четвер, 10 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Так, я люблю Україну!»

Вовк Єлизавета
15 років
село Гурівка
Долинський район

Я люблю свою Україну, безмежно та щиро, бо це – моя Батьківщина, це місце, де я народилася, живу, де живуть мої рідні та друзі. Можливо, десь, є і кращі землі, але не для мене. У моєї країни чарівні краєвиди, безкрайні простори степів, чисте небо, прозоре море і бурхливі річки, густі ліси. Скрізь можна почути спів птахів, які надихають на позитивні емоції.
В Україні живуть працьовиті люди: хлібороби, ковалі, пасічники, шахтарі, інженери, музиканти, вчителі, вчені – вони є умільцями й майстрами своєї справи. Своєю відданістю справі прославляли та прославляють нашу країну на весь світ. 
Слава про Україну іде від сходу до заходу, від півночі до півдня, про нас знають, скажу без перебільшення, в кожному куточку світу. Мені дуже приємно і я горджуся нашими спортсменами, молодою футбольною командою, яка стала чемпіоном світу з футболу.
А які в нас тільки талановиті письменники: Леся Українка, Василь Шкляр, Любов Баранова, Ліна Костенко, Тарас Шевченко…  Так, можна перелічувати до безкінечності їх прізвища вічні і йдуть крізь віки. Любов до своєї країни у мене завжди в серці і я завжди прислухаюсь до слів Володимира Сосюри: «Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води… В годину  щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди». Зараз моя країна знаходиться в стані війни. Я дуже переживаю стосовно цього, але я оптимістка, і я вірю, що буде все гаразд, тому що наші воїни – захисники з гідністю стоять на сході країни, мужньо тримають оборону і здолають ворога.
А як не любити українські пісні! Пісні з будь-якими мотивами, чи з пристрасними карпатськими ритмами у виконанні Руслани, чи з тривожними кримськотатарськими інтонаціями Джамали – долають усі кордони без віз, бо в них – жива душа народу. А скільки з уст народу можна почути легенд, переказів, приказок, оповідок. Це великий і безмежний скарб культури нашого народу, який ми маємо успадкувати.
Я люблю Україну у вишиванках, у барвистих малюнках з глибинним змістом. Я поважаю тих, які з різних причин не живуть на Батьківщині, але пам’ятають, те місце де народилися, виросли, де живуть їхні рідні й друзі та з гордістю називають себе – українцями.
Україна знаходиться у самісінькому центрі Європи, вона замилує кожного своєю неповторністю. І нехай ще не все гаразд у нашому суспільстві, наших справах і діях, але я щиро вірю, що скоро все налагодиться і моя рідна Україна стане успішною, розвиненою і шанованою країною світу. А найголовніше – це є моя Батьківщина-ненька, і я з гордістю говорю: «Так, я люблю Україну, бо її є за що любити!».


середа, 9 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Так, я люблю Україну!»

