Найщиріші  вітання  з  професійним  святом  –

Всеукраїнським  днем  працівників  культури

та  майстрів  народного  мистецтва!

Фахівці сфери культури ведуть дітей і дорослих у світ добра та краси, зберігають духовну спадщину, формують унікальний культурний простір, що об’єднує суспільство. І тому, мало хто уявляє своє життя без книги, музики, живопису, кіно, театру, танцю.

 

Бажаємо  колегам  постійно  бути  у  творчому  русі,

робити  культуру  живою  та  сучасною

на  благо  гармонійного  розвитку  людини!

Усім  щастя,  здоров’я,  добробуту,  миру!

 

Віртуальні  квіти  для  Вас!

 «Творчі канікули – 2025»

Маргарита  Частакова

12 р.,  м. Кропивницький 

Номінація: «Моя Україна: з вірою у Перемогу»    

«П’ятнадцять  днів  миру,  П’ятнадцять  днів  літа… » 

Коли почалася війна, мені було дев’ять, а братикові майже виповнилось чотири… Я пам’ятаю, як мама мовчки складала речі в тривожну валізу – не панічно, а дуже спокійно і виважено, з тією тишею, яка лякає ще більше за крики. Моя мама письменниця, яка до війни писала книжки і допомагала іншим творчим людям на цьому шляху. І тому до валізи, окрім документів і протеїнових батончиків, павербанків, і кількох теплих одежинок для братика, мама поклала книжки. На одній з них було написано «Все літо в один день». Тоді я ще не знала, якою місткою виявиться ця назва. А ще мама поклала нам з братиком у куртки складені вчетверо папірці — це були ксерокопії наших свідоцтв про народження, на звороті яких від руки її каліграфічним почерком була написана наша адреса, телефони батьків… Маленькі клаптики паперу навіювали неабияку тривогу… «На всяк випадок», – сказала вона, і я тоді не зовсім розуміла, що це за випадок, який змушує маму ховати сльози в чай і усміхатися. Перші дні в Кропивницькому були доволі тривожними, ніхто не знав, що робити і на який період часу буде потрібно іти в укриття. Я чітко пам’ятаю перші тижні повномасштабного вторгнення. Нічні тривоги… Мій сонний брат, на якого мама крізь його сльози натягує одяг, ніби на неслухняну ляльку, і веде нас в укриття… А наступного дня сусіди почали приносити до нас додому ключі від своїх квартир, а тітка Віра з восьмого поверху, подзвонивши у двері, простягнула мамі пухнастий згорток, що упивався кігтями в її груди, промовивши: «Ми в село, нема як залишити і забрати. Ти ж приглянеш? Ви ж залишаєтесь?». Так, ми залишалися, бо нам не було куди іти. Пригадую, як мій братик запитав: «А чому ми нікуди не їдемо?». Мама лагідно усміхнулася і дуже спокійно сказала: «Тому що ми вдома, синку. Тут наш дім». А потім ми дізналися, чому насправді ми залишилися. Ми дізналися, що наш дядько йде на фронт. Наш дядько – той, що завжди приносив нам яблука з ринку, вчив правильно дихати під час пробіжки, і сміявся так голосно, ніби був дитиною, сміявся так щиро, що навіть сусіди усміхались. Він був учителем фізкультури, тренером з боксу, і здавався непереможним, навіть коли просто варив борщ чи кидав м’яч у кільце. Ті перші місяці дядько був спершу в ТРО, а потім став до лав армії. Гарячі точки, які називають «нулем», тижні поза зоною досяжності, контузія, очікування «плюсиків» у повідомленні, епізодичні дзвінки з тим самим яскравим вибуховим сміхом у слухавці… Тепер він командир. Тренує молодих хлопців, керує групами, передає досвід, який, на мій погляд, ніхто не просив здобувати... Ми живемо у війні. Ми стоїмо там, де нас ламають і гнуть до землі. За кожним щасливим днем – життя і долі наших воїнів, серед яких і мій дядько. І ми пишаємося ним. Але найбільше – ми чекаємо. Чекаємо тих п’ятнадцяти днів, коли його відпускають додому. П’ятнадцять днів миру – як маленьке життя, яке ми проживаємо разом. Цьогоріч було свято у липні — п’ятнадцять днів миру для нашої родини стали п’ятнадцятьма днями літа… Ми ці дні зазвичай рахуємо, як дітлашня рахує цукерки, ділячи їх між собою: повільно, з надією, щоб не закінчились. Іноді мені хочеться, щоб дядько був поруч частіше. Щоб ми знову бігали разом на стадіоні, щоб він показував, як правильно тримати удар, і щоб мама більше не нервувала, а головне – щоб їй ніколи більше знову не довелося писати жодні записки… Мій дядько відростив бороду, став кремезним і дуже постарів. Але він не перестав сміятися. А ще я мрію, що після війни він одружиться, знайде спокійну роботу, і ми зможемо бачити його не раз на рік, а щодня. А поки – ми чекаємо. І віримо. Бо навіть у найтемніші дні, коли новини лякають, а тиша стає гучною, ми знаємо: він там – сильний, добрий, наш. І ми тут – любимо, пишаємось, і мріємо про мир.

