Твори  переможців  обласного  туру

                  Номінація  «Безмежний  світ  моєї  уяви» 

 

Колтак Ілля,  15 років

місто Олександрія

Чудеса  справді  існують  уві  сні

Прокинувшись у своєму ліжку, я ще й гадки не мав, що цей ранок буде досить дивним і водночас прекрасним, але в небі знову майорять різноманітні вогні, що за накладання, яке зʼявилося в результаті великих перегонів отримати першість у день літнього сонцестояння. Насправді, такі витівки в нашому краї бувають дуже рідко, але вони й означають, що настала відлига в місті поетичної творчості, де найвищу культуру можна спостерігати в будь-яких її проявах: наприклад, минулого року моїм улюбленим моментом був вальс автомобілів, як би це дивно не звучало, проте цей перформанс змусив мене творити.

–      Чуєш, а пташці ж на гілці, як у клітці. Ти ж розумієш про що я? – звертається один чоловік до іншого.

–      Хм, ні. Це звучить дивно, чому це пташка, вільна істота, має почувати себе пригніченою, оскільки «на гілці, як у клітці», – роздратовано йому відповідає, у кінці перекрикуючи.

–      А ти намагайся хоч зрозуміти і спостерігати за пташкою, не відволікаючись ні на що.

–      О, господи, гаразд-гаразд, – наче безнадійно промовив другий чоловік, бо зрозумів, що сенсу сперечатися з дурнем немає.

Як тільки він зібрався спостерігати за тим соловейком, що тихо сидів на залізному дереві (таких на все місто було сотні) і підспівував пісню, яка лунала всією вулицею, тому що на сусідній площі готували відкриття Ренесансу, одного із сезонів у нашому всесвіті культури, чоловʼяга знову почав чути сигнали з усього світу, які неначе сковували його розум, зупиняли рух годинникової стрілки і просто розсіювали його увагу.

–      Та навіщо мені твої слова, котрі нічого не важать? Ти знову повертаєшся до мене? Справді, а я навіть і не знала, що ти настільки нікчемний. З мене досить! Пробач, що не почула тебе. Зрозуміла. Прощавай! – чув ці слова чоловік, який був настільки прикутий до стільця, спрямованого до тієї малої пташки, неначе квітки троянди, що ростуть на одному дереві.

Згодом прийшов друг чоловіка і він почав божеволіти від того, що чоловік знову неуважно спостерігав за рухами соловейка.

–      Та годі! Ти сам не свій, постійно відволікаєшся. Щось трапилося? Я справді хвилююсь: це ж дивно, що ти не розумієш цієї простої метафори, Мароне. «Пташці на гілці, як у клітці» означає, що ця крихітка не може нікуди подалі від своєї маленької гілочки полетіти, не повернувшись назад. Таке враження, наче вона нікуди не відлітала, бо в результаті одне й те ж. А ось спостерігати так пильно й не треба було, я ж лише пожартував, – промовив він.

–      Зрозуміло, та я хвилююсь, що вже скоро це свято, а я… а я не готовий. Розумієш, я знову чую ці голоси, мені страшно, що підняття на вежу хаосу не буде таким цікавим.

–      Марон, облиш цю ідею. Ренесанс – це не те, що дрібниця, а просто пилинка в повітрі планети Земля, – невдоволено каже його друг.

Неподалік від цих двох товаришів сиділи ще шестеро таких пар, як вони. Та й усі вони хвилюються за відкриття нашого сезону; здавалося, лише я був готовий до будь-чого в цьому житті, тобто загартований до суперництва з різними митцями з усього світу.

