Новорічне  вітання

        Переможці 

 Книга року  BBC  Україна-2023

     

            BBC Україна на початку грудня оголосила переможців літературної премії Книга року BBC-2023. Цього року журі обирало фіналістів серед 40-а книжок, що увійшли до довгих списків.

Книгою року ВВС-2023 став роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової «Видавництва Старого Лева».

Переможцем у номінації дитяча Книга року визнано книгу Івана Малковича «Анна Ярославна: київська князівна – королева Франції» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

У номінації есеїстика переміг Ростислав Семків – дослідження «Пригоди української літератури» видавництва «Темпора».

У конкурсі читацьких рецензій «Читач року-2023» перемогли Поліна Бойко за рецензію на книгу Івана Малковича «Анна Ярославна: київська князівна - королева Франції» та Лідія Лацік за рецензію на книгу Ірини Озимок «У міста є Я». У подарунок вони отримали електронні книжки Kindle.

Про переможців.

Євгенія Кузнєцова - українська письменниця, блогерка і дослідниця медіа. Українському читачу авторка відома творами «Готуємо в журбі», «Мова-меч» та «Одинадцять помідорів і один маленький». У 2021 році вона стала фіналісткою Книги року BBC з романом «Спитайте Мієчку» Видавництва Старого Лева.

Роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової – про те, як війна перевертає життя української родини, яка опинилася за тисячі кілометрів від вибухів, повітряних тривог і смертей, але війна весь час із ними.

«Герої цієї книжки поводяться так, як нам би хотілося, щоб поводилися люди в ідеальному світі: вони хоробрі, добрі, моральні, але не напоказ – а в душі», – написала у своїй рецензії кореспондентка BBC Україна Дарʼя Тарадай.

Головна редакторка BBC News Україна та голова журі премії Марта Шокало, розповідаючи про переможця, зазначила: «Дуже часто книга, яка перемагає в нашому конкурсі, потім стає бестселером. Але цього року народне визнання нас випередило. «Драбина» Євгенії Кузнєцової вже довгий час стоїть на видночолі в кожній українській книгарні. Це по-справжньому народний роман про війну, який не міг не стати Книгою року ВВС 2023».

 

Іван Малкович - відомий український поет, перекладач, лауреат Шевченківської премії і засновник дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Іван Малкович розповів, що написати книжку «Анна Ярославна: київська князівна – королева Франції» його попросили ще кілька років тому у Франції. Але по-справжньому надихнули на її створення дивовижні ілюстрації Катерини Штанко і Катерини Касьяненко.

Кореспондентка BBC Україна Діана Куришко додала: «Цю книжку хочеться не лише читати, а й уважно роздивлятися. Читаєш і уявляєш Анну у пурпуровій сукні, як вона листується з папою Римським, підписує у Парижі королівські акти і сумує за Києвом».

Світлана Пиркало, радниця культурної програми ЄБРР і член журі конкурсу прокоментувала перемогу дитячої книги так: «За одинадцять років існування категорії Дитяча Книга Року ВВС ми відзначили широкий спектр літератури для наших наймолодших читачів – від веселих казок до динамічних пригодницьких повістей. Цьогорічний переможець оповідає про епізод давньої історії, який демонструє приналежність України до ширшої європейської культури. Але це також історія про подорож у невідоме, подолання нових викликів і, врешті-решт, історія кохання. Книга Івана Малковича з її прекрасними ілюстраціями принесе насолоду всій родині».

Членкиня журі Віра Агеєва про книжку-переможця сказала: «Якби у нашому дитинстві були такі книжки, ми були б щасливішими, але нашим дітям із цим пощастило».

       Ростислав Семків – український письменник, перекладач, літературний критик,  видавець,  викладач у Києво-Могилянській академії. 
У 2012 році був членом журі конкурсу Книга року BBC.

Дослідження «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа – це захоплива подорож в історію української літератури від Сковороди до Жадана, в якій автор пропонує доволі незвичний погляд на літературні стилі і напрями. Автор розповідає цікаво і весело про складні речі. І, як зазначила член журі конкурсу і професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва, «долає затяжну хворобу нудного й заакадемізованого літературознавства».

Коментуючи переможця в номінації «Есеїстика», Марта Шокало зазначила: «Книжки бувають хороші, а бувають, як «Пригоди української літератури» – віхові. Ростислав Семків створив захопливу літературознавчу оповідь, яка нагадує про силу літератури в часи великих потрясінь. Годі уявити книжку, яка би більше пасувала суті нашого конкурсу, як ця».

