Твір зі збірки «Творчі канікули – 2018» 

Чайка  Діана,

11 років

м. Олександрія

Номінація «Моя майбутня професія»

Найвідповідальніша з професій – ветеринар

Я дуже люблю тварин. Скільки себе пам’ятаю, постійно про когось піклувалася. То з песиком, то з котиком носилася. Кожного разу, коли бачу на вулиці покинутих безпритульних тварин, моє серце крається. Я б їх усіх забрала до себе, якби була така можливість. Адже вони такі самотні, голодні, а часто – навіть хворі.

Тваринки, як і ми, люди, потребують доброго відношення, піклування, лагідного слова. Вони ж – «брати наші менші», а своїх лишати у біді не можна ніколи і нікому.

Тому я мрію стати ветеринаром, коли виросту. Бути гарним лікарем тваринок старатися буду сумлінно, щоб допомагати їм вижити у нашому складному і доволі жорстокому світі.

Нещодавно я взяла до себе малесенького сірійського хом’ячка із міні-зоопарку дитячої бібліотеки. Він дуже потішний і зігріває душі всіх членів моєї родини. Я його дуже люблю, доглядаю за ним. Купила йому колесо, але чомусь він не бігає. Та я гадаю, що коли мій хом’ячок трішечки підросте, то почне більше бігати і менше спати, як і всі малюки. Також я хвилювалася, що Сєня (так я назвала свого хом’ячка) довго буде призвичаюватись до нової домівки, та все добре. Мені здається, що йому дуже подобається, що вся клітка– лише його і не треба ділити її з 7-ма своїми братиками та сестричками (як це було у зоопарку).

У світі є люди, в яких немає душі. І тоді їх порівнюють із тваринами. Та я з цим не погоджуюсь. Адже звірі піклуються про своїх. А бездушні люди викидають своїх домашніх тваринок на вулицю. І найстрашніше, коли маленьких цуциків та кошенят топлять.

Куди краще попіклуватися про те, щоб у кожного з них була домівка, тепло та їжа. У нашому місті є притулок для тварин «Друг», куди приносять хворих, покинутих тваринок. В дитячій бібліотеці є міні зоопарк, де також мешкають тваринки, від яких відмовилися власники. Я часто відвідую бібліотеку, допомагаю доглядати за тваринками, а в майбутньому планую відвідувати притулок як волонтер у якості ветеринара.

Неможливо відчувати любов до людей, і в той же час – презирство до інших створінь – тварин. Бездомна тварина нічим не зможе нам віддячити за дбайливе ставлення до себе. Але саме в такому милосердному, дбайливому ставленні до тварин і перевіряється здатність кожного з нас творити добро на цій землі.

Твір зі збірки «Творчі канікули – 2018» 

Першогуба Сергій,

15 років

м. Гайворон

Номінація «Далі буде? Ні, далі – все є!»

Закінчується повість Я. Стельмаха «Митькозавр із Юрківки» такими словами: «…У нас попереду ще дуже багато цікавого і завжди  так буде, поки ми з Митьком…».

Літо – це найкраща пора року. Потім, завжди у кожного школяра починаються канікули. В цю чудову пору року можна забути про шкільні турботи, домашні завдання, не потрібно рано вставати та бігти в школу.

Ну от, по традиції, ми з Митьком вирушили випросити у батьків поїздку у село до бабусі Митька. Батьки спочатку сумнівалися чи піде ця поїздка нам на користь, але, згадавши, що минулого літа ми їздили туди і наша поведінка дуже сподобалась бабусі, батьки дозволили. Радість, переповнювала наші серця і ми кинулись один одному в обійми.

І ось ми з моїм найкращим товаришем збираємося у гості до його улюбленої бабусі.

Після сьомого року навчання, нам на літо дали прочитати кілька книг. Колекцію комах збирати не потрібно, адже нашу тогорічну колекцію визнано найкращою в школі. Навіть наша прискіплива ботанічка була приємно здивована і задоволена.