 «Творчі канікули – 2025»

Халатян  Надія

12 років,  м. Бобринець,  Кропивницький район

Номінація: «Моя майбутня професія»

Я дуже люблю кіно! «До чого тут це, –  запитаєте здивовано. – А от до чого!»

Ще змалечку, не відриваючи очей від екрану, зачаровано спостерігаючи за героями, я бачила в них себе! І якщо героїня була відважною поліцейською, яка рятувала світ від злочинців, я була переконана, що обов’язково стану такою, коли виросту. Захищати людей, боротися за справедливість, карати зло – хіба це не найблагородніша справа?

Потім, коли бачила в якомусь фільмі струнку, завжди усміхнену та витончену стюардесу, думала: «Ось воно – моє справжнє покликання! Багато подорожувати, пізнавати світ, спілкуватися з людьми різних країн – хіба не мрія?». 

Натхненна фільмами та серіалами, пізніше вирішила, що неодмінно маю стати акторкою. Адже тоді зможу бути і поліцейською, і стюардесою, і ветеринаром та й ще багато ким. Люди бачитимуть мою гру, відчуватимуть сильні емоції. Ця професія зробить моє життя яскравим, наповнить його неймовірними подіями. І ось уже в найсміливіших мріях побачила себе щасливою володаркою «Оскара»!

Та все змінив випадок. Минулої осені я захворіла, сильно болів живіт, лікар «швидкої» запідозрив апендицит і забрав мене до лікарні. Як же я злякалася! Чужі люди в білих халатах, лікарняні коридори із запахом медпрепаратів… Та дарма. У відділенні зустріла лагідна, уважна лікарка-педіатр, заспокоїла пояснила й допомогла. І відтоді я зрозуміла, що в майбутньому хочу стати такою ж чарівницею, що перетворює дитячі сльози на щасливі усмішки. Лікувати хочу саме діток, адже вони часто хворіють і потребують турботливої допомоги. Відчуваю, що ця професія дуже нелегка й відповідальна: треба бути мужньою, мати велике терпіння, уважно ставитися до пацієнтів і, головне, любити маленьких дітей, уміти знайти підхід навіть до найменших. Адже лікар-педіатр, не лише зцілює різні дитячі хвороби, він ще має вміти підтримати, заспокоїти їхніх батьків. Я хочу, щоб діти після зустрічі зі мною не боялися лікарів, а сміливо довіряли їм. Особливо в такий важкий для нашої України час, коли багато маленьких пацієнтів зранені не лише хворобами, а й жорстокою війною!

Уже сьогодні розумію, що дорога до цієї професії буде довгою й нелегкою, треба вже зараз багато й старанно вчитися, бо, як каже моя бабуся, під лежачий камінь вода не тече. Але якщо я справді хочу стати гарним лікарем-педіатром, то зможу здолати всі труднощі, адже впевнена, що успіх знаходить лише тих, хто його наполегливо шукає. І тоді буде все, як у кіно!

