«Творчі канікули – 2019»

Твір зі збірки

«Творчі канікули – 2019»

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 2019»

Грищук Софія,

13 років,

м. Кропивницький

Номінація «Моя майбутня професія»

Мені  лише  11 …

«Життя лиш доти має вартість…

доки чоловік може помагати іншим»

І. Франко «Захар Беркут»

Мені лише 11. І уже здається, що в житті було дуже багато чогось цікавого. Це й тиха лагідна мамина пісня. Це сильні, надійні руки тата. Це мої власні перші кроки. А далі були і казки, що розповідала бабуся, і іграшки, які я дуже любила, і , звісно, перші дитячі мрії.

Я пам’ятаю, як беручи в руки улюблену ляльку, я співала їй колискову, як одягала на неї святкову сукню, як робила їй зачіску. І мені понад усе в житті хотілося бути мамою. Це тепер я розумію, що ця професія обов’язково буде в моєму дорослому житті.

Коли я пішла до дитячого садочка, то мені подобалося гратися, спілкуватися з дітьми. А найулюбленішою у мене була няня Олександра Дмитрівна. Я разом з нею ходила отримувати сніданки та обіди, допомагала збирати посуд, застилати ліжечка. Мені здавалося, що ця найкраща робота в світі. І я була впевнена, що я стану, як моя улюблена Шура.

Йшли роки. Продзвенів перший дзвінок. Нас, першокласників, у незвіданий чарівний світ повела перша вчителька. Ох, як цікаво було на кожному уроці дізнаватися щось нове, невідоме, вчитися писати перші літери, вирішувати тяжкі задачі, поринати в світ природи, відкривати нові давні цивілізації, чути іноземну мову і розуміти її. В той час мені здавалося, що професія вчителя найповажніша в світі і я обов’язково опаную її.

Лине час. Змінюються уподобання. Тепер я розумію, що мій вибір до цього моменту насправді не мій, а намагання наслідувати когось.

Мої однолітки уже знають ким хочуть бути. І я замислилася над питанням: «Що найбільше цікавить мене?». Відповідь прийшла дуже швидко.

Ще з часів, коли я була маленькою, ніколи не могла пройти повз покинутих цуценят. Постійно прохала у мами хоч шматочок хліба, щоб нагодувати їх. Мені дуже боляче було дивитися в їх сумні очі, які завжди благалипро допомогу.

Одного разу, влітку, я відпочивала у бабусі і побачила, що в мене у малині живуть маленькі їжачки. Вони майже не ходили і були дуже кволі. Спостерігаючи за ними, я зрозуміла, що у них немає мами. Що з нею сталося, ми не знали. З того часу з різних джерел ми все більше і більше дізнавалися, як доглядати їжачків. Кожного дня давали їм молоко, носили шматочки яблук, грибів. Через декілька тижнів їх було не впізнати. А потім вони зникли. Багато днів я шукала їх і гірко плакала.

Але найбільша моя любов - це коні. Вони найрозумніші, наймиліші, найтрудолюбивіші створіння на землі. Як приємно проводити час з ними і бачити їх всерозуміючі очі; пригощати їх чимось солоденьким і відчувати вдячність. З батьками ми часто відвідуємо іподром, милуємося цими надзвичайнішими тваринами, катаємося на них. У мене є велика колекція статуеток коней і картин, на яких зображено цих дивовижних істот. Коли з’являється вільна хвилина, я читаю якомога більше інформації про коней. Дізналася, що вони були вірними помічниками людей, допомагали їм працювати в полі, вірними друзями були і на полі бою, як для віщого Олега, так і для Будьоного, і в роки Другої Світової Війни. Вони чудово виступають на арені цирку. Як можна не захоплюватися цими дивовижними тваринами?

Я зневажаю людей, які можуть образити не тільки пташку, собаку чи кішку, а й навіть найменшу комашку. Адже як гарно і граційно вони виглядають на квітці.