Джерело:

https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c0jyep3d4xno

 Твори  переможців  обласного  туру

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»

 

 

Шаботін  Богдан,  16  років

місто  Кропивницький

Природа  України

Рідна, неймовірно обожнювана, вона вражає і заколисує, дарує радість і одухотворяє, мотивує і захоплює своєю неперевершеною вродою. Її безмежні простори ваблять до пригод і досліджень, а розмаїття ландшафтів вражає своєю унікальністю. Гори, річки, озера, степи, ліси – кожен куточок України має свою власну магію і неповторність, запрошує до прогулянок променистими полями, до відкриття нових місць.

Саме тому, після завершення навчального року і здобуття базової середньої освіти, ми відправились у приголомшливий тур дивовижними Карпатами. Розпочалася наша мандрівка з потяга, у якому ми їхали майже пів доби. Зупинка була у Львові, де, дочекавшись на екскурсовода, наш колектив сів у автобус з веселим водієм Степаном, який встигав не лише дивитись за дорогою і кермом, а ще й травив жарти та повідав цікавущі історії, пов’язані з тим чи іншим винятковим місцем.

Чи чули ви про щось величніше за гори? Це надзвичайна висота і цілюща могутність віків, які переплелися цілими сторіччями. Кремезні породи, немов сивочолі діди, що сидять, притулившись до рідної домівки. Поглянеш догори - і голова піде обертом. Все стане шкереберть!

Дорогою я з ентузіазмом роззирався навколо: найперше в очі впадала дорога-змійка, що спиналася все вище і вище, ніби вела до чарівної казки. В міру того, як ми перетинали Верецький перевал, за вікном розгортались барвисті пейзажі, гори демонстрували свою владу, чарували своєю незрівнянністю. Було схоже, що вони оповиті туманом, що піднімався вгору, – це краплі дощу, що впали на землю, випаровувались, повільно височились, перетворюючись на хмари-згустки. Як любо веде стежинка до найближчого поселення, яке, мов казкове королівство, здається крихітним, порівняно з горами. Дерев’яні хатинки притулились одна до одної, вражаючи своєю своєрідністю, тож було цікаво бачити тутешній колорит.

Яким же було моє здивування, коли ми, трохи втомившись сидіти, нарешті приїхали, і я завважив, що навіть повітря було не таке, як вдома! Воно чисте, адже його ще не забруднила рука цивілізації. Дихалося легко. Відтак, забігаючи наперед, можна додати, що і засинаєш, тільки доторкнувшись головою до подушки.

Та ось вже перед нами національний парк «Синевир». Чи чуєте ви манливий голос озера? Це цілюща вода хлюпоче, закликає вмитися прохолодою. Тут ніколи не буває жарко. Озеро заворожує, не можна відвести очей від синьої гладі, що дзеркалом відбиває краєвиди навколо - кришталево чисте небо, мальовничі гори, які огортають його з усіх боків, яскраве сонячне світло. Душа ніби завмирає, поринає у спокій та гармонію з оточенням.

Скільки ж тут відтінків зеленого! Густі ліси, що вкривають гори, малюють палітру від свіжого та яскравого листя до темної та насичено-смарагдової хвої. Навколо Синевиру пахне сосновими гілками та квітучими травами. Відчуття свіжого подиху сприяє новим відкриттям. Кожен крок приносить нові емоції та відкриває нові куточки цього дива. Щебетання птахів супроводжує подорож, а шепіт вітру крізь листя розповідає загадки цих місць.

Далі ми переносимося до екопарку «Долина вовків» – обворожуючого оазису, ще одного унікального місця, де люди можуть зануритися в різноманіття цієї екосистеми, побачити тварин, які є символом вільності та дикого світу.

І ось опиняємося у світі великих гір, зелених лісів та живописних долин. Кожен крок стає інтригуюючим, а кожен момент у цьому заповіднику пропонує самобутні враження та збагачує вашу душу.

Спочатку ми бачимо миловидних лам, граційних косуль. Поважні рисі походжають за своїми загородженнями. Цікаво, що деякі тварини тут живуть парами: це, зокрема, лев з левицею; та й тигр від нього не гірший – теж проживає з самкою. Володар джунглів царствено походжав по колу, хтось подейкував, що це його щось дратувало; тим часом як інший хижак родини котячих відлежувався, сонно схиливши голову на долівку. Славні верблюди з білим та брунатним забарвленням проводжали замисленим добрим поглядом і начебто ледь усміхались нам услід. Мені припало до душі, коли екскурсантам чемно запропонували погодувати всіх присутніх рослиноїдних тварин шматочками моркви.