Ось і наступив день від’їзду до села. Шоста година ранку… стоїмо… я і Митько на залізничному вокзалі невиспані, але дуже щасливі, чекаємо потяг. Раптом, десь в далині, ми почули шум та гудіння потяга. Через декілька хвилин ми уже сиділи в потягу і їхали в сторону села. Коли ми зійшли біля наступної станції, нас чекав автобус, який і відвіз до села. Зайшовши до автобуса, з нами привітався вже знайомий водій. Ми сіли на останні місця і вирушили в Юрківку.

Юрківка зустріла нас ясною, теплою, безхмарною погодою, якій ми дуже зраділи. І от, недалеко від нас, ми побачили Василя, який вправно щось лагодив на своєму пошарпаному велосипеді. Ми привітались, перекинулись словами і Вася чкурнув на своєму велику, наче його й не було.

-      Мабуть в нього тренування за графіком, - подумав я.

Зголоднівши після дороги, ми з Митьком накинулись на бабусину їжу, а після ситного обіду вирішили відразу піти до річки. Щоб дійти до місцевого місця купання, треба було перейти маленьку річечку, і через неї була прокладена кладка, якась надто вузенька.

Я нерішуче зупинився, Митько до мене:

-          Не бійся, вона витримає нас удвох!

Ми, взявшись за руки, ступили на кладку, зробили декілька кроків, тріску не чути і ми трохи рішучіше пішли далі, дійшли до середини і тут дошка гойднулася, спружинила, і ми з Митьком полетіли, так і тримаючись за руки, у воду. Першу мить ми так і сиділи навсидячки, бо річечка була менше півметра глибиною. Якусь хвилину ми ошелешено перезиралися, а потім почали голосно реготати.

-          О це так покупались, - сказав Митько,вилазячи на берег.

        До пляжу місцевого ми таки дістались, накупавшись вволю, ми помчали на берег загоряти.

        Тут я побачив, що Митько дуже прислухається до розмови сусідів. Йдучи додому, я спитав:

-          Що цікавого ти почув?

-         Та от є у мене думка така, що ми зможемо цього літа таки зробити відкриття, – сказав Митько.

-         Яким чином? – вихопилось у мене.

        Із розмови, яку підслухав Митько, я дізнався, що в Юрківку приїздять на наступній неділі археологи, їх зацікавив курган на вигоні села.

        І Митько вирішив знайти скарб скіфів першим. Вночі, коли полягали спати всі, ми довго обговорювали, як краще це нам зробити. Вдень там можуть нас побачити, то будемо копати вночі.

        Зранку не пішли на річку, а збирали інвентар. До вечора було все готово. Почувши, що бабуся Митька спить, він сказав:

-          Рушаймо! Не забудь ліхтарики.

-          Добре, - відповів я, зваливши свій рюкзак на плечі.

        Світло на вулиці не горіло, зате на небі виблискував повний місяць, і дорогу було добре видно.

        До назначеного місця дістались без пригод, включили ліхтарики та й нумо копати, у тому місці, на яке показав Митько.

        Копали уже довгенько, сорочки поприлипали до спини, але нічого суттєвого не знаходили.

        І раптом моя лопата об щось бряцнула, ми завмерли:

-            Нарешті! Клад! - майнуло в голові.

Краще присвітивши ліхтариком, побачили, що це жерстяна баночка з-під льодяників.

-          Що це за невезіння таке? – вихопилось у Митька!

        Розчаровані, ми сіли відпочити і вирішили, що на сьогодні досить. Тихенько пройшовши в хату, ми лягли і зразу ж поснули.

Розбудила нас бабуся, коли сонце уже добре світило.

-          Вставайте, соні, сніданок на столі, - затурбувалась вона.

Добре поснідавши, ми міркували чим себе зайняти. Ми сюди приїхали не гратися-забавлятися з місцевими хлопчиками, а зробити відкриття або знайти клад.

І тут Митькові на очі попала газета, яка лежала на столі і заголовок. У Китаї, в провінції Шаньдун, знайшли невідомий вид динозаврів.

-          Оце так штука! – вигукнув Митько.

Його таки не покидали думки, що назва села Юрківка походить від назви юркського періоду. Митько, задумавшись сказав:

-          Я обов’язково вивчуся на палеонтолога і знайду таки свого динозавра.