Отже, я зрозуміла, що моя професія обов’язково буде пов’язана з тваринами. Ними потрібно не лише милуватися, з ними потрібно дружити. А, найголовніше, їх потрібно захищати, і не тільки від жорстоких людей, а й від різних хвороб. Тому мій вибір – це лікар-ветеринар.

Рятувати,допомагати, дружити з кожним Божим створінням, хіба це не найкраща професія в світі? І я зроблю все можливе, щоб стати найкращим лікарем і другом для братів наших менших!

«Творчі канікули – 2019»

Твір зі збірки 

«Творчі канікули – 2019»

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 2019»

Кулик Ігор,

11 років,

с. Бандурове,

 Олександрівський район,

Кіровоградська область

Номінація «Знайомтеся – це ми!»

Може  не  всі  діти  знають…

Мабуть, не всі діти знають, що таке багатодітна сім’я, а мені пощастило в такій народитися. Ми дуже любимо нашу маму, її звати Надія. Є тато Валерій, але він з нами не живе. Найстарша сестра, Сніжана, вже доросла, працює в Києві, брат Антон навчається у райцентрі на кухаря, брати Юра і Галік (у мого брата дуже рідкісне ім’я – Галактіон, але ми його називаємо Галіком) навчаються у школі, п’ятий у сім’ї я, Ігор, закінчив четвертий клас, сестра Вероніка закінчила другий клас, а найменші брати Ярослав і Святослав (вони двійнята) у цьому році підуть до першого класу.

З народження я був хворобливим хлопчиком, тому з раннього дитинства мене забрала до себе жити бабуся Оля (це мамина мама). От її я люблю найбільше всіх на світі. Ми збабусею живемо за дві хати від мами, тому щодня бачимося з усіма, але вони мені трішки заздрять, бо я живу у бабусі. Вона у нас особлива: розумна, гарна, дбайлива, а ще дуже любить читати книжки, бо не любить дивитися телевізор. І мені привила любов до читання. Увечері, коли всі люди дивляться свої улюблені серіали, ми з бабусею читаємо. Бабусі подобаються книги про давні часи, про війну, про князів і королів, а я прочитав уже всі книги Всеволода Нестайка, які є у сільській бібліотеці, беру також різні ілюстровані сучасні енциклопедії для дітей та дитячі журнали. Ніна Михайлівна, наш бібліотекар, дозволяє мені робити саморобки із вкладок до журналів. Я вже зробив всюдихода, рефрижератора, гоночну машину та підводного човна.

У мене багато друзів у школі, а ще мені дуже пощастило з учителем. У всіх класах перші вчителі жінки, а у нашому – чоловік, Микола Олександрович. Він вимогливий, строгий, розумний, але водночас добрий. Навчання мені дається легко, але трішки не дотягнув до відмінника. Найбільше мені подобається читання та математика.

У нас з бабусею є домашнє господарство: кури, качки, собака та кіт. Головна моя робота влітку – підливати води качкам у тазик, бо вони дуже люблять бовтатися. Також допомагаю бабусі на городі садити, полоти, а восени – збирати урожай.

Звичайно ж, я не тільки працюю, а й відпочиваю. На день народження дядечко Михайло (мамин брат) подарував мені велосипед. З тих пір я без нього нікуди. В магазин, в бібліотеку, на ставок, до друзів – завжди з ним. А ще ми з братами та сестрою любимо гуляти в лісі, бо через дорогу від нашого будинку росте справжній великий ліс. Нещодавно ми знайшли на дубі житло жуків-рогачів, спостерігали за ними, але не чіпали, бо вони занесені до Червоної Книги України. Ще в лісі повно білок, зайців, різних комах, ми вже так до них звикли, що вони для нас ніби домашні тварини. Та найцікавіше в лісі гуляти в піжмурки, ховатися та шукати один одного за деревами.

У мене є мрія – поїхати після 9-го класу в Білорусію до свого дядька Михайла навчатися та стати інженером. Я буду гарно вчитися і, сподіваюсь, моя мрія здійсниться.