Шкода, що музика соловʼя поруч з ними була штучна. Усе навколо здавалося несправжнім, наче то симуляція щасливого життя, щоб ми піклувалися про красу мистецтва, яке б врятувало світ. Ба більше, ритм життя був настільки живим, що аж занадто. Це все, починаючи зі щасливих людей навколо та закінчуючи прекрасними краєвидами, створювало атмосферу підробленості. Проте це не завадило мені далі творити й творити. І найкращим витвором мав би бути мій сольний концерт з додатковими частотами пісень, які були б до смаку кожній людині, наче феромони. Крім того, чудернацькі механічні руки, які б створювали запальну енергетику виступу, допомагали б мені з танцями, оскільки саме вони за планом роблять всю складну працю. Це мало б бути неперевершено, та, на жаль, можливо лише за підняття на вершину культури, себто на вежу хаосу. Шлях на її найвищу точку такий же страшний, як і подолання свого найзапеклішого ворога – себе. Це випробування і є цілим видом мистецтва – дивитися на те, як люди ламають себе заради відкриття власної розкутості в мистецтві.

З цього моменту розповіді мені і стає тривожно. Чи здатен я подолати цю відстань? Чи зможу я чинити опір своїм примхам? Ці питання і змусили мене йти дедалі вище й вище. Мої кроки були справді величними, але куди ж я йду? А я прямую до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над проєктом «Ікар великий», що снився мені з початку весни – пори року, яка надає усі можливості для перевтілення на суперзірку. Проєкт має стати справді величним, оскільки завдяки ньому я зможу дістатися до найвищої точки нашої планети і скористатися усіма розкошами свята. 

Перше коло подорожі

Моя майстерня – чудернацьке місце, яке схоже на рай. Справді, кожна людина, що побуває тут, скаже теж саме, тільки дійти від моєї домівки до неї – ніби подолати шлях через усе пекло. Це все тому, що тут можна побачити велику кількість прекрасних людей, речей, емоцій, але варто зазирнути глибше – там ховається повна безодня із заздрісними людьми, які намагаються затягнути до себе.

Отже, мені доводиться йти першим вузьким провулком. Скрізь лине прекрасна музика, люди танцюють під цей джаз разом з техногенними бутафоріями. Все навколо нагадує невелику, але комфортну казку. Маленькі діти бігають та грають у різні вуличні ігри, дорослі в той час теж не відстають та співають свою чудову музику. Веселощі простягалися до кінця провулка, неначе це реальний концерт якогось артиста. Така атмосфера змушувала мене співати разом з іншими та просто радіти життю, але все це тривало недовго. Я зайшов у саму глиб. Тут була картина зовсім інша: люди співали, проте не задля своєї насолоди, а для змагання. Всі намагалися бути в чомусь краще від інших, що ставало гірше й гірше. Вони доходили до таких страшних методів зменшення конкуренції, що волосся дибки. Люди під страхом смерті тримали зачиненими власні вікна в спеку. Мистецтво тут не рятувало їх, хоча я мав колись спробу це виправити, і все було дарма. Вони, як скажені, почали безжалісно кидатися на мене: хтось намагався дізнатися секрет мого голосу, хтось намагався його знищити, а хтось кидав образи мені в спину. І я в той час з усіх сил біг подалі від них, щоб врятувати своє життя, та врешті, коли я вийшов звідти на чисту площу, то побачив чудові краєвиди, де нема таких жахливих, кровожерливих людей. Моїй радості тоді не було меж, та тільки зараз я спокійно проходжу цей тернистий шлях, оскільки розумію, що все це один із проєктів великого терору.

Другий поворот і ти вже не там 

Ось я і біля чудової набережної, де веселі діти танцюють, сміються і з усіх сил намагаються вдавати, що вони дорослі й спроможні на великі подвиги. Місця такої краси я ще не бачив, воно залишилося єдиним у своєму роді, бо тільки тут є справжня природа і натхнення без будь-яких штучних перебільшень, як це роблять із залізними руками, котрі в мить можуть змінитися на будь-що. І лише один мінус тут: сирени, які заманюють будь-кого до себе в лігво й безжалісно з ними розправляються. Проте знали б ви, наскільки я їх не боюсь: я сам знищую свої невдалі плани, як вони, без сліз і ніякого шкодування за минулим. Та тільки мої порівняння будуть недоречні: вони – жахливі, егоцентричні та зловісні чудовиська, а я – звичайнісінька людина, котра здатна на невеличке добро, що не доступне їм.