 

 «Творчі канікули – 2025»

Конаєв Владислав

13 років,  с. Виноградівка,  Кропивницький район 

Номінація: «І в кожному із нас живе філософ»

Іноді мені здається, що філософи – це якісь дуже серйозні дорослі, які весь час тільки й роблять, що думають про життя. Але чим більше я розмірковую, тим більше розумію: філософами можуть бути всі! І дорослі, і діти. Бо філософ – це не просто професія, це спосіб думати та бачити світ по-особливому.

Ми всі щодня ставимо собі важливі запитання. Наприклад: «Що таке щастя?», «Чому існує добро і зло?», «Навіщо ми живемо?». Навіть якщо відповіді не завжди прості, ми все одно шукаємо їх. А це і є філософія – роздуми про найважливіше.

Я сам часто думаю про різні речі. Наприклад, чому люди іноді сваряться, хоча могли б просто поговорити? Чому деякі люди допомагають іншим, навіть якщо самі мають труднощі? Я не завжди знаю точну відповідь, але намагаюся зрозуміти. І в такі моменти я відчуваю себе справжнім філософом.

У школі ми з друзями іноді дискутуємо, що таке справжня дружба, чи завжди потрібно казати правду, як бути добрим. Ми не просто говоримо, а слухаємо одне одного і намагаємось зрозуміти іншу думку. Це теж філософія — не тільки думати, а й чути інших.

Навіть у мультфільмах є філософські думки. Мій улюблений герой – Вінні-Пух. Він здається звичайним ведмедиком, але каже дуже розумні речі. Наприклад: «Іноді найменші речі займають найбільше місця в нашому серці». Це говорить про те, що навіть прості речі мають велике значення, якщо вони важливі для нас.

Маленькі діти, які ще навіть не вміють читати, вже теж філософи. Вони постійно запитують: «Чому?», «Навіщо?», «Як?». Їхній розум відкритий, вони хочуть дізнатись усе на світі. І в цьому вони справжні мислителі.

Я вважаю, що філософом може бути кожен. Не обов’язково мати спеціальні книжки чи великий вік. Достатньо просто мати цікавість до життя, бажання думати й шукати відповіді. І якщо ти ставиш важливі запитання – значить, ти вже філософ. Тому я з впевненістю можу сказати: усі ми філософи!

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

Титаренко Катерина,     13 років,   м. Кропивницький

Номінація: «Знайомтеся – це ми!»

Є така штука: коли у вас своя компанія, ви живете ніби у двох світах одночасно. Один – звичайний: школа, домашка, контрольні, мами з їхнім «ну ти ж дівчинка, тримай кімнату в порядку». А другий – наш. Такий, у який чужі просто не потрапляють.

Ми – друзі, і це зовсім не просто дружба. Це – цілий маленький світ, який ми створили разом. У нашому світі нас четверо: я (головна по драматичних монологах і придумуванні планів на літо), Марта (майстер «а давайте ще ось це»), Денис (той, хто завжди або рятує ситуацію, або сам у ній опиняється) і Ліза (міс місцевий дзен і головна по мудрих фразах).

Ми різні до смішного. Марта вічно вигадує щось таке, від чого батьки тільки підозріло примружуються. Денис – це людина-енерджайзер: якщо він сидить спокійно більше п’яти хвилин, значить, він спить або грає в телефоні. Ліза завжди спокійна, наче йде по берегу моря в рекламі шоколаду. А я… ну, я вмію слухати і запам’ятовувати. Потім розповідати все так, що навіть невеликий похід у магазин звучить як голлівудський блокбастер.

Ми зустрічаємось після школи, у вихідні, іноді просто «бо захотілося». Місце зустрічі – наше «центральне управління» біля старої груші в Мартиному дворі. Чому груша? Бо там тінь, зручно сидіти, і ми переконані, що вона нас чує (ну, або принаймні не здає батькам).

Звідси починаються всі великі плани. Наприклад, операція «Омлет». Це коли ми вирішили приготувати сніданок на природі. Звучить мило, але врахуйте, що ми забули сковорідку. Результат? Омлет вийшов… ну, скажімо так, «дуже авангардний». Денис потім ще два дні намагався довести, що так і було задумано.