Тітаренко Люба
12 років
смт Онуфріївка

Я народилася і зростаю в Україні. Це – моя Батьківщина, тут народилися і виросли мої батьки, діди, тут живу я. Для мене Україна починається з мальовничих пейзажів. Милуватися безмежними золотими ланами, блакитними озерами, чарівними Карпатами можна безкінечно.
Про чудову природу України, про її красу писали і пишуть багато письменників і поетів. А як гарно оспівується мальовнича природа моєї Батьківщини в піснях. Тарас Шевченко оспівує красу українського села в вірші «Садок вишневий коло хати»; ліси Гуцульщини, таємничу красу Карпат змальовує Іван Франко. Та не тільки з літератури можна дізнатися про красу рідної землі. Треба просто озирнутися навколо, бо любов до рідної природи це те, з чого починається любов до батьківщини. У нас степовий край. Степ дивує і зачаровує. Подорожуючи степом відчуваєш себе особливо, ніби у казці. Взимку в степу панує тиша. Біла снігова ковдра вкриває землю аж до обрію. Життя степу таємниче, приховане. Треба бути дуже спостережливим, щоб його помітити. Он майорить помаранчева пляма, то лисичка полює на мишок. Ось ланцюжок чиїхось слідів. А далі, в ярку, дзюркоче струмок. Вода в ньому крижана. Струмок не замерзає, біжить собі, пробиваючись крізь лід. Та з першим весняним сонячним промінчиком степ прокинеться і стане розкішним, переливаючись різнокольоровими барвами. Замерехтять ковилі, заквітчають степ чебрець, васильки, сокирки, духмяний горошок, заячий холод. Неможливо уявити те різноманіття трав і квітів, яким уквітчається степ навесні та влітку.
Рослини чарівним чином покривають степ, ліси, гори, узлісся, роблячи наші краєвиди найкращими у всьому світі. Серед усього розмаїття кольорів, запахів є дуже дорогі серцю кожного українця рослини. Це і калинові кетяги та квіти, величний мак, соняшник, як частинка сонця, славний барвінок. Особливо барвінок. Це надзвичайно цікава рослинка. Він залишається вічнозеленим у будь-яку пору. Дуже багатий своїм розмаїттям рослинний світ України. Ми повинні любити її, оберігати, щоб і наші нащадки могли пишатися нею.
З висоти пташиного польоту можна уявити нашу Батьківщину – безмежну, прекрасну. Гарніших краєвидів годі й шукати, бо не знайдеш ніде лісів мов пухнаста ковдра, Кримських гір, які здійняли у небесну височінь свої брилясті голови. Карпатські ліси – гордість Західної України. Та люди заради прибутку вирубують столітні ліси, шкодячи її рослинам і собі, винищуючи комах, птахів, тварин. Втручаючись у природну рівновагу, люди не задумуються над тим, що шкодять собі. На щастя є люди, які стурбовані долею природи, вивчають її, знімають фільми, друкують книги.
Кожна людина зобов'язана піклуватися про природу нашої Батьківщини. Можливо, тоді вона віддячить людям за їхні добрі справи і буде винагороджувати своїми багатствами і красою. Я впевнена, що саме ми, прості люди, робимо цей світ прекраснішим і добрішим. Ми повинні жити в мирі й злагоді, адже Батьківщина в нас одна.



вівторок, 8 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Природа – джерело натхнення»

