пʼятниця, 27 вересня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Сходзінська Олександра
16 років
м. Гайворон

Шлях до мрії

Ще змалечку дорослі читають дітям казочки, прививаючи любов до магічного, дивовижного, нереального та повчального, але коли малюки дорослішають, батьки заперечують їх віру у нереальне.
Із тих пір рідні вбивають у дитині те, чого навчали і забороняють діяти інакше. Більшість – перестають вірити у свої сили та вміння, долаючи шлях до своєї мрії, тим паче тоді, коли у них немає підтримки. Вони розчаровуються у собі, думають, що ні на що не здатні. Для таких людей подальший шлях і дії ніби в тумані – є не конкретними та непродуманими.
За словником, мрія – процес фантазування, при якому людина прогнозує деякі майбутні події, настання яких вона натхненно бажає. Вони бувають реальними та фантастичними, але…  Чи означає це, що не потрібно працювати над її здійсненням?
На те й вона мрія, щоб зробити нереальне реальним. Як казав Оскар Уайльд: «Якщо щось і варто робити, так тільки те, що прийнято вважати неможливим».
Ці слова, напевно, зможуть надихнути чи не кожну людину. Проте коли ми тільки починаємо фантазувати, це лише наша уява. Якщо це дійсно ціль нашого життя, ми повинні полюбити цю справу усім своїм серцем, бути чесними із собою та готовими працювати над цим усе своє життя.
Що ж, після усвідомлення цього людина починає працювати над собою. На цьому етапі їй доведеться нелегко. Численні невдачі та провали, критика, осуд і т. д. Тут важливо не здаватися і йти далі. Варто пам’ятати, що видатні вчені, співаки, поети, художники, актори, архітектори стали далеко не відразу такими відомими, як зараз. Для цього вони доклали надзвичайно багато зусиль. У когось було п’ять, у когось – десять, у когось більше тисяч спроб. Вони такі ж самі люди, як і ми, але єдине, що відрізняє нас – спосіб мислення, спосіб життя та працелюбність.
Щоб зважитись на такий крок, потрібно навчитися бути вільним і незалежним, зрозуміти, що нічого втрачати людині, адже якою вона в цей світ прийшла, такою і піде. Тому наступна перепона – страх. Страх невдачі, страх непорозуміння, страх думки оточуючих, довіри рідних, втрати матеріального становища, залишитися самотнім та непотрібним нікому. Коли людина так мислить, куди вже їй до здійснення своєї мрії? Але якщо ви вже на цьому етапі, це означає, що все близько!!! Насправді почуття страху страшніше, ніж в реальності здійснення того, чого ви так боїтеся. Це випробування навчить вас бути вільним у своїх думках та діях. Тут ви обов’язково дізнаєтеся, чи відвертими ви були самі із собою. Не важливо, чи є у вас підтримка, чи немає, чи добре вам, чи погано, хочеться плакати, чи сміятись, є хтось поряд, чи немає…
Проте зробіть те, чого ви так боялись, але так хотіли. Пам’ятайте, що про цей вибір насправді ви ніколи не пожалкуєте! Потрібно також вміти в один момент відмовитись від всього, що є, аби досягти того, що хочеш. Ризикнувши, можна досягти великого успіху, але все залежить від нас самих.
«Страх – не порок. Він розкриває нам наші ж слабкості. Пізнавши їх, людина стає не тільки сильнішою, але і добрішою» /Г. Клайв/.
Коли цей етап пройдено, людина відчуває легкість та впевненість у собі, але… Це ще не кінець. Шлях до мрії дуже довгий та виснажливий. Бувають такі моменти, коли ти довго щось робиш, тренуєшся, а все – безрезультатно. У такі хвилини досить легко впасти у відчай. Тут якраз знадобляться мистецтво терпіння та наполегливої, постійної, безперервної праці! Найкращою порадою в такому разі може стати тільки продовжувати працювати і не зважати ні на що. Можливо, потрібна чиясь точка зору та корисні вказівки. Результат рано чи пізно дасть про себе знати! Якщо щось не виходить, - так чи інакше це все одно є частина вашого шляху до мрії! Знайте – це ще одне випробування, яке потрібно подолати. І останнім, на мою думку, - найголовнішим етапом, є розповсюдження щастя за допомогою своєї мрії. Коли ми даруємо любов людям і щасливі емоції, ми робимо їх добрішими та наповнюємось цим же позитивом самі. Таким магічним є закон нашого життя.
«Труд – это любовь, ставшая зримой» /Х. Джубран/. Я б сказала трішки по-іншому: «Праця – це любов, яка стала відчутною»!
Я думаю, що результатом здійснення благородної мрії - є щастя інших людей. Фантазуйте, мрійте, любіть, будьте вільними та живіть!