«Творчі канікули – 2019»

Твір-переможець

Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу

«Творчі канікули – 2019»

Фесенко Тимофій,

11 років,

м. Кропивницький

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

Я – активний читач бібліотеки

Доброго дня, шановне панство! Я – Тимофій Фесенко, активний читач Олексіївської сільської бібліотеки. Ходжу туди, як додому. А все тому, що моя бабуся працює там бібліотекарем. А я на всі вихідні й будь-які канікули завжди до неї приїжджаю. І от ура! Літні канікули. І знову я в селі: приїхав до дідуся і бабусі. Цього разу зі мною таке трапилось, що я вирішив комусь розповісти, тому що це ні в які ворота не влізе, і про таке ні в казці сказати, ні пером описати.

Все почалося з того, що я тільки приїхав і одразу ж пішов на риболовлю. Облюбував містечко під вербою, накидав підкормки і почав рибалити. Закинув я вудочку і, о Боже!, місина крючком зачепилася за гілку верби. Поліз я на вербу, а вона листочками шелестить. Сонечко припікає. І все…

Дивлюсь, а я лечу на вітрильнику, як Зак Шторм, високо над землею. І все вище й вище, і моя планета уже стала як макове зернятко. І мені зовсім не боязко, а навпаки, аж співати хочеться. І я заспівав: «Дивлюсь я на небо і думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?» та, мабуть, так гарно співав, що до мене почали злітатись мої фани. Прилетів на Змієві Гориничу малий Котигорошко й почав мені підспівувати. Я його питаю: «Котигорошку, брате, як поживаєш? Як твої справи?» Він нічого не відповів, а лише махнув мені хустинкою. А то не проста хустинка виявилася, а скатертина-пригощалка. Я на неї глянув, а там чого тільки не з’явилося – всякі добреники. Підлетів я ближче, закинув вудочку і спіймав горошинку, яку шукали під перинкою. Вкинув до рота, пожував.

Бачу, а я вже в нірці Крота, стою перед Дюймовочкою, яка чомусь так гірко плаче. Кажу їй: «Красуне, ти чого вологу розводиш? І так в нірці сирість. Провітритись потрібно». Взяв дівчинку за ручку і вивів на свіже повітря. Дивимось, а тут до нас котиться колобок. І так сміється, аж заливається. Йому, бачте весело, тому що від усіх утік. Нещасний за сміхом не помітив Курочку Рябу, підкотився до неї дуже близько, а вона, не довго думаючи, клюнула  його і лопнув він як повітряна кулька. Тут я трішечки злякався. Аж оченята примружив. Яке коротке життя!