Подивившись на свого товариша, який у мріях уже знайшов останки зауропадіва і стегозаврів, я прийшов до думки, що така жага до відкриттів не може пройти з роками.

Мабуть через десяток років ми почитаємо в газетах про нього, як про вченого палеонтолога, що він на найзагадковішому континенті, який зветься Антарктида, знайшов останки бронтозаврів, які жили на нашій планеті 200 млн років тому.

Твір зі збірки «Творчі канікули–2018»

Мартиненко Тетяна,

13 років

м. Олександрія

Номінація «Так, я люблю Україну!»

Україна

Мій рідний край, улюблена країна.

В ній гори, річки, полонини.

Вона красива, ніби кетяги калини,

Ця мальовнича, моя гарна Батьківщина.

Волошки в полі, золота пшениця,

Священне дерево – зеленая вербиця,

Із журавлем невичерпна криниця

Та запашна із сіллю паляниця.

Це – моя улюблена держава

Незалежна, лагідна, яскрава.

   Люблю я свою рідну Україну –

Вільну, самостійну та єдину.

Твір зі збірки «Творчі канікули–2018»

 Гвоздик Олександра,

16 років

м. Знам’янка

Номінація «Моя майбутня професія»

Моя майбутня професія – журналіст

Мабуть, змалечку усі ми мріємо стати дорослими. Це ж дуже круто! Вечорами тебе ніхто не примушує їсти суп, тобі не потрібно ходити до школи і робити уроки. З дитячої точки зору, доросле життя – це рай на Землі. Але, можливо, так воно й є?

Дивись, ти закінчуєш школу, на відмінно складаєш останній іспит, і ось – ти абітурієнт, усі шляхи перед тобою відкриті. Закінчивши університет, ти влаштовуєшся на омріяну роботу, знаходиш справжнє кохання, а згодом, у тебе з’являється власна любляча родина, начебто, усе добре. Хоча, ні, з університетом та роботою не все так легко. Закінчивши школу (а це, якимось дивовижним чином, відбувається дуже швидко), ти маєш перейти «від мрій - до дій», а це неймовірно складно. Адже, тільки вдумайся, одним вибором, ти вирішуєш долю усього свого життя. Тому тобі не можна зволікати, майбутню професію потрібно обирати ще у школі, наприклад, як це зробила я.

Майже два роки тому я вирішила: «Буду журналістом!». Не можна сказати, що ідея опанувати цю професію, приходить в одну мить, це як жадане дорослішання, відбувається якось поступово. Але тепер я твердо можу сказати:«Моє покликання – інформувати людей, доносити до них правдиву (наголошую на цьому слові) інформацію», – можливо, трохи героїчно сказала, але я можу тебе запевнити, це чиста правда. Та й взагалі, журналістика - дуже цікава та творча професія, а ще, це не просто робота, а справжня загадка, яку, мабуть, неможливо розгадати. Тільки уяви, прокидаєшся ти вранці,та навіть не здогадуєшся, що будеш робити протягом дня. Цілком можливо, саме сьогодні, ти візьмеш інтерв’ю у якоїсь зірки світового масштабу або здобудеш матеріал для написання сенсаційної статті, що сколихне світ, а ще, можливо, ти проведеш журналістське розслідування, виведеш когось, як кажуть, «на чисту воду».

Так, я знаю, що ця робота дуже важка. Та мені байдуже на це. Вона, як і будь-яка інша професія, вимагає великої уваги й любові, і лише за наявності цих двох компонентів людина може покорити вершину журналістики.

Цю професію можна порівняти, наприклад, з роботою футбольного тренера. Думаю, це велика радість, навчати хлопчаків грати у футбол, спостерігати за тим, як вони ростуть у професійному плані. Звичайно, буває так, що тренер бачить юних футболістів частіше, ніж власних дітей, але минають роки, і через певний час він і його родина  розуміють, що це недаремно, адже великий внесок вніс цей тренер у розвиток своєї спортивної школи, міста, країни й кожної дитини індивідуально.