Отже, шлях до майстерні досі триває, але щоб туди дістатися все ще потрібно переплести велике озеро, в якому і водяться ті жахливі чарівні створіння, та пройти тропою слави. Тому я ще ніколи не здавався на складному шляху. Поринувши в атмосферу цього місця, задаєшся питаннями «Хто ж я насправді?»,«Чому я все-таки наважився на участь у відомому на весь світ перформансі?». Та поки я все йшов далі вглиб своїх думок, сирени граціозними рухами підпливали до мене.

–      Тихіше, хлопче, спокійніше. Ми з тобою, твої помічниці. Поринь лише у світ пригод, ніжно притулись до кожної з нас, – спокійно та дещо грайливо кажуть вони хором.

–      Так-так, але в мене є для тебе, артиста, пропозиція: Ти вигадуєш – я роблю. Ми разом творимо чудеса. Ми змушуємо світ рухатися! Ну що? Полетиш до мене? Я з нетерпінням чекаю тієї ж мудрої руки артиста, яка зможе мене приголубити і створити щось… щось неймовірне! – виринає одна з них і продовжує у своїй манері промовляти до мене свої ніжно-заманливі слова.

–      Ой, та годі вам, дівчата! Визнайте, що ми всі заслуговуємо на нього, чи не так? – впевнено та гордовито кричить найдоросліша учасниця зграї, а їй у відповідь пролунала ціла хвиля згоди.

Усі намагалися затягнути мене на глибину і пограти в свої страшенні ігри, думки про які ніколи б не спали мені вперше, коли я їх побачив. Проте їхні чари, справді, це річ, проти якої складно піти. Я це прекрасно розумів, але все одно вони змогли кинути пил в очі. У той момент я відчував неймовірну тягу до кожної з них, здавалося, що я був під дією гіпнозу і виконував кожну їхню примху, однією з яких було вистрибнути з човна, що я й почав виконувати. «Це не буде безпечно», – кричав мій мозок, але серце говорило: «Йди, йди, ти – вільний птах, який підкорить серце тієї красуні на скелі. Це все, що я бажаю тобі зараз, твоє щастя – перед очима, йди до нього, будь першим, хто це зробить». Я слухав серце, я сліпо вірив йому. І воно привело мене до холодної води та страшних розлючених фурій, кожна з яких вже не так граціозно, як спочатку, стрибала зі своїми скривленими кігтями, напевно, відбивалась від своїх суперниць. У той момент я втратив всю надію на порятунок та безглуздо намагався задобрити їх. Усе було дарма. Всі вони чинили страшніші й огидніші рухи. Але «останні», на мою думку, ноти, що виривались з моїх вуст, змогли пробудити їхню людяність, аби підготуватися до нападу на своїх сестер через те, що всі вони співають та й дуже гарно, але страх конкуренції і неприязнь до себе заплутали їх і дали мені останні ковтки свіжого повітря. Надія на життя повернулася. Лишень я на власних емоціях відплив самотужки настільки далеко, що втратив свій єдиний транспорт. Тепер я на острові, котрий лежить між вулицею майстерень та величезною водоймою.

Майже врятований 

Думки, що я врятований, що вже зовсім недалеко до мого пункту призначення, підносили. Розуміння цих речей змушували мене йти на ризиковані речі. Завдячуючи ним, я ледь не втратив свідомості, коли йшов до узбережжя вже моєї потрібної місцини. А як так трапилося?

