на берег.
        До пляжу місцевого ми таки дістались, накупавшись вволю, ми помчали на берег загоряти.
        Тут я побачив, що Митько дуже прислухається до розмови сусідів. Йдучи додому, я спитав:
-          Що цікавого ти почув?
-         Та от є у мене думка така, що ми зможемо цього літа таки зробити відкриття, – сказав Митько.
-         Яким чином? – вихопилось у мене.
        Із розмови, яку підслухав Митько, я дізнався, що в Юрківку приїздять на наступній неділі археологи, їх зацікавив курган на вигоні села.
        І Митько вирішив знайти скарб скіфів першим. Вночі, коли полягали спати всі, ми довго обговорювали, як краще це нам зробити. Вдень там можуть нас побачити, то будемо копати вночі.
        Зранку не пішли на річку, а збирали інвентар. До вечора було все готово. Почувши, що бабуся Митька спить, він сказав:
-          Рушаймо! Не забудь ліхтарики.
-          Добре, - відповів я, зваливши свій рюкзак на плечі.
        Світло на вулиці не горіло, зате на небі виблискував повний місяць, і дорогу було добре видно.
        До назначеного місця дістались без пригод, включили ліхтарики та й нумо копати, у тому місці, на яке показав Митько.
        Копали уже довгенько, сорочки поприлипали до спини, але нічого суттєвого не знаходили.
        І раптом моя лопата об щось бряцнула, ми завмерли:
-            Нарешті! Клад! - майнуло в голові.
Краще присвітивши ліхтариком, побачили, що це жерстяна баночка з-під льодяників.
-          Що це за невезіння таке? – вихопилось у Митька!
        Розчаровані, ми сіли відпочити і вирішили, що на сьогодні досить. Тихенько пройшовши в хату, ми лягли і зразу ж поснули.
Розбудила нас бабуся, коли сонце уже добре світило.
-          Вставайте, соні, сніданок на столі, - затурбувалась вона.
Добре поснідавши, ми міркували чим себе зайняти. Ми сюди приїхали не гратися-забавлятися з місцевими хлопчиками, а зробити відкриття або знайти клад.
І тут Митькові на очі попала газета, яка лежала на столі і заголовок. У Китаї, в провінції Шаньдун, знайшли невідомий вид динозаврів.
-          Оце так штука! – вигукнув Митько.
Його таки не покидали думки, що назва села Юрківка походить від назви юркського періоду. Митько, задумавшись сказав:
-          Я обов’язково вивчуся на палеонтолога і знайду таки свого динозавра.
Подивившись на свого товариша, який у мріях уже знайшов останки зауропадіва і стегозаврів, я прийшов до думки, що така жага до відкриттів не може пройти з роками.
Мабуть через десяток років ми почитаємо в газетах про нього, як про вченого палеонтолога, що він на найзагадковішому континенті, який зветься Антарктида, знайшов останки бронтозаврів, які жили на нашій планеті 200 млн років тому.




Немає коментарів:

Дописати коментар