Проте головною перлиною цього екопарку є самі вовки. Їхній повносилий вигляд, елегантна грація та пильні очі привертають увагу. Можна спостерігати за ними у невимушених умовах, бачити їхню взаємодію та те, як вони вільно прогулюються в своїх домівках. Як виявилось, деякі з них просто полюбляють відпочивати на даху так званих «будиночків», що, напевно, не дізнаєшся про них у дикій природі. Це напрочуд вражає, підкреслюючи маєстатичність антуражу та необхідність його збереження.

Після цього ми опиняємось у реабілітаційному центрі бурих ведмедів –місці, де знаходять спокій і ласку клишоногі, що потрапили у скрутне положення, адже людина лише задля розваг нехтує здоров’ям цих тварин, зокрема створюючи зоопарки. Цей осередок знаходиться у долині, оточеній пагорбами малахітового кольору.

Перебуваючи на території цього закладу, перше враження, яке тебе охоплює – це безмежна тиша. Серед спокійного середовища урочисто виштовхуються високі дерева, створюючи натуральний дах над цим місцем. Кришталеві струмки протікають поблизу, додаючи свіжої музики до повітря. Цей пейзаж наповнений харизматичною енергією, яка вбирає тебе в свої спокійні обійми.

Перед тобою розкидаються вольєри та розлогі майданчики для прогулянок, що дозволяють ведмежатам підтримувати свою фізичну форму, насолоджуватися свіжим повітрям і спостерігати довкола. Зручні будиночки з великими вікнами забезпечують комфорт і затишок для ведмежат під час реабілітації. Було цікаво спостерігати, що кожен з бурих ведмедів поводиться по-своєму. Хтось лежить на плоскому камені, втомившись; інший же – риє яму, що з маленької починає перетворюватися на більшу, грудки землі летять врізнобіч. Ще один бурмило ласує соковитою травою, що вкриває все навкруги.

Розташований на межі людського світу, реабілітаційний центр бурого ведмедя став мостом, що сполучає нас з природою і нагадує нам про нашу відповідальність за збереження цінностей нашої планети. Він є місцем надії і відродження, де кожен ведмідь може знайти зцілення і знову відчути радість від існування в дикому світі.

Реабілітаційний центр створений з любов’ю і постійною турботою про добробут цих дужих тварин, це – символ нашої згуртованості і бажання зберегти різноманітність всього живого. Це саме те місце, де ми маємо збагнути, що наша взаємодія з дикими тваринами повинна бути збалансованою і відповідальною. І тільки тоді, коли ми почнемо дорожити цінністю кожної живої істоти, ми зможемо насправді захистити і зберегти дивовижний світ, в якому живемо.

Йдемо все далі, вище й вище. Ось біля ніг уже й водоспад Шипіт - екзотичне джерело, яке викликає захват у кожного, хто його бачить. Цей водоспад розташований в незайманій красою гірській місцині, в самому серці заповідника.

Струмки прозорої води, що починають свій шлях високо в горах, поступово об'єднуються, утворюючи урочисту каскадну симфонію. Їхні холодні струмки змішуються в одну бурхливу річку, від якої щедро віддаляються хмари бризок і блискавок, що танцюють у повітрі.

Водоспад Шипіт вражає своєю всевладністю. Його височенні стіни, покриті зеленню, виглядають неприступними, а їхній гуркіт і розмах заохочують шанувати довкілля.  Вода, стрімко зриваючись униз, створює білу піну, що переливається відтінками від сріблястого до прозорого. Краплини рясно розлітаються навколо, створюючи похмурий туман, який покриває навколишній простір.

Цей водоспад є місцем, де небеса зустрічаються з землею. Різкі контрасти між піднесеними гірськими вершинами і ніжними струмками води створюють картину, яка залишається в пам'яті назавжди. Шум води, який розноситься на великі відстані, ніби занурює в безперервний ритм і вселяє спокій і задумливість.

