Твори  переможців  обласного  туру

Номінація  «Моя  Україна:  з  вірою  у  Перемогу!»

Косарєва  Таїса,  14  років

 місто  Світловодськ

 Україно!  Рідна  земле!

У білопінному цвітінні садів, у мальовничих селах, голубих стрічках доріг, у тихих водах річок, зелено-синіх піднебесних вершинах гір – у всьому ти найкраща, наймиліша, бо ти моя Батьківщина.

Та вмивається зараз сльозами ця краса, здригається від гуркоту зброї випалена земля, плаче в молитві кожна українська сім'я. Топче, знищує Україну російський агресор. Підступно, брехливо, ненавистю, вогнем і мечем хоче забрати в кожного з нас рідне, святе. Навіщо ? Мало у тебе, враже, своєї землі?

Я не можу зупинити війну, але я її ненавиджу, бо це жах, відчай, сльози, смерть, трагедія для тисячі, мільйонів українських людей.

Я – донеччанка . Мені було шість років, коли ми з мамою та братом тікали з Донецька в 2014 році подалі від війни. Там ми залишили все, що було нам рідне, близьке – квартиру, іграшки, школу, могили своїх пращурів. Розбрелися по світах друзі, сусіди – всі, хто не захотів дихати з ворогом одним повітрям.

Та війна через вісім років знову наздогнала нас, бо тоді ми зупинились на Донеччині, де не було її, за 40 км від фронту. Ми думали, що війна вже далеко від нас, та вона нагадувала про себе щодня вибухами, бо через місто йшли машини зі зброєю на Донецьк, гуркотом, пораненими бійцями у місцевому госпіталі.

Війна 22 року ввірвалася у нашу родину, як блискавка. Першим пішов дідусь в тероборону, зі зброєю в руках захищав місто від ворога. За ним – старший брат. Він міг не йти, але: «Хто, як не я», - сказав Сашко. Для дідуся війна – це болюча незагоєна рана, бо війна забрала в нього батька. Страшне лихо погнало нас за кордон, згодом нас прихистило закарпатське екзотичне, багате історичним минулим, Мукачево, далі – мальовничий Світловодськ, що потопає в зелені акацій, дубів, сосен. Мама нам, дітям, завжди говорила, щоб ми ніколи не забували дякувати людям, які в скрутну для нас годину допомагали нам, а українським воїнам – за те, що живі!

Майже вся Донеччина – суцільне згарище… Плачуть залишки трав, прощаються зі світом чорні, обгорілі дерева, купи каміння від будинків і цілих міст… Колись багата, квітуча земля перетворилася на попіл. стогін, плач людський розлітається над донецьким степом. Танками, гаубицями їздять по наших тілах і душах вороги-рашисти.

Та вся надія в нас на наших захисників. Вони йдуть у бій, на смерть, щоб тільки Україна була вільною. Знаю: цей шлях жорстокий, кривавий, встелений втратами і болем. Та з вірою в Перемогу вони б'ються за Бахмут, Херсон, Авдіївку, маленькі містечка і села. Інакше не можна. Їх чекають вдома тільки з Перемогою, на них дивиться півсвіту. Її прискорюють усі, хто може, і чим може. Мої дідусь і бабуся в'яжуть сітки, бо вони, ой, як потрібні на фронті. Волонтерство для них тягнеться ще з 2014 року. Тоді вони готували на блокпости борщ, пекли пиріжки, збирали гроші, одяг для поранених. Бабуся каже, що іноді буває важко, але все це робиться для Перемоги, і для наших ЗСУ. Та і небайдужий світ допомагає нам прискорити довгоочікуваний день Перемоги.

Я читала, що в Америці надзвичайно шанують воїна – солдата. Коли зустрічають військового, кладуть руку на серце, вклоняються і промовляють: «Дякую!». А чому б і нам не перейняти цю чудову традицію? Українські воїни –герої цього заслужили. Їх шлях – це шлях переможця, захисника, адже вони захищають від війни півсвіту! Тож віримо: Україна переможе, інакше бути не може! На тому стоїмо!

І прийде мир на нашу землю. І наша, поранена бомбами, земля загоїть свої рани, знову вкриється шовковистою зеленою травою. Зацвітуть на ній різні квіти: і волошки, і чорнобривці, і барвінок, помилують очі і різнокольорові красуні мальви. Я вірю, що відбудуються наші зруйновані міста, і села, і стануть ще красивішими. І хай назавжди страшний звук сирени, піде в забуття, а ми з насолодою будемо слухати наші мелодійні українські пісні. Будемо милуватися чарівною українською природою і завжди шанувати і любити нашу рідну Україну.

Слава нашим героям! Слава Україні!

Любіть Україну у сні й на яву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

            В. Сосюра