Гук Юлія,
16 років
м. Благовіщенське

Гармонія

         Він прийшов зненацька, хоча кожен найменший листочок, якому, можливо, навіть не видно білого світу, кожна комашка, заклопотана своїми «маленькими» справами, кожна клітина мого тіла відчували: щось неодмінно має статися. Щось таке, від чого робиться тепло й радісно, але водночас іде мороз по шкірі. Через що забуваєш дихати, адже усе одно знаєш, що не помреш: від не дасть цього зробити.
Дощ...
Один із сотень тисяч тих весняних дощів...
Але якийсь інакший... знайомий....
Він прийшов ще тоді, коли сонце не встигло сховати своє кругле личко за пухнастими, немов солодка вата, хмарами, і від цього вони зробилися не сірими, не грізними дощовими кулями, а темно-бузковими, рожевими острівцями, які місцями навіть побілішали. Загалом, вони зробилися чомусь теплими, привітними. Їх хотілося пустити до себе до хати, обійняти та потеревенити за чашечкою сонячного ромашкового чаю.
Але там було щось не так, у тій рожевій ідилії. Адже клітини не мають властивості обманювати… «Усе ж ніби добре почалося», - говорив розум, а душа відчувала напругу, неочікуваність, дивну сценічну інтригу...
Лише одна секунда – і все змінилося...
Сховалося сонце...
Більше ніхто не хотів ніякого ромашкового чаю та солодкої вати...
Більше ніхто не виглядав ніяких фіолетових слоників чи зайчиків на небесах...
Більше ніхто не бачив того неба, адже нікому не вистачало сміливості прозирнути крізь ту чорну, важку пелену...
Більше чомусь не було ніякої радості...
Була порожнеча... Не страх, не відчай – порожнеча. Ніби цей дощ неминуче змиє твоє минуле життя, і ти нічого не можеш і з цим подіяти. Не можеш і не хочеш…».
Морок… Темрява… Якісь дивні щосекундні удари, глухі, ніби хтось б'є каменем об стіну. До того ж нервово, до того ж від без виході, спустошення - серце… Ось уже третю добу він лежить у своєму ліжку, ніби похований заживо, дивлячись в нікуди, роздумуючи над своїм людським життям. Точніше - не думаючи взагалі. Таке відчуття, що всі клітини його мозку та тіла вже давно відмерли, і єдине ,що приводить його до тями - легені. Рибальськими вітрилами роздуваються його легені, але пливти нікуди: тієї гнилої риби ніхто й ніде не чекає. Але ж йому потрібен хоча б якийсь рух, хоча б заради розчарування! У собі… У світі, в якому демократія – це лише прикриття тотальної несправедливості.
Утім, що поганого йому зробило суспільство? Тим більше, чим провинився він?
Що такого в тому, що люди, немов голодні дикі пси, накинулися на того, хто думає інакше? Чия мережа нервових сплетінь направлена на добро та красу?
Що такого ненормального в тому, що єдиною вакансією, яку йому запропонували, був різьбяр – витесувач кам'яних людських сердець?
Справді, хіба могло людство погладити його по голівці за те, що він не хоче бути біомасою?
Його хотіли спалити, як відьмака чи середньовічного чаклуна, бо він умів чути голос природи. Його хотіли піддати усім відомим тортурам, бо його життя у гармонії зі світом не відповідало усталеним нормам «Людського кодексу»...
Натомість, він уже третю добу говорить із темрявою, начитуючи своїм відшліфованим речитативом Бродського – «Не выходи из комнаты, не совершай ошибку». У нього більше немає кому молитися, окрім цієї темряви, адже не можна відібрати те, чого не бачиш.
За вікном гроза. Таких уже давно не було: дощ величезними смарагдовими краплями нещадно лупцює суху землю, грабуючи її найпотаємніші гробниці; блискавиці не те що розрізають небо - вони, як гієни, рвуть його на шматки, і від того передсмертного стогону здригається земля. Чи, може, це не за вікном? Може, це все за тими скляними очима, на які все швидше накочуються сльози?
І потекла найперша крапля… Єдина за всі ці роки… Але й остання…
Він ще раз  надув свої вітрила, набравшись сили, і неочікувано для самого себе з легкістю піднявся з тієї пекельної темряви. Проте так просто вона не здасться! Усіма своїми клешнями й щупальцями обмотувала його свідомість, хапалася за кожен його нерв, хотіла керувати ним, як німою маріонеткою - без серця, без розуму, без гідності.
Але ж він сильний, він усе витримає! Навіть ця темрява не зрівняється із тим, що він уже пережив! Навіть цей чортівський морок не витримає його душевної краси та доброти, яку він черпав із того дощу, з того снігу, листопаду, веселки, перших весняних квітів та останніх солодких яблук, заходу, сходу та затемнення сонця, світанків та вечорів, проведених в обіймах з природою.
І ось: вона здалася, хоча смертельний гуркіт барабанів все ще не хотів відпускати його…
Він не пам'ятає, як усе сталося, але зараз він стоїть біля свого під'їзду з чорною парасолькою в руках. Надворі почався теплий весняних дощ, і, хоча небо затягло сірими хмарами, перехожі усміхаються, прикриваючись своїми кольоровими зонтиками. Вони дивляться на цього чорного потяганого пса, і, здається, сміються з нього. Йому так здається. А, може, так воно і є…
«Куди далі? Я не хочу тут більше знаходитися! Туди, куди й завжди?..»
Так, туди, де його почують…
Він ішов, дивлячись на землю, гадаючи, що так його ніхто не помітить. І, лише вийшовши за межі цього божевільного мурашника, йому вдалося випростатися та на повні груди вдихнути цей до болю знайомий запах. Запах волі думок, природності, щирості, вічності добра та всепрощенності. Запах дому. Тут, на березі усіма забутої річки, схованої у віттях старого лісу, був його духовний прихисток. Тут він був собою.
Висока, насичено-зелена трава, яку не торкнула ще жодна жива істота; малесенькі білі квіточки, що боязко визирали з-під смарагдового килима; безтурботний плюскіт риби у воді; згармонізоване з усім світом дзижчання бджіл; солов'ї, які своїми тоненькими голосочками наспівували колискові природі - це все несподіваним вихором влилося у його душу, так, що він ледь не впав, сп'янілий від побаченого та почутого. А якби й упав, то став би повноцінною частинкою того, що неможливо повністю усвідомити. Став би комашкою, квіткою, піщинкою, а відтак тим, ким йому судилося стати, просто десь там, на небі, щось пішло не так, і його поселили серед людей.
«Я писатиму, - боязко подумав він,- писатиму для себе, для душі, заради краси. Я буду спілкуватися з Ними через папір. Не важливо, чи хтось коли-небудь читатиме ці слова, головне, щоб Вони їх чули. Головне, щоб було для кого жити, творити. Я писатиму… І, мабуть, мені стане легше…»
«Дощ... крапля за краплею, крапля за краплею. Сірість та спокій. Насиченість весняних барв та потаємне життя кожної істоти й неістоти, які так само бояться завадити цим небесним сльозам».
Щось неодмінно мало статися, чиєсь життя неодмінно мало змінитися... Моє – одне із них...
Сонце обережно визирнуло з-за хмар, ніби прийшовши в гості. Здається, весняна депресія закінчилася, далі буде лише очищення від зимового бруду» - 21 травня - і на душі цвіте бузок: я знайшов гармонію.