Або історія з «експедицією на дах». Уявіть: ми ліземо по старій драбині на сарай, щоб «звідти подивитися захід сонця». Захід сонця, звісно, був шикарний, але спуск із даху – це був трилер року. Марта сміялася, я майже плакала, Денис кричав «я нічого не боюся», а Ліза спокійно сказала: «Усім зосередитися, і ми впораємось». Так і впоралися.

У нас є своя «таємна мова». Наприклад, якщо хтось каже «плюшевий єнот», це означає: «Треба швидко йти, тут підозрілі дорослі». А якщо «пінгвін на старті» – значить, план у дії. Не питайте, як ми це придумали. Просто працює.

Ще ми віримо в маленькі дива. Серйозно. Якщо перший сніг упав, коли ти з друзями на вулиці, то треба загадати бажання – і воно здійсниться. Якщо знайти камінчик у формі сердечка, то це на щастя. А якщо разом дощ перетерпіти без парасольки – у вас буде класний рік.

У нашому світі можна все: стрибати по калюжах, сміятися до сліз, придумувати країни, яких немає на карті, і навіть сперечатися про те, хто б вижив у зомбі-апокаліпсисі. (Відповідь, до речі, очевидна: Ліза, бо вона надто спокійна, щоб панікувати).

Але найважливіше – це моменти, які залишаються. Не на фото, не в сторіс, а в голові й серці. Як той вечір, коли ми сиділи біля груші, їли печиво, і над нами раптом загорілися зірки так яскраво, що здавалося, їх можна зняти, як прикраси з ялинки. Або коли ми влітку купили морозиво й пішли до річки, а повернулися аж коли стемніло, і ніхто з нас не помітив, як швидко пролетів день.

А ще у нас є мрія, ми хочемо одного дня разом побачити океан. Не просто приїхати, а прокинутися рано-вранці, сісти на пісок і дивитися, як сонце виходить із води. І ще – відкрити свій маленький «клуб мандрівників», навіть якщо ці мандрівки будуть поки що ходити в сусідній парк.

Я знаю, що колись ми виростемо. Будуть інші міста, інші друзі, інші турботи. Але я впевнена: наша груша залишиться. І навіть якщо нас рознесе по світу, цей маленький світ, який ми створили, залишиться з нами. Бо він – не про місце, а про те, що ми разом.

Знайомтеся – це ми. Чотири різні всесвіти, які якось примудрилися стати однією галактикою. І якщо це не магія, то я навіть не знаю, що тоді магія.

 «Творчі канікули – 2025» 

Соломія Харкевич,   11 років,   с-ще Петрове

Номінація «Далі буде»? Ні, «далі» вже є!»

Курочка ряба 

Із самого дитинства і дотепер мама читає мені перед сном. Казки були і є моїми улюбленими книгами. Мамин голос є особливим: спокійним і ніжним. Уві сні я подорожую казковими країнами, дружу з тваринами, розумію їхню мову. Є одна казка, яку я знаю напам’ять. Це – «Курочка Ряба». Колись я запитала у мами, чому така коротка ця казочка. Мама мені побажала перед сном, щоб мені наснилося продовження. І ось що мені наснилося…

Наступного дня знесла курочка Ряба яєчко. Не золоте яєчко, а просте. Дід змайстрував гніздо і настелив м’якої свіжої соломи. Баба обережно поклала туди яєчко і сказала:

- Ось тут, курочко Рябо, будеш тепер жити.

- І яєчко висиджувати, – додав дід.

Подякувала курочка за добро, залізла у гніздо, обійняла крилами яєчко та й заснула.

Щодня дід з бабою догоджали курочці: годували пшеницею та кукурудзою, поїли свіжою водою з криниці, стерегли яєчко, коли Ряба просилася погуляти на подвір’ї.

Так, день за днем, дід з бабою дбали про курочку, а вона піклувалася про своє яєчко.

На двадцятий день на яєчку з’явилася невеличка тріщинка. Дід плаче, баба плаче.

