«Творчі канікули – 2019»
Твір-переможець
Всеукраїнського
дитячого літературного конкурсу
«Творчі канікули – 2019»
Фесенко Тимофій,
11 років,
м. Кропивницький
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Я – активний читач бібліотеки
Доброго
дня, шановне панство! Я – Тимофій Фесенко, активний читач Олексіївської сільської
бібліотеки. Ходжу туди, як додому. А все тому, що моя бабуся працює там
бібліотекарем. А я на всі вихідні й будь-які канікули завжди до неї приїжджаю.
І от ура! Літні канікули. І знову я в селі: приїхав до дідуся і бабусі. Цього
разу зі мною таке трапилось, що я вирішив комусь розповісти, тому що це ні в
які ворота не влізе, і про таке ні в казці сказати, ні пером описати.
Все
почалося з того, що я тільки приїхав і одразу ж пішов на риболовлю. Облюбував містечко
під вербою, накидав підкормки і почав рибалити. Закинув я вудочку і, о Боже!,
місина крючком зачепилася за гілку верби. Поліз я на вербу, а вона листочками
шелестить. Сонечко припікає. І все…
Дивлюсь,
а я лечу на вітрильнику, як Зак Шторм, високо над землею. І все вище й вище, і
моя планета уже стала як макове зернятко. І мені зовсім не боязко, а навпаки,
аж співати хочеться. І я заспівав: «Дивлюсь я на небо і думку гадаю, чому я не
сокіл, чому не літаю?» та, мабуть, так гарно співав, що до мене почали
злітатись мої фани. Прилетів на Змієві Гориничу малий Котигорошко й почав мені підспівувати.
Я його питаю: «Котигорошку, брате, як поживаєш? Як твої справи?» Він нічого не
відповів, а лише махнув мені хустинкою. А то не проста хустинка виявилася, а
скатертина-пригощалка. Я на неї глянув, а там чого тільки не з’явилося – всякі добреники.
Підлетів я ближче, закинув вудочку і спіймав горошинку, яку шукали під перинкою.
Вкинув до рота, пожував.
Бачу,
а я вже в нірці Крота, стою перед Дюймовочкою, яка чомусь так гірко плаче. Кажу
їй: «Красуне, ти чого вологу розводиш? І так в нірці сирість. Провітритись потрібно».
Взяв дівчинку за ручку і вивів на свіже повітря. Дивимось, а тут до нас
котиться колобок. І так сміється, аж заливається. Йому, бачте весело, тому що від
усіх утік. Нещасний за сміхом не помітив Курочку Рябу, підкотився до неї дуже близько,
а вона, не довго думаючи, клюнула його і
лопнув він як повітряна кулька. Тут я трішечки злякався. Аж оченята примружив.
Яке коротке життя!
Коли
відкрив очі, то зрозумів, що я уже дуже глибоко
під водою. Іду собі по дну, як у себе вдома по землі. А назустріч мені йде, хто
б міг подумати – сам Губка Боб Квадратні Штани. І такий красунчик. Запросив
мене в місцевий Красті-крабс, пригостив крабовою петі. Щось воно не дуже,
мабуть на любителя. Одне мені сподобалося – не встиг я доїсти, як став
креветкою. Та такою малою, худою. Куди течія, туди і я. Принесло мене до
підводного замку самого Повелителя води – великого Нептуна. О, думаю, добре хоч
тут мені пощастить: може побачу Аріель. Точно, бачу її, але ж не саму, а в парі
з Синдбадом Мореплавцем. Мабуть, коханнячко в них. Ну й добре, нехай їм щастить.
І тут щось в око мені потрапило, мабуть, планктон. Кліпнув, о, а я вже в Космосі.
Сиджу на летючому єдинорозі. А поряд зі мною летить Софія Прекрасна. Як завжди чимось
заклопотана, знову поспішає комусь на допомогу. Чую: «Дорогу, дорогу!». О, та
це ж Барон Мюнхаузен на ядрі на Місяць летить, присвічує собі лампою Аладина.
Нехай поспішає, а то його там вже Лунтик з їжачком зачекалися. Вони випили весь
чай з медом, який їм наносила бджілка Майка. Проворненька така. Летимо далі. А
Софійка понеслась, як навіжена. Думаю, нехай вона летить, а я не буду
поспішати. Та й летун мій уже так хекає, води захотів. Озирнувся навкруги й
побачив небесне озерце, направив я його туди. Він напився, три рази підскочив і
став козлятком. І тут на моїх очах розігралася ціла трагедія. Шекспір відпочиває.
Де не взявся Сірий Вовк і прямо проковтнув козлика з ніжками та ріжками. Я так отетерів,
що став Олов’яним Солдатиком. Стою собі, кроку не можу зробити. Коли тут біжать
черепашки Ніндзя. І такі пришелепкуваті, схопили мене і кинули з Космосу вниз.
Упав і лежу. Дивлюсь, іде баранчик Шон із своєю бандою, а їм назустріч вискочили
LEGO ніндзяги. Як почали вони битися, в мене й параліч пройшов. Осідлав я
їхнього вогненного змія і давай драла давати. А самому цікаво – хто ж переможе.