понеділок, 7 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Природа – джерело натхнення»

Ткаченко Анна,
11 років
смт Петрове

Прохання звірят

Я ще зовсім маленька, але уже розумію, що потрібно берегти природу, а дорослі люди – ні.
Коли я побачила, що горить очерет і суха трава, то подумала, що пожежа. Але мама сказала, що то люди палять.
Ой, а де ж будуть жити звірятка? – відразу подумала я. Так мені сумно стало, їхня домівка горить.
Я прийшла додому з поганим настроєм, лягла спати і сниться мені сон. Ніби, стою я на зеленій галявинці, а там дуже багато звірят. Починають вони говорити:
- Скільки можна уже терпіти знущання людей? – засмучено сказало зайченя.
- Чому ж вони нас ображають? – обурливо промовило вовченя.
- Мені нема де жити, вони знищили мій будиночок, – уже слізно сказав їжачок.
Я стояла та мовчки слухала. Мені не було що сказати звірятам, бо я ж не знала. З моїх очей полилися сльози.
- Аню, не плач, допоможи нам, будь ласка, – почали просити звірятка.
- Добре, я дуже хочу вам допомогти, але не знаю як, – сказала я, витираючи сльози.
- Розкажи про свій сон людям, нехай вони зрозуміють, що вбивають природу! – промовила мудра сова.
Наступного дня я поділилася своїми думками з однолітками і ми вирішили, що будемо робити все для того, щоб люди зрозуміли, що людина і природа одне ціле, щоб люди почули і зрозуміли звірят і стали на захист природи.


пʼятниця, 4 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс
«Творчі канікули» 2019

Номінація  «Моя майбутня професія»