Коли  відкрив очі, то зрозумів, що я уже дуже глибоко під водою. Іду собі по дну, як у себе вдома по землі. А назустріч мені йде, хто б міг подумати – сам Губка Боб Квадратні Штани. І такий красунчик. Запросив мене в місцевий Красті-крабс, пригостив крабовою петі. Щось воно не дуже, мабуть на любителя. Одне мені сподобалося – не встиг я доїсти, як став креветкою. Та такою малою, худою. Куди течія, туди і я. Принесло мене до підводного замку самого Повелителя води – великого Нептуна. О, думаю, добре хоч тут мені пощастить: може побачу Аріель. Точно, бачу її, але ж не саму, а в парі з Синдбадом Мореплавцем. Мабуть, коханнячко в них. Ну й добре, нехай їм щастить. І тут щось в око мені потрапило, мабуть, планктон. Кліпнув, о, а я вже в Космосі. Сиджу на летючому єдинорозі. А поряд зі мною летить Софія Прекрасна. Як завжди чимось заклопотана, знову поспішає комусь на допомогу. Чую: «Дорогу, дорогу!». О, та це ж Барон Мюнхаузен на ядрі на Місяць летить, присвічує собі лампою Аладина. Нехай поспішає, а то його там вже Лунтик з їжачком зачекалися. Вони випили весь чай з медом, який їм наносила бджілка Майка. Проворненька така. Летимо далі. А Софійка понеслась, як навіжена. Думаю, нехай вона летить, а я не буду поспішати. Та й летун мій уже так хекає, води захотів. Озирнувся навкруги й побачив небесне озерце, направив я його туди. Він напився, три рази підскочив і став козлятком. І тут на моїх очах розігралася ціла трагедія. Шекспір відпочиває. Де не взявся Сірий Вовк і прямо проковтнув козлика з ніжками та ріжками. Я так отетерів, що став Олов’яним Солдатиком. Стою собі, кроку не можу зробити. Коли тут біжать черепашки Ніндзя. І такі пришелепкуваті, схопили мене і кинули з Космосу вниз. Упав і лежу. Дивлюсь, іде баранчик Шон із своєю бандою, а їм назустріч вискочили LEGO ніндзяги. Як почали вони битися, в мене й параліч пройшов. Осідлав я їхнього вогненного змія і давай драла давати. А самому цікаво – хто ж переможе. Вернувся. Примостився на камінчику біля сумненької Альонушки. Подивився, подивився, а переможець не визначається. Ну зовсім обнагліли. А тут ще й Баба-Яга без нагляду залишила свій літальний апарат – мітлу. Я її швиденько схватив і полетів будити Людмилу. Вирішив допомогти Русланові. Нехай та Королева мачуха сама вдавиться своєю злістю та заздрістю.

Подивився, в мітлі ще бензину вистачає облетіти весь білий світ. І я згадав, що мене в гості запрошував кіт Леопольд, йому потрібна моя допомога, толерантно провести виховну роботу з мишами, щоб зупинити їхні зловісні витівки. Коли прилетів, то зрозумів: їх дуже важко перевиховати. Я вирішив фізично діяти – зв’язати мишей їхніми ж хвостами і сказав, що не розв’яжу поки не наберуться розуму. А сам викликав дядю Стьопу, нехай виховує.

 Я полетів далі. Лечу, чую звук гризучих зубів. Дивлюсь, а то Зміївна гризе дуб, на якому сидить Івасик-Телесик. Боже, він так труситься, злякався не на жарт. Я підлетів до нього та й кажу: «Малюче, ти не бійся, стрибай до мене». Він скочив і ми полетіли. Летимо. Дивлюся, а внизу дід, баба з гусочкою щось кричать, махають руками, мабуть, дають добро на посадку. Сіли. Так невдало. Якби знав, що так попаду, зроду не сідав би. Не встиг торкнутися ногою до землі, а я вже Місячна Царівна з зіркою в лобі. Годі те, що зірка заважає, так мені ще й стать змінили. Ну нічого, думаю, якось потрібно вибиратись з цієї халепи. А тут, як на зло, виплив з величезної хвилі дядько Чорномор з своєю ватагою. Такі всі здоровецькі, що аж моторошно на них дивитися. Вони ж зиркають на мене. Бачте, охороняти мене надумали. Ні, думаю, мені розум даний не для того, щоб я косу чесав. Витяг я мобілку та й попросив допомоги з залу. Незабаром прийшла. Мала вигляд білого голуба з зеленою гілочкою в дзьобі. Голуб Миру – чи що? Та яка різниця, аби виручив. Вчепився я в того голуба. А воно яке мале, а жилаве – винесло мене в синє небо. Не вдержав я крило, випустив із рук. Полетів каменем вниз. Як упав, дуже вдарився – це мінус, ну хоч став собою – це плюс. Сів, роздивився. А я на арені, по якій літають, вертяться, б’ються – беї. Я зрозумів, що я попав на змагання бейблейду. Отакої, всі такі знайомі лиця. Тут і Айгер, Шу, Капітан. О, бачу і наші підтягнулися. А йдуть як, так чемненько вкупці – по парі: крокодил Гена з Чебурашкою роздають всім морозиво, Буратіно і Мальвіна за ручку з Карабасом-Барабасом, свинка Пепа і малий Джорджик, Шрек і Фіона тягнуть ослика, Машка і Ведмідь перекидаються шишками, Гаррі Поттер і Мері Поппінс (не знав, що вони знайомі). Дивлюсь, ще й біжать Елвін з бурундучками, білка з горішком, Левина варта, Аліса вискочила з країни Див і також сюди. О, ще й Чіп і Дейл поспішають комусь на допомогу. І вона знадобилась. Серед натовпу, за Зайчиком ганявся Вовк і все кричав: «Ну, постривай!». То їм довелось рятувати того Зайчика. Рятувальники зателефонували Скруджу Магдаку і той надіслав Форсажа на літачку. Сіли ми всі та й полетіли. Летимо над високими горами. А на самій верхівці гори сидить Королева-Мати. Роздає наліво і направо золоті черевички. Ми підлетіли і я також взяв парочку. А чому не взяти на дурничку. Може знадобляться – комусь подарую. Наче знав. На хмаринці сиділа Червона Шапочка і щось без настрою. Питаю: «Ти чого?». А вона каже, що в неї сірий Вовк відібрав кошик із пиріжками, наразі не знає, як бабусі сказати, щоб її не засмутити. Говорю: «Бери черевички, подаруй. Бабуся моднява буде». Шапка зраділа, засміялася. Ну і я засміявся та й не помітив, як хтось з арени запустив бея мені межи очі. Я й не знаю, де й дівся.