Проте незвичайним, здавалося, побачити серед каменів, що вкривали скелю, звичайнісінького рудого кота, який немовби тільки і чекав на те, щоб його почухали за вушком. Його шерстинки виблискували, переливалися при промінчиках сонця. Вишукана осанка, граціозні рухи – все символізувало гірський світ з його такою самісінькою самостійністю та невпинним прагненням свободи. Ошатність природи віддзеркалюється в його очах, які мовлять влучніше за слова. Він сприймає кожен її нюанс, знає, що вона є найліпшим твором мистецтва, який треба поважати. Рудий кіт – це неначе провідник до магічного світу буття. Стимулює тих, хто стрічає його, здійснювати свої мрії і відкривати нові горизонти. Він нагадує, що справжнє щастя полягає у простих речах - відчутті вітру, запаху гірського повітря, що наповнює його легені.

Цей самець – жива історія, що здатна розповісти безліч оповідок. Коли ви його зустрічаєте, то усвідомлюєте, що кіт, частка духу гір, буде вказувати вам маршрут до власного внутрішнього врівноваження.

Саме тому Шипіт – це не просто феномен, це джерело натхнення, яке дарує відчуття спокою. Це місце, де можна відчути себе елементом цього визначного світу. Водоспад, безсумнівно, одне з найвражаючиших місць на землі, яке варто відвідати, щоб побачити його чималу силу.

Тож всі негативні емоції залишимо тут, нехай тікають подалі. Посміхнемося друзям, які підіймаються поряд. На хвильку помедитуємо й повернемося до реальності. Оце ще мрійники! Знайшли місце для релаксу. Хіба ж можна на такій висоті забувати про витривалість? Покрутімося навсібіч! Не кожного ж дня опиняємося за стільки миль.

Життєрадісний вітерець крутитиме вихром волосся, роздмухуючи зачіску і додаючи неабиякого шарму вашому обличчю, відчуваєш адреналін, що пронизує твоє тіло, гілки дерев, що трапляються на шляху січуть одна за одною тебе по лиці. Гора Гимба, грандіозна і непереможна, стоїть перед тобою, чекаючи на своїх наступних завойовників. І ти - один з тих, хто сміливо сідає у джип і готовий вступити в цю відважну битву з природою.

Злагода гірської краєвидності відчувається на кожному кроці, коли ти їдеш під відкритим верхом вгору, міцно тримаючись за поручні. Шум двигуна сумішшю зі сміхом екстремальних почуттів наповнює повітря.

Гора підвищена і виступаюча над морськими хвилями, які здавалося б, неначе грають на своїх інструментах, змішуючи звуки джипу з гучними ударами хвиль. Свіжість наповнює твої легені, даруючи відчуття безмежності.

Всі сенсорні враження стають яскравішими, коли проїжджаєш скелі та бездоріжжя. Колеса зі звуком скрежету зцілюють грунт, а потужний двигун відповідає на кожне твоє прагнення до перемоги. Відчуття плавного підскоку, коли джип долає нову перешкоду, викликає ейфорію і пробуджує внутрішню міць. Гора Гимба – це виклик, який народжується з бажанням витримати важкість і подужати нескориме. Ти надолужуєш круті підйоми, впевнено маневруєш серед вузьких перешкод, а коли досягаєш вершини, відкривається панорамний вид. Безмежні ліси, зелені пагорби і блискуче синє море знаходяться під твоїми ногами. Це винагорода за твою сміливість і вміння впоратися з випробуваннями гірського рельєфу.

Джипінг на гору Гимба – це незабутній досвід, який зміцнює твоє відчуття самовпевненості і бажання підкорити найвищі вершини. Це зустріч з природою в її дикій й непоборній формі, яка нагадує тобі про твій потенціал. Це танець зі скелями, співбесіди з вітром і відчуття єдності з усім, що живе навколо нас. Це пригода, яка запам'ятовується назавжди і залишає слід у твоєму серці, нагадуючи про безмежні можливості, які відкриваються перед тими, хто готовий ризикувати і вірити в себе.

А які схили жевріють там, за десятки кілометрів! Сонце лишень проблискує крізь ці споконвічні стовпи. Відразу відчувається ніжність ласкавих променів, створюється позитивний настрій, виникає бажання діяти. Навколо все танцює в цій безмежній пелені тепла. Хмари, як на крилах, линуть все швидше й швидше. Небо стає гігантським ткацьким станком, з якого звисають мільярди дощових краплинок. В повітрі вони звиваються в химерному танку, а потім поспішають торкнутися землі, малюючи на ній дивні візерунки. Далі свій відбиток накладають дрібні листочки, що, спадаючи під дією вітру на землю, приєднуються до цієї незвичної колоритності і додають їй фарб. Потроху злива притихає. Аж ось озвався гучноголосий орел. І вже відчуваєте себе невільною здобиччю мудрого птаха. Мабуть, тепер буде не до мрійливої мани. Хоча, доля – чудова супутниця, тому цей прикрий випадок  вас омине.