Сергієнко Богдан
14 років
м. Олександрія

У дитинстві ким я тільки не мріяв бути! Коли у шостому класі вивчали твір «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка, я пізнав себе в образі Яви, який міняв професії, тобто, мрії про майбутню професію, як циган коней. То він моряком хотів стати, то футболістом, то директором кондитерської фабрики. Пам’ятаєте? Можете уявити, як я реготав, мало живота не порвав. Чому? Пояснюю. Коли в нашому будинку міняли проводку і приїхали електрики, у мене дух захопило від отих проводів та вимикачів. Вгадайте, ким я мріяв стати на той час?
А в третьому класі нам організували похід до цирку… У четвертому класі ми ходили на екскурсію до пожежної частини…  Думаю, ви здогадалися, що зміни у виборі майбутньої професії відбувалися частіше, ніж зміни погоди. Мої батьки лише посміювалися з мене й не тиснули. Вони раділи моїм успіхам у навчанні, не заперечували, коли я відвідував декілька гуртків: танці й оригамі, танці й авіамодельний, танці й театральний…  «Прийде час, він знайде себе», – говорили батьки.
І час прийшов. Настав 2014 рік. Він вплинув на життя мільйонів українців, а також на мій вибір професії. Все змінилося, коли мого тата Олексія направили в зону антитерористичної операції. Мама Оля неймовірними зусиллями через друзів, сайти, волонтерів шукала для тата необхідні речі: бронежилет, взуття, шолом… Як ми пережили рік, доки батько нарешті повернувся, краще не згадувати. Але я остаточно вирішив стати професійним військовим.
Після 7 класу спробував вступити до Харківської гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус». На жаль, невдало. Проте отримав чудовий досвід. Також зрозумів, що танці – це добре, але воїну необхідно вміти захищати себе, тому записався до секції рукопашного бою.
Головне, що зрозумів, спілкуючись із татом і його побратимами: Україна потребує сильної професійної армії. На самому лише патріотизмі битву не виграти. Потрібна серйозна підготовка майбутніх воїнів.
Свого часу тато служив в армії, але яка то була служба? Він сміявся, що пару разів постріляли, пару картинок показали, де треба сховатися на випадок ядерного вибуху. Така була служба, така була підготовка.
І коли тато потрапив у зону АТО, спочатку було дуже важко. Йому ще пощастило, що поряд опинилися колишні «афганці», які мали досвід і в польових умовах ділилися ним із такими, як мій тато. Не подумайте, що батько якийсь тюхтій, зовсім ні. Та жити взимку в наметах, вивчати нову зброю, втрачати друзів важко і фізично, і морально.
Ось тому я вирішив стати професійним військовим. Воїн повинен бути фізично й морально готовий до випробувань, розвивати силу волі й силу духу.
Одного разу ми з другом Максимом подивилися фільм про підготовку Морських Котиків Військово-морських сил США. Сказати, що були вражені, то нічого не сказати. Друг сказав: «Хотів би я бачити, як би з ними змагалися наші пузаті генерали». Спочатку сміявся і я, та потім стало сумно, що ми сміємося зі своєї армії, зі своїх генералів. Цей сміх обернувся тисячами жертв.
Я хочу стати воїном Збройних Сил України. Генералом. Але щоб з мене не сміялися хлопчаки восьмого класу, а мріяли бути схожими на мене, прагнули стати такими, як я.
Для цього потрібно наполегливо працювати. Бігати, плавати, підтягуватися, віджиматися, щоб тіло було готове до навантажень. Спілкуватися, працювати в команді, щоб уміти виконувати бойові завдання. Тато наголошував на цьому. Бойові побратими – це одне ціле. «Один за всіх і всі за одного!» – девіз мушкетерів актуальний у ХХІ столітті. Любити Україну. Так, на одному патріотизмі далеко не поїдеш, але воїн, який не має в душі любові до Батьківщини, до рідної землі, до своїх батьків, перетворюється на машину смерті. Тато говорить, що така людина не повертається з війни ніколи й може наробити багато лиха.

Я стану професійним військовим. Буду захищати мою землю, мій дім, мою маму Олю й тата Олексія, бо я вже дорослий.