- Ой, що ж це робиться?

- Ой, що ж це коїться?

А курочка їм у відповідь:

- Не плач, діду, не плач, бабо! Це курчатко народжується!

Зраділи старенькі цій новині та й нумо з курочкою Рябою обійматися.

Наступного дня тріщинка на яєчку стала більша і крізь неї було видно маленький дзьобик.

- Яке гарне курчатко у нас буде, діду! – сказала баба.

- А як же ми його назвемо? – запитав він.

- А давай назвемо його курчатко Малятко! – запропонувала баба.

- Годиться! – погодився дід, надів на голову солом’яного капелюха та й подався в ліс по дрова. Бо треба ж кашу молочну малому зварити та й самим пообідати.

Баба теж часу не гаяла. І долівку підмела, і пшоно перебрала.

Сидять старенькі, смакують кашею, аж чують, хтось пищить.

- Діду, – каже баба, – піди-но, глянь. Хто це пищить? Чи не навідалася до нас мишка, яка розбила наше золоте яєчко…

- Та вже йду, – озвався дід та й вийшов з хати.

Походив дід по подвір’ю, нікого не знайшов та й повернувся назад.

Сидять з бабою, кашу їдять та прицмокують. Коли знову чують, хтось пищить.

Дід і каже:

- Піди-но, бабо, тепер ти, глянь, хто ж це пищить.

Пішла старенька на двір. Перевірила всі закутки. Немає нікого. Коли чує, курочка Ряба співає:

- Ко-ко-ко. Яєчко знесла я.

- Ко-ко-ко. Мамою стала я.

Баба радіє, обіймає курочку і просить її ще раз заспівати. А дід сидить у хаті, чекає бабу та й каже:

- Щось баба забарилася. Піду її пошукаю.

Прийшов дід до баби та вже вдвох радіють, пісню курочки Ряби слухають та курчатком милуються.

- Яке ж воно гарненьке!

- Яке ж воно маленьке!

- Яке ж воно жовтеньке!

- Яке ж воно голосне!

А курча їм у відповідь:

- Пі-пі-пі…

Дід каже бабі:

- Бабо, треба мале нагодувати. То воно від голоду пищить. Неси-но йому каші з нашого обіду!

- Добре, діду, – відповідає вона, – вже несу.

Принесла баба курчаткові Маляткові дрібку каші та наперсток води. Воно

поїло, попило та й спатки вклалося.

А курочка Ряба дякувати не перестає:

- Дякую, діду, дякую, бабо, за доброту вашу.

Перші дні курчатко Малятко тільки їло, пило і спало. А згодом, коли підросло, зміцніло, то почало виходити з гнізда на подвір’ї гуляти. Дід та баба сидять на лаві, гріються на сонечку та спостерігають, як мале дорослішає. Курочка Ряба навчала його всьому, що знала: як гребти землю в пошуках смачних черв’яків, личинок, комах та насіння; як чистити пір’ячко; як ладнати м’яке кубельце та багатьом іншим речам…

Раділа курочка Ряба.

Раділи дід і баба.

І я радію –

Про таку кінцівку мрію.

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

Запрошуємо шановних прихильників слова до знайомства з творами юних читачів – переможців обласного туру Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули – 2025», що завершився у вересні.

Цей Конкурс відомий нашим дітям 11-18-ти років з 2018 року і є одним з найулюбленіших. Національна бібліотека України для дітей – одна з організаторів даного Конкурсу, а обласні бібліотеки для дітей здійснюють його організаційно-методичне забезпечення на місцях.

Обласний тур тривав три канікулярних літніх місяці. У ньому взяли участь 52 юних автора нашої області, які представили 55 прозових та віршованих творів у семи номінаціях.

Отже, приємних прочитань і вражень!