А чи чули ви трембіту? Побувавши в  Карпатах, цей інструмент ви ніколи не забудете. Він викликає почуття глибокого зв'язку з українською культурою і традиціями. Мої друзі пробували видобути з цього музичного інструменту бодай звук, та це вдавалося лише найспритнішим.

Озирніться  довкола! Милуєтеся краєвидами і згадуєте, як пробиралися на гору, крізь терен до зірок. Дорога вже далеко позаду, але нестерпний шум у вухах і тремтіння ніг ніяк не покидають вас. Та ще попереду ціле спускання. Ну що, перемогли страх? Забуті всі образи, переживання, думки. Зберегти рівновагу та жагу до покорення вершин. Ніщо не зупинить задля досягнення цілей. Йдіть тільки до своєї мети і ніяк інакше. Де ви ще знайдете завзяття, щоб боротися до останнього? Живіть вірою та надією. Нехай жоден день не залишиться у розпачі. Не здавайтеся, бажайте, творіть. Гори - відмінний вибір для літніх походів. Свіже повітря буде навіювати нові плани, які згодом неодмінно реалізуються в матеріальному житті. Зупинитися та дихати на повні легені цю кришталеву височінь. Либонь, хтось зголоднів. Тоді буде привід поласувати гірськими ягодами брусниці, чорниці, ожини. І голод втамують, і настрій підіймуть, і наснаги додадуть.

Знову поринаємо в ненав’язливі спогади дитинства. І мрії справджуються. Дійсно, перед вами справжнісінький замок!!! Якщо не вірите, то, будь ласка, перевіряйте самостійно. Кожна дівчинка хотіла бути принцесою, володаркою такої споруди, а хлопці – лицарями-визволителями, що допомагають зберегти добро. Ми не знаємо, коли замок збудувався і чий він, але хоча б зробити фото поряд вважаємо за необхідне. Гірська тиша повністю заполонить вашу душу. Хоча б на висоті над рівнем моря можна, нарешті, відпочити від надокучливої уваги містян. Було б цікаво зустріти тут різні пори року. Напевно, особливо гарно у цій місцевості взимку. Тільки уявіть собі величезні брили снігу й льоду навкруги, ви на лижах, на сьогодні більше немає ідей! Гори надмірно освіжають. Кожен подув вітру підганяє вас у незвідані далі.

Сплив час нашої мандрівки. Окрилені, поверталися ми додому. Незабутніх вражень дійсно багато. Поїздка дала змогу переконатися в унікальності та довершеності гірських Альп цього регіону. Я був свідком прегарних пейзажів, які вражали своєю оригінальністю.

Ще чомусь вчувається шум гірської річки. Звечора вона була невеликим потічком, який виспівував свою тихесеньку пісню. Але вночі дощ-чарівник її напоїв, зробив повноводною. Вода бігла швидше й сильніше, ніж коли-небудь раніше, вируючи серед каміння. Її гомін здавався вигуком, який буцімто звіщав про силу водної стихії.

А вітер, як король неба, додав свої ноти до цього співу природи. Його повітряні плями вирували навколо, граючись з краплями і викликаючи тихий шелест у листя дерев. Вітер воскрешав життя в горах, даруючи їм свою вільну й безтурботну енергію. Клекіт гірської річки і гул вітру зливалися в одне ціле, створюючи природну симфонію, що переповнювала серця слухачів благородними вібраціями.

Витонченість – ось що залишиться в моєму серці, як нагадування про Закарпаття!

Мелодія душі і мелодія природи. Вони зливаються в одне звучання. Здається, ніби ви розумієте кожну травинку, кожну пташину та кожну хмаринку на небі. І цей мотив переповнений вірою в перемогу над підступним ворогом, який намагається знищити нашу рідну землю, загарбати цю велич. Та Україні бути вільною, незалежною! Тільки люди з чистим і відкритим серцем можуть споглядати цю досконалість і бути в неподільності з райською природою нашої країни. Тільки відверті серця можуть помічати ці особливості, цю глибину почуттів навколишнього середовища.

Ми – справжні патріоти України! Нам відкриваються всі таємниці рідного краю. Перемога обов’язково буде! І тоді більше щирих людей з різних частин земної кулі зможуть завітати на гостину в Україну, на власні очі переконатися в її розкоші.