середа, 25 вересня 2019 р.

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «І в кожному із нас уже живе філософ

Годованюк Софія
11 років
смт Компаніївка  

   Модна зачіска
                                   
      (байка)

Одного разу їжачок,
Йдучи по лісу довго,
Побачив новий теремок,
А біля нього вовка.
Вовк їжакові розповів,
Що він ось тут працює:
У теремочку ресторан,
І тут він порядкує.
«Тепер крутий я, -
Каже вовк, - бо лев – хазяїн в мене,
У всьому, друже, знаю толк,
Ось подивись на мене:
Увесь у лейбах і джинсі,
І зачіска модняча,
Під нуль побрита голова,
Як крашанка гусяча.
Все це – ознаки крутизни,
І я – крутий парніша.
Як хочеш тут попрацювати,
Міняй прикид скоріше».
У перукарню їжак вмить
Побіг голки свої голить,
А на базарі (оце так)!
Купив собі крутий піджак
До ресторану він прямує,
І гроші подумки рахує.
Ще довго можна говорити,
Але запам’ятайте, діти,
Є приказка: «На голові блищить,
А в голові в цей час свистить».
А що ж із нашим їжачком?
Скажу, як було діло:
                               Поплутавши із Колобком,
Його лисиця зїла.
Пригода в лісі та була –
Модна зачіска підвела.


вівторок, 24 вересня 2019 р.

Всеукраїнський дитячий  літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Знайомтеся – це ми!»

Ніколаєва Катерина
17 років
селище Павлиш
Онуфріївський район  

Доброго дня, вечора чи навіть ранку шановний читач. Я б хотіла розповісти тобі про нас. Хто такі ми? Зараз розкажу.
Ми – єдина нація. Ми – ті, хто знає напам’ять рядки «Червоної рути» або ж «Несе Галя воду» і це не єдині перли з нашого приданого. Зі шкільних лав ми пам’ятаємо Шевченківський «Заповіт» й «Реве та стогне Дніпр широкий», «Лісову пісню» Лесі Українки, «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького та мудрість Григорія Сковороди. А яка в нас земля! Прекрасна, багата, цікава й таємнича, чиста,бо вмита кров’ю своїх синів та дочок. На цій землі є високі гори й полонини, бистрії річки й загадкові озера,широкі поля й багаті ліси. Це все об’єднує нас, як нащадків великих людей, які мають зберігати коштовні скрині зі скарбами. Які зберігають не тільки культуру, а й землю, за яку так боролись наші предки. Ми маємо зберегти у собі якості честі й справедливості та сміливості,котрі були у справжніх козаків, тих, хто були справжніми захисниками матінки України. Ми –українці, нація, яка має залишатись разом, бути один одному вірними друзями, не давати розділяти нас. Ми – українці – будемо ними завжди.
На сьогоднішній час, ми поділені. На схід і захід, на ворогів та друзів, на тих, хто живе на Батьківщині й за кордоном, на нібито зрадників й нібито чесних. Але хіба це важливо? У нас в душі ростуть паростки калини, «дівочої» рослини, що завжди символізує чисте кохання, та явору – рослини чоловічої долі,барвінку – що є символом вічності та верби – символу чистоти та порядку. Ці паростки, виховують у нас якості справжніх українців – чесних, по-щирому гостинних та вірно люблячих. Не дарма кажуть, на Україні найгарніші дівчата, найвитриваліші хлопці, наймудріші старці. У нас гарні пісні, які вбирали в себе душу людей, сімей, народу. Це все є у нас.
То хто ми такі? Люди без захисту й долі,розділені чварами й багатими панами? Люди, що працюють, багато працюють й вміють, які талановиті й розумні, які хочуть послужити своїй рідній країні, допомогти їй, але не можуть, бо притиснуті фінансами й владою? Так, можливо це інша сторона, «темна» нашої країни. Ми – бідні, але й багаті, розумні, але й дурні, віримо, але й не довіряємо, водночас. То хто ми такі? Чи зможемо дати на це запитання відповідь? На це запитання відповідь має дати кожен з нас. Кожен з нації Великих предків й так само Великих нащадків. Поки кожен українець не задумається над цим питанням, ми – ніхто. Воно повинно дзвеніти у наших головах, кожен українець має дати відповідь. Я – УКРАЇНЕЦЬ І ЗАЛИШУСЬ НИМ НАЗАВЖДИ. І тоді паростки, що були посіяні й политі кровавими сльозами нарешті проростуть. Ми маємо зрозуміти, що ми – єдина сила. Тоді коли вся сильна воля й характер вихований предками-козаками об’єднається з братами та сестрами, Україна буде єдина. Тільки тоді Україна буде по-справжньому сильна. То хто ж такі ми?