Все сталося тоді, коли на одній зі скель я побачив пляшку якогось напою. Насправді, крила ніякі не відростають, але людина в той момент відчуває легкість, неначе вона літає. Далі вже справа фантазії. Як легко ж я полечу, то все залежить від неї. І ось тоді випиваю все до дна, відчуваю, що кудись прямую не туди, наче я метелик. Ні, наче зовсім новий у цьому житті метелик. Тоді я просто ступаю своєю ступнею на воду і йду далі. Все дедалі ближче до моєї цілі. Здавалося, що я вже майже там, але велика хвиля ледь не збила мене. Її рухи, спрямовані на мене,  швидко ступали й ступали до моїх ніг. Холодна вода зробила мене в одну мить тверезим думкою. Мої нові суперздібності, хитро набуті тим напоєм, так різко зникли, як і зʼявилися. У ту мить я знову втратив свою надію на щось хороше на шляху, але я не я, якщо не доведу справу до кінця. Я бився об цю воду, я пробирався через кожну краплинку, яка потрапляла мені на шляху. Всі мої плоди роботи змивало так само, як і я, котрий тоне у своїх ідеях. Цей наплив води я порівнював з напливом чудових, геніальних думок. І коли я вже допливав до берегової лінії, то все ставало чистим, справжнім. Радість переповнювала мене, наче знову святкую свій день народження. 

Майстерня 

Люди з подивом дивилися на мене, коли бачили мої чисті та сухі речі, хоча хвилину тому я ще бився у воді з криками про допомогу, які ніхто не чув. Всі вітали мене з перемогою, але ж це було не найголовніше в моєму житті. Я мав дійти до своєї мети переможцем, тому я йшов все далі й далі, зустрічаючи купу знайомих майстрів, заводив з ними «високі» розмови, наприклад, як ми плануємо підкорити сцену. Знаєте, чому я не боявся розповідати про всі свої козирні місця? Усі свої. Так, усі свої. Тут нема такого, щоб хтось заздрив один одному, всі люди рівні і їхній сенс життя – це надихати людей на високі та рішучі дії. Тривати це, звісно, не могло довго, бо мене чекало те, до чого я росту. І в один момент я переступаю поріг свого рідного місця.

– Привіт, моє місце сили! Як же я давно тебе не бачив. Ти, напевно, за мною сумувало?! – ледь не закричавши і співаючи, радісно звертаюся до своєї неймовірної майстерні. У ній мій план «Ікар великий» був вже дороблений, а до початку великої «священної» («священна» в сенсі культурна, а культура в нашому місці – це святе) ходи на вежу хаосу залишалося зовсім мало, щонайбільше хвилин із сорок. Це обмеження в часі мене зводило з розуму. Раптом, щоб не втратити ґлузд, я вирішив легко та чудово полетіти в місто зі своїми крилами, що були вдосконаленою версією крил, завдяки яким Дедал та Ікар піднялися в небо, наче птахи.

Тут я полетів. Повітря відчувалося зовсім інакше, немов це щось… щось неприродне. Легкість у тілі знову нагадувала ту атмосферу міста, але я не мав на це звертати уваги, оскільки це збило б мене з пантелику та й просто скинуло до глибин озерної місцини. Неймовірні мальовничі ландшафти, здавалось, створювалися мною. У цей момент я продовжував обдумування своєї роботи на конкурсі, але глянувши на свій ручний годинник, я зрозумів, що за пʼять хвилин, які залишилися, я встигну лише прийти до поляни чудес, котра в десяти хвилинах від тієї вежі. Тоді ж я почав страшенно панікувати, бо мене просто не пропустять на змагання. Атмосфера навколо різко змінилася на гнітючу. Все здавалося ворожим. І тільки страх втратити все змусив мене летіти швидше на місце призначення.

Запізнення?

Після максимального свого пришвидшення я побачив людей, які вже підіймаються на гору. Я був у розпачі. Очевидно, мені вже ніколи не пощастить туди потрапити. Безнадійно я йшов пішки туди, бачачи, як люди не втрачали своєї можливості взяти участь. Та тільки одне бажання показати своє уміння піднімало мені віру в те, що я все ще маю шанс на звичайну радість.

Я дійшов до каси змагання. Серце калатало, наче я піднявся на вежу і спустився з неї тричі.