Адже наша Батьківщина – це не просто ділянка на карті, це країна, де б’ється велике серце народу, який гордо відстоює свої цінності і свободу!

Слава Україні!

 Твори  переможців  обласного  туру

                    Номінація  «Природа  –  джерело  натхнення  та  краси»

Кравець  Таїса, 13  років

село  Водяне

Своєрідним  символом  України  є  лелека

Гніздо лелеки – окраса української оселі. В народі говорять: двір, де є гніздо лелеки, вважають щасливим, село, де є хоч одне гніздо лелеки, обходять стороною великі хмари з бурею.

В нашому мальовничому селі на стовпі – лелече гніздо. Щовесни, декілька років підряд, сюди прилітають лелеки.

Двоє пташенят з подивом спостерігають за мною, аж голови висунули з гнізда: хто я така, чому зупинилася і пильно дивлюся на них?.. Їм не второпати, що милуюся ними та не маю наміру заподіяти лихо. З пагорбка пташенят видно краще. Враження, що ось-ось торкнешся їх рукою. Зараз середина літа. Вони вже суттєво підросли, але ще рано злітати й випробовувати міць своїх крил.

Врешті малі лелеки вже не звертають на мене уваги та починають клекотіти. Напевно, хизуються своєю музичною майстерністю, якою наділила їх природа. Клекіт лелек нагадує звуки барабанних паличок, коли вдаряють ними одна об одну.

Мене ще трохи часу і я вже не побачу їх у гнізді. Покинуть рідну домівку і зіллються у зграях з іншими лелеками. А потім і важка дорога у вирій чекає. Лелеки починають відлітати у свято Преображення Господнього, Спаса – 19 серпня.

 Хотілося б поспостерігати за їхнім першим польотом. Кажуть, що лелеки-батьки іноді виштовхують з гнізда ледачих і боязких малят, мовляв, вже годі сидіти у нас на шиї, ідіть у самостійне життя. Буває, що не приносять їжі. А ті розкривають крила і, хоч ще невправно, та таки летять…

Бережіть цих добрих, мирних птахів! Вони приносять щастя. А ще, я впевнена, мир та Перемогу Україні!

 

 Твори  переможців  обласного  туру

                   Номінація  «Природа  –  джерело  натхнення  та  краси»

Гінда  Софія, 12  років

місто  Олександрія 

Як  не  дивно,  моя  улюблена  пора  року  —  це  осінь 

Мало хто її любить за погану погоду, дощові та похмурі дні, вогкість і брудні калюжі. Однак я вважаю, що немає пори, яка б була прекрасніше осені.

Вона чудова! Все навкруги таке яскраве, немов осінь малювала якусь картинку і ненароком розхлюпала фарби на все. Десь впала крапля зеленого, десь помаранчевого з червоним, а в якомусь місці художниця хлюпнула трохи благородного коричневого.

Як за помахом чарівної палички вся природа перетворюється, настає Золота Осінь. Ну як можна не надихнутися такою красою!

Тільки восени ми можемо спостерігати таке прекрасне явище, як листопад. Коли з дерев опадає листя, мені здається, що з неба сиплеться золото.

Осінь – це чудова пора, наповнена ароматами осінніх квітів, золотисто-жовтими відтінками  листя, що опадає, мелодією дощу.

Особливо у цій порі мене зачаровує надзвичайний ліс! Він стає таким загадковим і прекрасним. І чомусь тебе тягне туди все частіше і частіше… Послухати ніжний шелест листячка, що доповідає: «Скоро буде прохолодно!». Скрізь усе позолочене, неначе хтось розкидав багато-багато позолоченого пилку.

Вітер тихенько шелестить у гіллі, неначе наспівує відому тільки йому гарну мелодію. Крім цієї мелодії вітру, навколо велика кількість різноманітних гармонійних звуків, які тільки доповнюють пісню вітру. Це свого роду прощальна пісня перед довгою зимовою тишею. Тут і багатоголосий гомін птахів, що готуються до тривалого й далекого перельоту в теплі краї. І різноманітні комахи видають звуки, шелестячи й повзаючи у своїх справах. Іноді навіть починає здаватися, що зараз з якогось прекрасного золотого куща або дерева з’явиться чудова фея.

На вогкій землі видно сліди малесеньких лапок. Це пухнасті білочки бігають туди-сюди, то по соковиті гриби, то за смачними жолудями.