понеділок, 23 вересня 2019 р.

Всеукраїнський  дитячий літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Знайомтеся – це ми!» 

Кулик Ігор
11 років
село Бандурове
Олександрівський район

ЗНАЙОМТЕСЯ  –  ЦЕ Я!

Мабуть, не всі діти знають, що таке багатодітна сімя, а мені пощастило в такій народитися. Ми дуже любимо нашу маму, її звати Надія. Є тато Валерій, але він з нами не живе. Найстарша сестра, Сніжана, вже доросла, працює в Києві, брат Антон навчається у райцентрі на кухаря, брати Юра і Галік (у мого брата дуже рідкісне ім’я – Галактіон, але ми його називаємо Галіком) навчаються у школі, п’ятий у сім’ї я, Ігор, закінчив четвертий клас, сестра Вероніка закінчила другий клас, а найменші брати –  Ярослав і Святослав (вони двійнята) – у цьому році підуть до першого класу.
З народження я був хворобливим хлопчиком, тому з раннього дитинства мене забрала до себе жити бабуся Оля (це мамина мама). От її я люблю найбільше всіх на світі. Ми з бабусею живемо за дві хати від мами, тому щодня бачимося з усіма, але вони мені трішки заздрять, бо я живу у бабусі. Вона у нас особлива: розумна, гарна, дбайлива, а ще дуже любить читати книжки, бо не любить дивитися телевізор. І мені привила любов до читання. Увечері, коли всі люди дивляться свої улюблені серіали, ми з бабусею читаємо. Бабусі подобаються книги про давні часи, про війну, про князів і королів, а я прочитав уже всі книги Всеволода Нестайка, які є у сільській бібліотеці, беру також різні ілюстровані сучасні енциклопедії для дітей та дитячі журнали. Ніна Михайлівна, наш бібліотекар, дозволяє мені робити саморобки із вкладок до журналів. Я вже зробив всюдихода, рефрижератора, гоночну машину та підводного човна.
У мене багато друзів у школі, а ще мені дуже пощастило з учителем. У всіх класах перші вчителі жінки, а у нашому – чоловік, Микола Олександрович. Він вимогливий, строгий, розумний, але водночас добрий. Навчання мені дається легко, але трішки не дотягнув до відмінника. Найбільше мені подобається читання та математика.
У нас з бабусею є домашнє господарство: кури, качки, собака та кіт. Головна моя робота влітку – підливати води качкам у тазик, бо вони дуже люблять бовтатися. Також допомагаю бабусі на городі садити, полоти, а восени – збирати урожай.
Звичайно ж, я не тільки працюю, а й відпочиваю. На день народження дядечко Михайло (мамин брат) подарував мені велосипед. З тих пір я без нього нікуди. В магазин, в бібліотеку, на ставок, до друзів – завжди з ним. А ще ми з братами та сестрою любимо гуляти в лісі, бо через дорогу від нашого будинку росте справжній великий ліс. Нещодавно ми знайшли на дубі житло жуків-рогачів, спостерігали за ними, але не чіпали, бо вони занесені до Червоної Книги України. Ще в лісі повно білок, зайців, різних комах, ми вже так до них звикли, що вони для нас ніби домашні тварини. Та найцікавіше в лісі гуляти в піжмурки, ховатися та шукати один одного за деревами.
У мене є мрія – поїхати після 9-го класу в Білорусію до свого дядька Михайла навчатися та стати інженером. Я буду гарно вчитися і, сподіваюсь, моя мрія здійсниться.