Проте я знайшов сили в собі і промовив тремтячим голосом: «Можна я пройду на своє місце в піднятті?». Після цих слів мої мрії зруйновано: мені вказали піти до звичайних глядачів і спостерігати за цим усім.

–      Друже, не засмучуйся. Це ж так щороку, людина приходить, а місця всі зайняті. Просто змирись. Я теж сьогодні мріяв підкорити сцену, але, видно, не зможу цього робити.

–      Марон! Ну досить вже до людей чіплятися. Справді вже набридло бігати за тобою і заспокоювати, бо чомусь тебе не прийняли на цю дешеву виставу. Ти заслуговуєш світової сцени, а не цієї. Кому вона треба? Тим дурням?

–      Ні, все гаразд. Твій друг нічого мені не зробив, не змушував його жаліти. Я такий самий, як і він. Мріяв про висоти, але, як бачиш, я чомусь тут, – сумно відповідаю тому невдоволеному другу Марона.

–      Ти, і не можеш досягти висоти? Чоловіче, та ти просто глузуєш з мене! Навіщо тоді тобі ці крила? Хіба ти не можеш на них підлетіти і просто випередити цих блазнів? – відповідає вже він.

–      Якби ж все так було легко. Мої крила здатні розправитися лише при спуску з крутого та різкого зриву. Я не можу так просто це ж зробити.

–      Та ні, просто піди на алею слави й там, дивлячись з каміння, стрибай у водневу долину. Сподіваюсь, що це тобі допоможе. Якщо не я, то ти маєш підкорити світ, – намагався допомогти мені Марон. І його допомога не була марною. Я справді стрибнув з того обриву. Так, я полетів.

Пернате озеро 

Перші хвилин польоту не були вдалими: поліція намагалася мене схопити, оскільки я заважав людям. Тоді сплеск адреналіну, що наставав після цієї недитячої гри в доганялки, змусив мене вправно робити мої феєричні виступи. Спочатку танцювальні, а згодом, коли поліція не могла мене дістати, я почав до них звертатись піснею. Кожна пісня від мене лунала гучніше, ніж від переможця, який втомлений і намагається щось сказати в мікрофон. Після початку мого пісенного протесту, люди стали спостерігати за мною. Хтось із переляком дивився на цю картину, хтось захоплювався, а хтось кричав, що це вандалізм і бажав, щоб мене пошвидше спіймала поліція. Тоді я зрозумів, що я – зірка. Настав мій зірковий час. З кожною секундою я був все ближче й ближче до сцени, а люди не відходили від мене: більшість почала дивитися пильно за кожним моїм кроком. Та аж раптом моє крило було підстрелене вартовим. Я втрачав контроль над своїми рухами, адже був на повітряній сцені, наче лебідь, що вийшов з балету.

Моя фінальна сцена в умовному костюмі Одилії стала такою ж чудесною. Я повільно падаю на публіку, співаючи останню пісню зі свого списку. Аплодисменти були настільки гучними, що юнак на сцені втратив контроль над своїми емоціями та почав умиватися гіркими сльозами. Його печаль стискала все сильніше й сильніше. Його рухи були сковані. Він нічого не зміг зробити з моєю славою. У той момент я був задоволений собою, хоч і не побував на тому місці, де переможець змагання, проте я побував на місці улюбленця сцени.

У той час, поки я радісно розповідав про свій план і допомогу незнайомців у створенні неповторного перформансу, поліція спустилася до звичайного мирного люду. Вони змогли дійти ближче до мене та спробували заарештувати мене. Їхні напади створювали величезне обурення натовпу. Поціновувачі мистецтва ступили на захист в той час, як я вже був у їхніх руках. Кожен з них створив коло, яке нагадувало форму озера, що омиває мою майстерню. Народ безжалісно почав танцювати страшний сон влади – Лебедине озеро. Всі знали, що режиму, який продавав місця переможця, настане кінець. Всі спрямовували свої сили на його знищення. Ці події і стали називатися Танець Ікара Великого на озері майстрів.