Прядко  Анастасія,  13  років,  м. Знам’янка

   Номінація  «Безмежний  світ  моєї  уяви»

Долина  Надії

Коли я заплющую очі, мені здається, що я лечу кудись далеко-далеко, у зовсім інший світ. Світ, який ще не існує на карті, але живе в моєму серці. Для мене цей світ безмежний, світлий і наповнений добром. У цьому світі немає війни. Замість тривог люди прокидаються від співу пташок. На небі завжди сяє сонечко, а коли йде дощ – то тільки теплий, літній, після якого народжується яскрава веселка. Діти вільно бігають вулицями, не боячись нічого, а дорослі посміхаються один одному, бо знають: жити в мирі – це велике щастя.

Мій світ схожий на величезний сад. Де б ти не йшов – усюди квітнуть троянди, ромашки, айстри, конвалії. Всі ріки чисті, немов дзеркала, в яких відбивається небо. А ліси такі зелені й густі, що здається: ось-ось вийде казкова фея і запросить у мандрівку. У моїй уяві природа і люди – друзі. Ніхто не нищить дерева, не засмічує воду, не шкодить тваринам. Усі дбають одне про одного.

Найбільше я уявляю, що в цьому світі кожна дитина має право на щасливе дитинство. Ніхто не плаче від втрат, не чує страшних новин, не залишає своїх домівок. Усі діти мають родину, друзів, іграшки та мрії. І їхні мрії завжди здійснюються, бо в цьому світі для кожного є місце під сонцем. А ще в моєму світі люди вміють розуміти одне одного без слів. Якщо хтось сумує – достатньо погляду чи обіймів, щоб полегшити його біль. Якщо хтось радіє, то його щастя стає щастям для всіх. Тут немає сварок і образ. Люди не сперечаються через дрібниці. Вони вміють пробачати й розуміти. Бо саме там, де є добро, завжди є і мир. Дружба між людьми стає міцнішою, адже вона будується на щирості. Дорослі не забувають про дитячі мрії, а діти вчаться бути вдячними за турботу.

Я гадаю, що добро – це головне, що повинно бути в людини. Воно наче тепле сонечко, зігріває душі й не дозволяє холоду, ненависті чи заздрості оселитися поруч.

Я б назвала свій світ «Долина Надії». Адже тут природа дихає любов’ю, квіти розквітають, ніби усміхаються людям. Вітер приносить не холод і бурю, а пісні радості. Дощ не лякає, бо він народжує веселку – символ єдності й надії. У цьому світі не потрібно боятися завтрашнього дня. Люди живуть упевнені, що їхнє життя буде світлим і щасливим. І хоча поки що цей світ існує лише у моїй уяві, я щиро мрію, щоб він обов’язково одного дня стане реальністю. Якщо кожен із нас буде берегти у своєму серці частинку добра і ділитися нею з іншими, то поступово наш справжній світ зміниться. Добро переможе, бо воно сильніше за все темне і зле.

Мій безмежний світ уяви – це світ, де немає війни, де люди не знають страху, де панує любов і щастя. Бо справжнє щастя – це мир, любов і добро.

Я уявляю той день, коли весь світ стане однією великою родиною. Коли люди різних країн перестануть воювати й почнуть допомагати один одному. Коли замість сліз будуть тільки усмішки, а замість страху – впевненість у завтрашньому дні. Уявляю як наші вулиці наповнюються дитячим сміхом, як парки розквітають від веселих ігор, як у серцях людей народжується радість.

У моїй «Долині Надії» кожна людина цінує життя. Тут ніхто не забуває про добро, бо воно – найбільший скарб. Саме воно здатне робити дива: перетворювати темряву на світло, біль на силу, а самотність – на дружбу. Добро робить нас кращими, воно відкриває шлях у майбутнє.

Я вірю, якщо навіть одна людина посіє зернятко добра, то з часом воно проросте в серцях інших ї перетвориться на квітучий, гарний сад любові та миру. І тоді мій світ перестане бути лише світом уяви. Він стане справжнім домом для всіх нас.

Мрії народжуються в серці, але живуть вони для того, щоб здійснюватися. Я мрію про ранок, коли ми прокинемося під мирним небом і зрозуміємо: найбільше диво це життя, наповнене добром і любов’ю. І тоді моя «Долина Надії оживе не тільки в уяві, а й у реальності. Бо поки ми віримо в добро, світ навколо нас стає трохи теплішим і щасливішим.