Восени ліс поступово засинає до весни. А навесні знову оживає, усе зеленіє, але це вже інша історія…

Жодна пора року не здатна за красою зрівнятися з осінню. Це, дійсно, довготривале свято природи!

 Твори  переможців  обласного  туру

Номінація  «Моя  Україна:  з  вірою  у  Перемогу!»

Косарєва  Таїса,  14  років

 місто  Світловодськ

 Україно!  Рідна  земле!

У білопінному цвітінні садів, у мальовничих селах, голубих стрічках доріг, у тихих водах річок, зелено-синіх піднебесних вершинах гір – у всьому ти найкраща, наймиліша, бо ти моя Батьківщина.

Та вмивається зараз сльозами ця краса, здригається від гуркоту зброї випалена земля, плаче в молитві кожна українська сім'я. Топче, знищує Україну російський агресор. Підступно, брехливо, ненавистю, вогнем і мечем хоче забрати в кожного з нас рідне, святе. Навіщо ? Мало у тебе, враже, своєї землі?

Я не можу зупинити війну, але я її ненавиджу, бо це жах, відчай, сльози, смерть, трагедія для тисячі, мільйонів українських людей.

Я – донеччанка . Мені було шість років, коли ми з мамою та братом тікали з Донецька в 2014 році подалі від війни. Там ми залишили все, що було нам рідне, близьке – квартиру, іграшки, школу, могили своїх пращурів. Розбрелися по світах друзі, сусіди – всі, хто не захотів дихати з ворогом одним повітрям.

Та війна через вісім років знову наздогнала нас, бо тоді ми зупинились на Донеччині, де не було її, за 40 км від фронту. Ми думали, що війна вже далеко від нас, та вона нагадувала про себе щодня вибухами, бо через місто йшли машини зі зброєю на Донецьк, гуркотом, пораненими бійцями у місцевому госпіталі.

Війна 22 року ввірвалася у нашу родину, як блискавка. Першим пішов дідусь в тероборону, зі зброєю в руках захищав місто від ворога. За ним – старший брат. Він міг не йти, але: «Хто, як не я», - сказав Сашко. Для дідуся війна – це болюча незагоєна рана, бо війна забрала в нього батька. Страшне лихо погнало нас за кордон, згодом нас прихистило закарпатське екзотичне, багате історичним минулим, Мукачево, далі – мальовничий Світловодськ, що потопає в зелені акацій, дубів, сосен. Мама нам, дітям, завжди говорила, щоб ми ніколи не забували дякувати людям, які в скрутну для нас годину допомагали нам, а українським воїнам – за те, що живі!

Майже вся Донеччина – суцільне згарище… Плачуть залишки трав, прощаються зі світом чорні, обгорілі дерева, купи каміння від будинків і цілих міст… Колись багата, квітуча земля перетворилася на попіл. стогін, плач людський розлітається над донецьким степом. Танками, гаубицями їздять по наших тілах і душах вороги-рашисти.

Та вся надія в нас на наших захисників. Вони йдуть у бій, на смерть, щоб тільки Україна була вільною. Знаю: цей шлях жорстокий, кривавий, встелений втратами і болем. Та з вірою в Перемогу вони б'ються за Бахмут, Херсон, Авдіївку, маленькі містечка і села. Інакше не можна. Їх чекають вдома тільки з Перемогою, на них дивиться півсвіту. Її прискорюють усі, хто може, і чим може. Мої дідусь і бабуся в'яжуть сітки, бо вони, ой, як потрібні на фронті. Волонтерство для них тягнеться ще з 2014 року. Тоді вони готували на блокпости борщ, пекли пиріжки, збирали гроші, одяг для поранених. Бабуся каже, що іноді буває важко, але все це робиться для Перемоги, і для наших ЗСУ. Та і небайдужий світ допомагає нам прискорити довгоочікуваний день Перемоги.

Я читала, що в Америці надзвичайно шанують воїна – солдата. Коли зустрічають військового, кладуть руку на серце, вклоняються і промовляють: «Дякую!». А чому б і нам не перейняти цю чудову традицію? Українські воїни –герої цього заслужили. Їх шлях – це шлях переможця, захисника, адже вони захищають від війни півсвіту! Тож віримо: Україна переможе, інакше бути не може! На тому стоїмо!