пʼятниця, 20 вересня 2019 р.

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули» 2019

Номінація  «Далі буде? Ні, «далі» - вже є!» 

Гулька Максим
18 років
с. Цвітне
Олександрівський район

Продовження книги Едгара Берроуза «Тарзанів син»

«Слава Богу, все скінчилось: оте жахливе життя. Починаючи з історії життя Джона Клейтона, батька лорда Грейстоката його матері Аліси. Нещасний випадок змусив їх потрапити в джунглі. Якби не це, по іншому склалася б і доля їхнього маленького сина. Це було виживання серед  суворого буття всього живого в давньому-предавньому лісі, де мабуть ще й людська нога не ступала. І він (Тарзан – таке ім’я дала йому мавпа Кала), вихований твариною, мав сам стати мавпою, ба ще сильнішою мавпою, щоб вижити серед часом дуже злих тварин»  – так згадував, сидячи біля вікна лорд Грейсток своє незвичайне життя.
«А дійсно, як би було, якби не той нещасний випадок». Уявити це не так і важко, адже  крок за кроком, звикаючи до цивілізації він зрозумів, що так було з давніх-давен, та він цього не знав, для нього існував один-єдиний світ – джунглі і життя в них тепер йому здавалось чимось далеким, фантастичним. Але він іноді сумував за таким життям, де не було ніяких умовностей, законів, де панувала свобода, єднання з природою, та з іншої сторони, це щогодинна боротьба за виживання.
Ось і син його, Джек, пізнав це життя, який пішов з Акутом у джунглі. На відміну від батька, Джек знав цей світ, але він син Тарзана – самої сильної людини. Мабуть, йому гірше було міняти спосіб життя.
Скільки всього сталося: відшукав він і сина в джунглях і Меріем (як назвали її викрадачі, і яку так довго розшукував невтішний батько генерал Арман Жако).
Доля поєднала двох молодих, загублених в джунглях, людей. Велика радість прийшла в сім’ю, спокій, мир і злагода. «А незабаром і онуки з’являться» –  перейшов від спогадів до мрій  лорд Грейсток. «Можливо і їх чекають пригоди» –  мимоволі майнула думка…
І вони з’явилися – двійнятка. Хлопчика назвали Джоном, в честь загиблого батька Тарзана, а дівчинці дали ім’я – Аліса, в честь померлої прабабусі. Гарні імена. Та й спогад про батьків лорда Грейстока.
Пам’ятаючи втечу Джека з мавпою, лорд Грейсток дуже пильнував онуків, коли ті підросли. Раптом з’явиться якийсь «Акут», розшукуючи вже його сина Джека, або вірний слон Тантор, який був другом і його і сина.
Тим часом діти підростали. Вже й по 17 виповнилось. Тваринами вони цікавились, любили їх, часто пропадали в зоопарку чи відвідували цирк. Іноді самі дивувались, звідки в них така прихильність до тварин – вони могли іноді говорити з ними і, о диво, вони розуміли одне одного.
Одного разу, в бібліотеці дідуся лорда Грейстока, Аліса натрапила на щоденник, пожовклий від давності, і не дописаний Джоном Клейтоном (життя його обірвав Корчак, ватажок мавпячої зграї). Разом з братом вирішили запитати в дідуся, бо тут, на їх думку, без пригод не обійшлось. А пригоди вони любили. Їм також бажалось пригод.
Спогади знов заволоділи лордом Грейстоком. Вирішив розповісти все уже майже дорослим онукам, а помітивши в їх очах вогники, лорд подумав: «Не замислили б вони втечу. Як свого часу їх батько, бо для них – це романтично, але в джунглях, в цьому дикому світі, зовсім мало романтики». Але згадавши все, йому самому дуже хотілося хоч на годину відвідати те місце, де народився і виріс. І вирішив лорд Грейсток спорядити експедицію в ті місця, де не був багато років. Але свою власну експедицію, щоб не повторити помилок своїх батьків, які довірились нечесним людям.
… Джунглі були не ті, якими їх пам’ятав Тарзан та його син, адже минуло багато часу. Помітні були сліди перебування людей, а тієї хатинки, що змайстрував його батько і де він народився, не було – на її місці було споруджене добротне бунгало. Ото вже ніякий звір не дістане, та й звірів поменшало – помітно сліди цивілізації. Тепер не люди боялися звірів, а тварини намагалися обійти людей стороною.
Настали ті часи, коли людям забажалося більшого. І не тільки цікавість манила їх у джунглі, а більше нажива, бажання володіти і цією незайманою частиною світу.
По – своєму оцінили Джон і Аліса існуючі на цей час обставини. Вони знали, що їх також чекають пригоди і це буде не виживання заради життя. Вони були певні, що повернуться сюди рятівниками, захисниками тварин, бо це – брати менші, а також досліджувачами цієї дивної природи.
Джон та Аліса зрозуміли, що це їх покликання. По – іншому не могло бути, бо в їх жилах тече кров лорда Грейстока, Тарзана, мавпячого годованця.