Тож у мене є мрія, що колись, років так через 5-10 я стану незалежним журналістом, що працюватиме в незалежних ЗМІ, не боячись тиску з різних сторін.

Я хочу піти у журналістику не заради слави або грошей, а щоб повністю змінити її, та - ставлення людей до представників цієї професії. Тож я впевнена: журналістика – моє покликання. І маю надію, що ця мрія здійсниться!

Про «Творчі канікули – 2018»

       Рік  потому ми представляли роботи учасників-краян Всеукраїнського літературного конкурсу «Творчі канікули», що увійшли до збірки «Творчі канікули – 2017». Настала черга тих дітей, чиї літературні спроби включено до збірки «Творчі канікули – 2018».

          Твори юних літераторів нашої області не увійшли до списку лауреатів. Але 5 робіт виявились достойними для нової збірки поміж 1,5 тисячі, що надійшли до Національної бібліотеки України для дітей. І це, також своєрідна перемога.

Вітаємо  з  успіхом  наших  читачів  з  побажаннями –

продовжувати  удосконалюватись  
у  літературних  спробах!

&  Мартиненко Тетяна. Вірші, м. Олександрія;

&  Вербовіцький Валерій. «Лист до тата», м. Кропивницький

(номінація «Так, я люблю Україну» )

&  Чайка Діана. «Найвідповідальніша з професій – ветеринар»,

м.  Олександрія

&  Гвоздик Олександра. «Моя майбутня професія - журналіст»,

м.  Знам’янка

(номінація «Моя майбутня професія»)

&  Першогуб Сергій. «Продовження повісті Я. Стельмаха

«Митькозавр з Юрківки», м. Гайворон.

(номінація «Далі буде? Ні, далі — вже є!»)

Отже, знайомимось з роботами літературної збірки «Творчі канікули – 2018», яку отримає кожен з її учасників.

& * &*  & * & * & * &  

Вербовіцький Валерій,

14 років,

м. Кропивницький

Номінація «Так, я люблю Україну!»

     Лист до тата

      Привіт, Татусю!

Пишу тобі листа з похмурого Кропивницького: вже три дні моросить дощ, шибки в моїй кімнаті «плачуть» тоненькими стрічечками. Все стало якесь сіре, мокре.

Ти вже 3 місяці знаходишся на сході України. Кожен день ми з мамою лічимо хвилини, години та дні до твого повернення додому та дуже хвилюємося за тебе та твоє здоров`я. Також за тебе хвилюються всі родичі, але ми розуміємо, що ти там не байдики б`єш, а захищаєш інтереси нашої рідної неньки України .

Кожен день, заходячи до школи, я зустрічаюсь поглядом з тобою, адже твоя фотографія висить на стенді  «Вони захищають нас». Я бачу твої добрі, ледь примружені очі. Мені хочеться розповісти тобі про все: про оцінки і про спортивні змагання, про книжку, яку вчора прочитав, про свій клас і про засмучені мамині очі. Ми сумуємо за тобою!

Татусю, рідненький, для мене ти завжди найголовніша та найкраща людина у всьому світі. Я дуже пишаюся тим, що мій батько Герой. Своїм вчинком ти надихаєш мене ...

Мені болісно чути образи на адресу моєї Країни, адже я – патріот, я люблю свою Батьківщину. Вона є частиною моєї родини. Я вважаю, що захист Батьківщини – це обов’язок кожного справжнього чоловіка. Отож, треба захищати свою Україну. Бо для мене немає кращого місця на всій землі. Тут є все: і високі гори, які не залишають байдужим нікого своєю величчю та красою; й море, яке є найсиніше, та найтепліше влітку, коли ми їдемо відпочивати; і безкрайні степи на сході, які я бачу, коли ми їдемо до бабусі у гості. Я дуже хочу, щоб усе це не палало у війні, а процвітало у злагоді і мирі.

Деякі діти мріють про іграшки, велосипеди, телефони комп’ютери, а я мрію, щоб ти повернувся живим та здоровим. Щоб ми знову пішли до парку всією родиною, раділи та веселилися і ти був вдома з нами, тату. Я дуже тебе люблю та підтримую. Повертайся живим !!!

Твій син Валерій.