Вернувся. Примостився на камінчику біля сумненької Альонушки. Подивився,
подивився, а переможець не визначається. Ну зовсім обнагліли. А тут ще й Баба-Яга
без нагляду залишила свій літальний апарат – мітлу. Я її швиденько схватив і
полетів будити Людмилу. Вирішив допомогти Русланові. Нехай та Королева мачуха
сама вдавиться своєю злістю та заздрістю.
Подивився,
в мітлі ще бензину вистачає облетіти весь білий світ. І я згадав, що мене в
гості запрошував кіт Леопольд, йому потрібна моя допомога, толерантно провести
виховну роботу з мишами, щоб зупинити їхні зловісні витівки. Коли прилетів, то
зрозумів: їх дуже важко перевиховати. Я вирішив фізично діяти – зв’язати мишей їхніми
ж хвостами і сказав, що не розв’яжу поки не наберуться розуму. А сам викликав
дядю Стьопу, нехай виховує.
Я полетів далі. Лечу, чую звук гризучих зубів.
Дивлюсь, а то Зміївна гризе дуб, на якому сидить Івасик-Телесик. Боже, він так
труситься, злякався не на жарт. Я підлетів до нього та й кажу: «Малюче, ти не бійся,
стрибай до мене». Він скочив і ми полетіли. Летимо. Дивлюся, а внизу дід, баба
з гусочкою щось кричать, махають руками, мабуть, дають добро на посадку. Сіли.
Так невдало. Якби знав, що так попаду, зроду не сідав би. Не встиг торкнутися
ногою до землі, а я вже Місячна Царівна з зіркою в лобі. Годі те, що зірка заважає,
так мені ще й стать змінили. Ну нічого, думаю, якось потрібно вибиратись з цієї
халепи. А тут, як на зло, виплив з величезної хвилі дядько Чорномор з своєю
ватагою. Такі всі здоровецькі, що аж моторошно на них дивитися. Вони ж зиркають
на мене. Бачте, охороняти мене надумали. Ні, думаю, мені розум даний не для
того, щоб я косу чесав. Витяг я мобілку та й попросив допомоги з залу.
Незабаром прийшла. Мала вигляд білого голуба з зеленою гілочкою в дзьобі. Голуб
Миру – чи що? Та яка різниця, аби виручив. Вчепився я в того голуба. А воно яке
мале, а жилаве – винесло мене в синє небо. Не вдержав я крило, випустив із рук.
Полетів каменем вниз. Як упав, дуже вдарився – це мінус, ну хоч став собою – це
плюс. Сів, роздивився. А я на арені, по якій літають, вертяться, б’ються – беї.
Я зрозумів, що я попав на змагання бейблейду. Отакої, всі такі знайомі лиця.
Тут і Айгер, Шу, Капітан. О, бачу і наші підтягнулися. А йдуть як, так
чемненько вкупці – по парі: крокодил Гена з Чебурашкою роздають всім морозиво,
Буратіно і Мальвіна за ручку з Карабасом-Барабасом, свинка Пепа і малий Джорджик,
Шрек і Фіона тягнуть ослика, Машка і Ведмідь перекидаються шишками, Гаррі Поттер
і Мері Поппінс (не знав, що вони знайомі). Дивлюсь, ще й біжать Елвін з
бурундучками, білка з горішком, Левина варта, Аліса вискочила з країни Див і
також сюди. О, ще й Чіп і Дейл поспішають комусь на допомогу. І вона
знадобилась. Серед натовпу, за Зайчиком ганявся Вовк і все кричав: «Ну, постривай!».
То їм довелось рятувати того Зайчика. Рятувальники зателефонували Скруджу Магдаку
і той надіслав Форсажа на літачку. Сіли ми всі та й полетіли. Летимо над
високими горами. А на самій верхівці гори сидить Королева-Мати. Роздає наліво і
направо золоті черевички. Ми підлетіли і я також взяв парочку. А чому не взяти
на дурничку. Може знадобляться – комусь подарую. Наче знав. На хмаринці сиділа Червона
Шапочка і щось без настрою. Питаю: «Ти чого?». А вона каже, що в неї сірий Вовк
відібрав кошик із пиріжками, наразі не знає, як бабусі сказати, щоб її не
засмутити. Говорю: «Бери черевички, подаруй. Бабуся моднява буде». Шапка
зраділа, засміялася. Ну і я засміявся та й не помітив, як хтось з арени
запустив бея мені межи очі. Я й не знаю, де й дівся.
Багато,
чи мало минуло часу – сказати точно не можу. Прийшов я до тями. Дивлюсь, лежу
під вербою, вудочка біля мене, а в голові ще звучить пісенька Бременських музик.
Бабуся попереджала, щоб я надів кепку. Не послухав. От сонечко і вдарило в саме
тім’ячко. Тому що в здорову голову не прийде отакий «сон сивої кобили». Майже зібрався,
щоб іти додому, побачив в річці Золоту рибку. Вона мені підморгнула, хвостиком махнула
і пірнула на саме дно. Я призадумався: може
це і не сон, та й кобила ні до чого.
А
взагалі, класно таке побачити і почути, та ще й з вами поділитися !!!