вівторок, 17 вересня 2019 р.

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс
«Творчі канікули 2019»,

що проводиться третій рік поспіль, встиг полюбитися багатьом, кому від 11-ти до 18-ти років. Адже тут можна представити не лише літературні здібності, а й свої погляди, вподобання, бажання, а також – фантазію та уяву. Тільки сідай, подумай і пиши.
На обласний тур Конкурсу, до Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка, надійшло багато творчих робіт з різних містечок, сіл і селищ нашого краю.
Чиї найкращі твори у різних номінаціях, відібрані обласним журі та відправлено до Національної бібліотеки України для дітей у м. Київ повідомлялося на сайті Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка http://librarychl.kr.ua/

А на нашому блозі http://fahovuymassage.blogspot.com/ Ви, шановні користувачі, будете першими читачами цих робіт і зможете дати свою оцінку.


Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 
«Творчі канікули» 2019

Номінація  «Безмежний  світ  моєї  уяви»


Фесенко Тимофій,  11 років,
Олексіївська сільська бібліотека 
Бобринецький район

Доброго дня, шановне панство!

Я – Тимофій Фесенко, активний читач Олексіївської сільської бібліотеки. Ходжу туди, як додому. А все тому, що моя бабуся працює там бібліотекарем. А я на всі вихідні й будь-які канікули завжди до неї приїжджаю. І от ура! Літні канікули. І знову я в селі: приїхав до дідуся і бабусі. Цього разу зі мною таке трапилось, що я вирішив комусь розповісти, тому що це ні в які ворота не влізе, і про таке ні в казці сказати, ні пером описати.
Все почалося з того, що я тільки приїхав і одразу ж пішов на риболовлю. Облюбував містечко під вербою, накидав підкормки і почав рибалити. Закинув я вудочку і, о Боже!, місина крючком зачепилася за гілку верби. Поліз я на вербу, а вона листочками шелестить. Сонечко припікає. І все…
Дивлюсь, а я лечу на вітрильнику, як Зак Шторм, високо над землею. І все вище й вище, і моя планета уже стала як макове зернятко. І мені зовсім не боязко, а навпаки, аж співати хочеться. І я заспівав: «Дивлюсь я на небо і думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?» та, мабуть, так гарно співав, що до мене почали злітатись мої фани. Прилетів на Змієві Гориничу малий Котигорошко й почав мені підспівувати. Я його питаю: «Котигорошку, брате, як поживаєш? Як твої справи?» Він нічого не відповів, а лише махнув мені хустинкою. А то не проста хустинка виявилася, а скатертина-пригощалка. Я на неї глянув, а там чого тільки не з’явилося – всякі добреники. Підлетів я ближче, закинув вудочку і спіймав горошинку, яку шукали під перинкою. Вкинув до рота, пожував.
Бачу, а я вже в нірці Крота, стою перед Дюймовочкою, яка чомусь так гірко плаче. Кажу їй: «Красуне, ти чого вологу розводиш? І так в нірці сирість. Провітритись потрібно». Взяв дівчинку за ручку і вивів на свіже повітря. Дивимось, а тут до нас котиться колобок. І так сміється, аж заливається. Йому, бачте весело, тому що від усіх утік. Нещасний за сміхом не помітив Курочку Рябу, підкотився до неї дуже близько, а вона, не довго думаючи, клюнула  його і лопнув він як повітряна кулька. Тут я трішечки злякався. Аж оченята примружив. Яке коротке життя!
