Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

«Творчі канікули» 2019

Номінація  «Моя майбутня професія»

Сергієнко Богдан
14 років
м. Олександрія

У дитинстві ким я тільки не мріяв бути! Коли у шостому класі вивчали твір «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка, я пізнав себе в образі Яви, який міняв професії, тобто, мрії про майбутню професію, як циган коней. То він моряком хотів стати, то футболістом, то директором кондитерської фабрики. Пам’ятаєте? Можете уявити, як я реготав, мало живота не порвав. Чому? Пояснюю. Коли в нашому будинку міняли проводку і приїхали електрики, у мене дух захопило від отих проводів та вимикачів. Вгадайте, ким я мріяв стати на той час?

А в третьому класі нам організували похід до цирку… У четвертому класі ми ходили на екскурсію до пожежної частини…  Думаю, ви здогадалися, що зміни у виборі майбутньої професії відбувалися частіше, ніж зміни погоди. Мої батьки лише посміювалися з мене й не тиснули. Вони раділи моїм успіхам у навчанні, не заперечували, коли я відвідував декілька гуртків: танці й оригамі, танці й авіамодельний, танці й театральний…  «Прийде час, він знайде себе», – говорили батьки.

І час прийшов. Настав 2014 рік. Він вплинув на життя мільйонів українців, а також на мій вибір професії. Все змінилося, коли мого тата Олексія направили в зону антитерористичної операції. Мама Оля неймовірними зусиллями через друзів, сайти, волонтерів шукала для тата необхідні речі: бронежилет, взуття, шолом… Як ми пережили рік, доки батько нарешті повернувся, краще не згадувати. Але я остаточно вирішив стати професійним військовим.

Після 7 класу спробував вступити до Харківської гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус». На жаль, невдало. Проте отримав чудовий досвід. Також зрозумів, що танці – це добре, але воїну необхідно вміти захищати себе, тому записався до секції рукопашного бою.

Головне, що зрозумів, спілкуючись із татом і його побратимами: Україна потребує сильної професійної армії. На самому лише патріотизмі битву не виграти. Потрібна серйозна підготовка майбутніх воїнів.

Свого часу тато служив в армії, але яка то була служба? Він сміявся, що пару разів постріляли, пару картинок показали, де треба сховатися на випадок ядерного вибуху. Така була служба, така була підготовка.

І коли тато потрапив у зону АТО, спочатку було дуже важко. Йому ще пощастило, що поряд опинилися колишні «афганці», які мали досвід і в польових умовах ділилися ним із такими, як мій тато. Не подумайте, що батько якийсь тюхтій, зовсім ні. Та жити взимку в наметах, вивчати нову зброю, втрачати друзів важко і фізично, і морально.

Ось тому я вирішив стати професійним військовим. Воїн повинен бути фізично й морально готовий до випробувань, розвивати силу волі й силу духу.

Одного разу ми з другом Максимом подивилися фільм про підготовку Морських Котиків Військово-морських сил США. Сказати, що були вражені, то нічого не сказати. Друг сказав: «Хотів би я бачити, як би з ними змагалися наші пузаті генерали». Спочатку сміявся і я, та потім стало сумно, що ми сміємося зі своєї армії, зі своїх генералів. Цей сміх обернувся тисячами жертв.

Я хочу стати воїном Збройних Сил України. Генералом. Але щоб з мене не сміялися хлопчаки восьмого класу, а мріяли бути схожими на мене, прагнули стати такими, як я.

Для цього потрібно наполегливо працювати. Бігати, плавати, підтягуватися, віджиматися, щоб тіло було готове до навантажень. Спілкуватися, працювати в команді, щоб уміти виконувати бойові завдання. Тато наголошував на цьому. Бойові побратими – це одне ціле. «Один за всіх і всі за одного!» – девіз мушкетерів актуальний у ХХІ столітті. Любити Україну. Так, на одному патріотизмі далеко не поїдеш, але воїн, який не має в душі любові до Батьківщини, до рідної землі, до своїх батьків, перетворюється на машину смерті. Тато говорить, що така людина не повертається з війни ніколи й може наробити багато лиха.

Я стану професійним військовим. Буду захищати мою землю, мій дім, мою маму Олю й тата Олексія, бо я вже дорослий.