Багато, чи мало минуло часу – сказати точно не можу. Прийшов я до тями. Дивлюсь, лежу під вербою, вудочка біля мене, а в голові ще звучить пісенька Бременських музик. Бабуся попереджала, щоб я надів кепку. Не послухав. От сонечко і вдарило в саме тім’ячко. Тому що в здорову голову не прийде отакий «сон сивої кобили». Майже зібрався, щоб іти додому, побачив в річці Золоту рибку. Вона мені підморгнула, хвостиком махнула і пірнула на саме дно. Я призадумався: може  це і не сон, та й кобила ні до чого. 

А взагалі, класно таке побачити і почути, та ще й з вами поділитися !!!     

«Творчі канікули – 2019»

Вітаємо  читачів-переможців  нашої  області

 Всеукраїнського  дитячого  літературного  конкурсу

«Творчі  канікули  2019»!

&  Сергієнко Богдан «Я хочу стати…», м. Олександрія

(номінація «Моя майбутня професія»)

&  Фесенко Тимофій «Я активний читач бібліотеки»,

м. Кропивницький

(номінація «Безмежний світ моєї уяви»)

Вітаємо  читачів-учасників нашої  області

Всеукраїнського  дитячого  літературного  конкурсу

«Творчі  канікули  2019»!

чиї прозові твори увійшли 
до збірки  «Творчі канікули» 

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 2019»,

виданій Національною бібліотекою України для дітей

&  Кулик Ігор «Може не всі діти знають…»,

с. Бандурове, Олександрівський район

(номінація «Знайомтеся – це ми»)

&  Грищук Софія «Мені лише 11…»,

м.  Кропивницький

(номінація «Моя майбутня професія»)

***********************************************

       

Запрошуємо познайомитись з літературними доробками юних.

Впевнені, Вам, сподобається.

Адже, цікаво дізнатись чим живуть наші відвідувачі,

за що вони вболівають,

до чого прагнуть і як сприймають навколишній світ.

Отже, читаймо і насолоджуємось творчістю дітей,

віком від 11-ти до 14-ти.

***********************************************

Твір-переможець 

Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу
«Творчі канікули 2019» 

Сергієнко Богдан,

14 років,

м. Олександрія

Номінація «Моя майбутня професія»

Я хочу стати…

У дитинстві ким я тільки не мріяв бути! Коли у шостому класі вивчали твір «Тореадори з Васюківки» В. Нестайка, я пізнав себе в образі Яви, який міняв професії, тобто, мрії про майбутню професію, як циган коней. То він моряком хотів стати, то футболістом, то директором кондитерської фабрики. Пам’ятаєте? Можете уявити, як я реготав, мало живота не порвав. Чому? Пояснюю. Коли в нашому будинку міняли проводку і приїхали електрики, у мене дух захопило від отих проводів та вимикачів. Вгадайте, ким я мріяв стати на той час?