Коли  відкрив очі, то зрозумів, що я уже дуже глибоко під водою. Іду собі по дну, як у себе вдома по землі. А назустріч мені йде, хто б міг подумати – сам Губка Боб Квадратні Штани. І такий красунчик. Запросив мене в місцевий Красті-крабс, пригостив крабовою петі. Щось воно не дуже, мабуть на любителя. Одне мені сподобалося – не встиг я доїсти, як став креветкою. Та такою малою, худою. Куди течія, туди і я. Принесло мене до підводного замку самого Повелителя води – великого Нептуна. О, думаю, добре хоч тут мені пощастить: може побачу Аріель. Точно, бачу її, але ж не саму, а в парі з Синдбадом Мореплавцем. Мабуть, коханнячко в них. Ну й добре, нехай їм щастить. І тут щось в око мені потрапило, мабуть, планктон. Кліпнув, о, а я вже в Космосі. Сиджу на летючому єдинорозі. А поряд зі мною летить Софія Прекрасна. Як завжди чимось заклопотана, знову поспішає комусь на допомогу. Чую: «Дорогу, дорогу!». О, та це ж Барон Мюнхаузен на ядрі на Місяць летить, присвічує собі лампою Аладіна. Нехай поспішає, а то його там вже Лунтик з їжачком зачекалися. Вони випили весь чай з медом, який їм наносила бджілка Майка. Проворненька така. Летимо далі. А Софійка понеслась, як навіжена. Думаю, нехай вона летить, а я не буду поспішати. Та й летун мій уже так хекає, води захотів. Озирнувся навкруги й побачив небесне озерце, направив я його туди. Він напився, три рази підскочив і став козлятком. І тут на моїх очах розігралася ціла трагедія. Шекспір відпочиває. Де не взявся Сірий Вовк і прямо проковтнув козлика з ніжками та ріжками. Я так отетерів, що став Олов’яним Солдатиком. Стою собі, кроку не можу зробити. Коли тут біжать черепашки Ніндзя. І такі пришелепкуваті, схопили мене і кинули з Космосу вниз. Упав і лежу. Дивлюсь, іде баранчик Шон із своєю бандою, а їм назустріч вискочили LEGO ніндзяги. Як почали вони битися, в мене й параліч пройшов. Осідлав я їхнього вогненного змія і давай драла давати. А самому цікаво – хто ж переможе. Вернувся. Примостився на камінчику біля сумненької Альонушки. Подивився, подивився, а переможець не визначається. Ну зовсім обнагліли. А тут ще й Баба-Яга без нагляду залишила свій літальний апарат – мітлу. Я її швиденько схватив і полетів будити Людмилу. Вирішив допомогти Русланові. Нехай та Королева мачуха сама вдавиться своєю злістю та заздрістю.
Подивився, в мітлі ще бензину вистачає облетіти весь білий світ. І я згадав, що мене в гості запрошував кіт Леопольд, йому потрібна моя допомога, толерантно провести виховну роботу з мишами, щоб зупинити їхні зловісні витівки. Коли прилетів, то зрозумів: їх дуже важко перевиховати. Я вирішив фізично діяти – зв’язати мишей їхніми ж хвостами і сказав, що не розв’яжу поки не наберуться розуму. А сам викликав дядю Стьопу, нехай виховує.