вівторок, 1 жовтня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Моя майбутня професія»

Грищук Софія
13 років
м. Кропивницький
 «Життя лиш доти має вартість,…
доки чоловік може помагати іншим»
І. Франко «Захар Беркут»

Мені лише 11. І уже здається, що в житті було дуже багато чогось цікавого. Це й тиха лагідна мамина пісня. Це сильні, надійні руки тата. Це мої власні перші кроки. А далі були і казки, що розповідала бабуся, і іграшки, які я дуже любила, і , звісно, перші дитячі мрії.
Я пам’ятаю, як беручи в руки улюблену ляльку, я співала їй колискову, як одягала на неї святкову сукню, як робила їй зачіску. І мені понад усе в житті хотілося бути мамою. Це тепер я розумію, що ця професія обов’язково буде в моєму дорослому житті.
Коли я пішла до дитячого садочка, то мені подобалося гратися, спілкуватися з дітьми. А найулюбленішою у мене була няня Олександра Дмитрівна. Я разом з нею ходила отримувати сніданки та обіди, допомагала збирати посуд, застилати ліжечка. Мені здавалося, що ця найкраща робота в світі. І я була впевнена, що я стану, як моя улюблена Шура.
Йшли роки. Продзвенів перший дзвінок. Нас, першокласників, у незвіданий чарівний світ повела перша вчителька. Ох, як цікаво було на кожному уроці дізнаватися щось нове, невідоме, вчитися писати перші літери, вирішувати тяжкі задачі, поринати в світ природи, відкривати нові давні цивілізації, чути іноземну мову і розуміти її. В той час мені здавалося, що професія вчителя найповажніша в світі і я обов’язково опаную її.
Лине час. Змінюються уподобання. Тепер я розумію, що мій вибір до цього моменту насправді не мій, а намагання наслідувати когось.
Мої однолітки уже знають ким хочуть бути. І я замислилася над питанням: «Що найбільше цікавить мене?». Відповідь прийшла дуже швидко.
Ще з часів, коли я була маленькою, ніколи не могла пройти повз покинутих цуценят. Постійно прохала у мами хоч шматочок хліба, щоб нагодувати їх. Мені дуже боляче було дивитися в їх сумні очі, які завжди благали про допомогу.
Одного разу, влітку, я відпочивала у бабусі і побачила, що в мене у малині живуть маленькі їжачки. Вони майже не ходили і були дуже кволі. Спостерігаючи за ними, я зрозуміла, що у них немає мами. Що з нею сталося, ми не знали. З того часу з різних джерел ми все більше і більше дізнавалися, як доглядати їжачків. Кожного дня давали їм молоко, носили шматочки яблук, грибів. Через декілька тижнів їх було не впізнати. А потім вони зникли. Багато днів я шукала їх і гірко плакала.
Але найбільша моя любов - це коні. Вони найрозумніші, наймиліші, найтрудолюбивіші створіння на землі. Як приємно проводити час з ними і бачити їх всерозуміючі очі; пригощати їх чимось солоденьким і відчувати вдячність. З батьками ми часто відвідуємо іподром, милуємося цими надзвичайнішими тваринами, катаємося на них. У мене є велика колекція статуеток коней і картин, на яких зображено цих дивовижних істот. Коли з’являється вільна хвилина, я читаю якомога більше інформації про коней. Дізналася, що вони були вірними помічниками людей, допомагали їм працювати в полі, вірними друзями були і на полі бою, як для віщого Олега, так і для  Будьоного, і в роки Другої Світової Війни. Вони чудово виступають на арені цирку. Як можна не захоплюватися цими дивовижними тваринами?
Я зневажаю людей, які можуть образити не тільки пташку, собаку чи кішку, а й навіть найменшу комашку. Адже як гарно і граційно вони виглядають на квітці.
Отже, я зрозуміла, що моя професія обов’язково буде пов’язана з тваринами. Ними потрібно не лише милуватися, з ними потрібно дружити. А, найголовніше, їх потрібно захищати, і не тільки від жорстоких людей, а й від різних хвороб. Тому мій вибір – це лікар-ветеринар.
Рятувати,допомагати, дружити з кожним Божим створінням, хіба це не найкраща професія в світі? І я зроблю все можливе, щоб стати найкращим лікарем і другом для братів наших менших!