А в третьому класі нам організували похід до цирку… У четвертому класі ми ходили на екскурсію до пожежної частини… Думаю, ви здогадалися, що зміни у виборі майбутньої професії відбувалися частіше, ніж зміни погоди. Мої батьки лише посміювалися з мене й не тиснули. Вони раділи моїм успіхам у навчанні, не заперечували, коли я відвідував декілька гуртків: танці й оригамі, танці й авіамодельний, танці й театральний… «Прийде час, він знайде себе», – говорили батьки.

І час прийшов. Настав 2014 рік. Він вплинув на життя мільйонів українців, а також на мій вибір професії. Все змінилося, коли мого тата Олексія направили в зону антитерористичної операції. Мама Оля неймовірними зусиллями через друзів, сайти, волонтерів шукала для тата необхідні речі: бронежилет, взуття, шолом… Як ми пережили рік, доки батько нарешті повернувся, краще не згадувати. Але я остаточно вирішив стати професійним військовим.

Після 7 класу спробував вступити до Харківської гімназії-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус». На жаль, невдало. Проте отримав чудовий досвід. Також зрозумів, що танці – це добре, але воїну необхідно вміти захищати себе, тому записався до секції рукопашного бою.

Головне, що зрозумів, спілкуючись із татом і його побратимами: Україна потребує сильної професійної армії. На самому лише патріотизмі битву не виграти. Потрібна серйозна підготовка майбутніх воїнів.

Свого часу тато служив в армії, але яка то була служба? Він сміявся, що пару разів постріляли, пару картинок показали, де треба сховатися на випадок ядерного вибуху. Така була служба, така була підготовка.

І коли тато потрапив у зону АТО, спочатку було дуже важко. Йому ще пощастило, що поряд опинилися колишні «афганці», які мали досвід і в польових умовах ділилися ним із такими, як мій тато. Не подумайте, що батько якийсь тюхтій, зовсім ні. Та жити взимку в наметах, вивчати нову зброю, втрачати друзів важко і фізично, і морально.

Ось тому я вирішив стати професійним військовим. Воїн повинен бути фізично й морально готовий до випробувань, розвивати силу волі й силу духу.

Одного разу ми з другом Максимом подивилися фільм про підготовку Морських Котиків Військово-морських сил США. Сказати, що були вражені, то нічого не сказати. Друг сказав: «Хотів би я бачити, як би з ними змагалися наші пузаті генерали». Спочатку сміявся і я, та потім стало сумно, що ми сміємося зі своєї армії, зі своїх генералів. Цей сміх обернувся тисячами жертв.

Я хочу стати воїном Збройних Сил України. Генералом. Але щоб з мене не сміялися хлопчаки восьмого класу, а мріяли бути схожими на мене, прагнули стати такими, як я.

Для цього потрібно наполегливо працювати. Бігати, плавати, підтягуватися, віджиматися, щоб тіло було готове до навантажень. Спілкуватися, працювати в команді, щоб уміти виконувати бойові завдання. Тато наголошував на цьому. Бойові побратими – це одне ціле. «Один за всіх і всі за одного!» – девіз мушкетерів актуальний у ХХІ столітті. Любити Україну. Так, на одному патріотизмі далеко не поїдеш, але воїн, який не має в душі любові до Батьківщини, до рідної землі, до своїх батьків, перетворюється на машину смерті. Тато говорить, що така людина не повертається з війни ніколи й може наробити багато лиха.

Я стану професійним військовим. Буду захищати мою землю, мій дім, мою маму Олю й тата Олексія, бо я вже дорослий.