 Я полетів далі. Лечу, чую звук гризучих зубів. Дивлюсь, а то Зміївна гризе дуб, на якому сидить Івасик-Телесик. Боже, він так труситься, злякався не на жарт. Я підлетів до нього та й кажу: «Малюче, ти не бійся, стрибай до мене». Він скочив і ми полетіли. Летимо. Дивлюся, а внизу дід, баба з гусочкою щось кричать, махають руками, мабуть, дають добро на посадку. Сіли. Так невдало. Якби знав, що так попаду, зроду не сідав би. Не встиг торкнутися ногою до землі, а я вже Місячна Царівна з зіркою в лобі. Годі те, що зірка заважає, так мені ще й стать змінили. Нунічого, думаю, якось потрібно вибиратись з цієї халепи. А тут, як на зло, виплив з величезної хвилі дядько Чорномор з своєю ватагою. Такі всі здоровецькі, що аж моторошно на них дивитися. Вони ж зиркають на мене. Бачте, охороняти мене надумали. Ні, думаю, мені розум даний не для того, щоб я косу чесав. Витяг я мобілку та й попросив допомоги з залу. Незабаром прийшла. Мала вигляд білого голуба з зеленою гілочкою в дзьобі. Голуб Миру – чи що? Та яка різниця, аби виручив. Вчепився я в того голуба. А воно яке мале, а жилаве – винесло мене в синє небо. Не вдержав я крило, випустив із рук. Полетів каменем вниз. Як упав, дуже вдарився – це мінус, ну хоч став собою – це плюс. Сів, роздивився. А я на арені, по якій літають, вертяться, б’ються – беї. Я зрозумів, що я попав на змагання бейблейду. Отакої, всі такі знайомі лиця. Тут і Айгер, Шу, Капітан. О, бачу і наші підтягнулися. А йдуть як, так чемненько вкупці – по парі: крокодил Гена з Чебурашкою роздають всім морозиво, Буратіно і Мальвіна за ручку з Карабасом-Барабасом, свинка Пепа і малий Джорджик, Шрек і Фіона тягнуть ослика, Машка і Ведмідь перекидаються шишками, Гаррі Поттер і Мері Поппінс (не знав, що вони знайомі). Дивлюсь, ще й біжать Елвін з бурундучками, білка з горішком, Левина варта, Аліса вискочила з країни Див і також сюди. О, ще й Чіп і Дейл поспішають комусь на допомогу. І вона знадобилась. Серед натовпу, за Зайчиком ганявся Вовк і все кричав: «Ну, постривай!». То їм довелось рятувати того Зайчика. Рятувальники зателефонували Скруджу Магдаку і той надіслав Форсажа на літачку. Сіли ми всі та й полетіли. Летимо над високими горами. А на самій верхівці гори сидить Королева-Мати. Роздає наліво і направо золоті черевички. Ми підлетіли і я також взяв парочку. А чому не взяти на дурничку. Може знадобляться – комусь подарую. Наче знав. На хмаринці сиділа Червона Шапочка і щось без настрою. Питаю: «Ти чого?». А вона каже, що в неї сірий Вовк відібрав кошик із пиріжками, наразі не знає, як бабусі сказати, щоб її не засмутити. Говорю: «Бери черевички, подаруй. Бабуся моднява буде». Шапка зраділа, засміялася. Ну і я засміявся та й не помітив, як хтось з арени запустив бея мені межи очі. Я й не знаю, де й дівся.
Багато, чи мало минуло часу – сказати точно не можу. Прийшов я до тями. Дивлюсь, лежу під вербою, вудочка біля мене, а в голові ще звучить пісенька Бременських музик. Бабуся попереджала, щоб я надів кепку. Не послухав. От сонечко і вдарило в саме тім’ячко. Тому що в здорову голову не прийде отакий «сон сивої кобили». Майже зібрався, щоб іти додому, побачив в річці Золоту рибку. Вона мені підморгнула, хвостиком махнула і пірнула на саме дно. Я призадумався: може  це і не сон, та й кобила ні до чого. 
А взагалі, класно таке побачити і почути, та ще й з вами поділитися !!!