І прийде мир на нашу землю. І наша, поранена бомбами, земля загоїть свої рани, знову вкриється шовковистою зеленою травою. Зацвітуть на ній різні квіти: і волошки, і чорнобривці, і барвінок, помилують очі і різнокольорові красуні мальви. Я вірю, що відбудуються наші зруйновані міста, і села, і стануть ще красивішими. І хай назавжди страшний звук сирени, піде в забуття, а ми з насолодою будемо слухати наші мелодійні українські пісні. Будемо милуватися чарівною українською природою і завжди шанувати і любити нашу рідну Україну.

Слава нашим героям! Слава Україні!

Любіть Україну у сні й на яву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

            В. Сосюра

 Твори  переможців  обласного  туру

             Номінація  «Моя  Україна:  з  вірою  у  Перемогу!»

 

Завальний  Богдан,  14  років

село  Підлісне 

Чи  думав  я  колись… 

Чи думав я колись. Що один чорний день розділить життя нашої родини на «ДО» і «ПІСЛЯ».

«ДО»

Я був звичайнісіньким хлопчаком з звичайнісінькими мріями, захопленнями, справами. Вечорами тиснув на кнопки ноутбука, говорив суржиком, захоплювався історією, грав в футбол.

«ПІСЛЯ»

Я вже не хлопчак! Я враз подорослішав. 

«ДО»

Ми часто влаштовували домашній кінотеатр – переглядали чудові мультфільми, коментували і жартували. Сміялися до сліз. 

«ПІСЛЯ»

24 лютого татові зателефонували і сказали «на ранок у військкомат». Ми знову разом на батьківському ліжку дивились мультфільм. Чи бачив я, що відбувалось на екрані – не впевнений, але я відчував, як хвилюється мама. Як татові обійми – це не просто обійми, а захисний щит. Як у повітрі незримо витав настрій теплоти, родинності. Ми назавжди разом, де б не були. Спали всі на одному ліжку, як в далекому дитинстві, щоб запам’ятати тепло і єдність нашої сім’ї. Мама схлипнула. «Не кисни», – тихо прошепотів тато і поклав їй руку на волосся.

«НЕ КИСНИ!» – тепер ці слова я чую в голові, коли хочеться розплакатись від новин чи від безпорадності. Не кисни, все буде Україна! І обов’язково вона БУДЕ! 

«ДО»

Хата багатьох українців була скраю. Ми закривалися у своїй хаті від бід і поганого настрою інших, від очей хворих дітей, від поганих новин чи чужого горя, від прохань про допомогу та від всього, що створювало нам дискомфорт. 

«ПІСЛЯ»

Наша хата не скраю! Українці довели це, згуртувавшись, об’єднали сили і все кинули на перемогу. Тепер лише за один день можна донатами зібрати на дрона чи байрактар. Волонтерять, підтримують, ярмаркують, щоб геть вигнати нечисть з нашої хати. Я не осторонь. Наша родина садить «сади перемоги». Ми переробляємо тони огірків і помідорів для госпіталів та військових частин. 

«ДО»

Я хотів бути істориком. 

«ПІСЛЯ»

Я буду вивчати військову історію. Хочу розібратися, що змушує розумних людей, маючи блага цивілізації, розпочинати війни, сіяти зло і смерть. Що змушує маси брати зброю в руки і ступати на чужу землю, топлячи її в крові. Можливо наше суспільство захворіло, і це вже питання до психологів і лікарів. 

«ДО»

У свій гарний настрій я мугикав реп і, соромно сказати, російською. 

«ПІСЛЯ»

Ніякої російської! З уст не сходить «Червона калина», «Українське сонце» та ще багато неймовірно крутого українського пісенного мистецтва. Смаки змінилися назавжди. В нашім домі ніякого російського кіно, музики, жартів. Нічого, що ототожнюється з країною окупантів. В моєму домі і в моєму серці тепер назавжди панує УКРАЇНСЬКА. Українською я думаю, мрію, живу, молюсь. Під українську мелодійну відбудеться тисячі весіль, засинатимуть мільйони майбутніх маленьких українців, тисячоліттями підніматиметься синьо-жовтий стяг. Під українську ми плакатимемо на могилах воїнів, які відстояли їй волю.

Я пишаюсь, що я українець. Представник одного з найсвободолюбивішого народу. Я так вірю в свою Україну! І колись пам'ять зітре межу між «ДО» і «ПІСЛЯ», а буде лише українське величне «зараз», «сьогодні», «тут». І звучатиме українське «сьогодні» гордо на весь світ. Бо його не зітерти, випалити чи вибомбити, бо українське «сьогодні» – це величезна віра, неймовірна сила, і вимріяна воля!