четвер, 29 жовтня 2020 р.

 «Творчі канікули» 2020  

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

 

Сидорова Аліна

17 років

м. Кропивницький

На Марсі

Марс… Червона планета… Здається так його називають?! Зізнаюсь чесно, що мало пам’ятаю про цей астрономічний об’єкт. Раніше мене вабили зорі та планети, і я часто читала про них щось цікаве… Але зараз я, певно, все, що знала про них – давно забула. Звичайно ж, Марс – це найближчий сусід Землі. Я навіть чула, що в недалекому майбутньому планується туди експедиція і зараз вже відбирають її учасників. Не просто учасників, а перших «колоністів» - тих, хто готовий залишитись там до кінця своїх днів…

Іноді відстань в один-єдиний метр страшна, та її можна подолати.  Що можна говорити про мільйони кілометрів… Залишити все, що таке дороге і миле серцю – знайомих та близьких, улюблені пейзажі, море й гори, всі рукотворні чудеса; але найголовніше – залишити надію на те, що ти все це знову побачиш… Стає дійсно лячно при таких думках, бо, насправді, ця експедиція (в моїй характеристиці) більше схожа на подорож у потойбіччя. Адже якщо…

–Агов! Земля викликає Лесю! – гучно клацнувши пальцями перед моїм обличчям, сказала моя подруга Оксана.

–Я тут, - посміхнувшись, промовила я.

Справді, щось я задумалась… І про що? Ми ж не в космос зібрались, а всього лиш на атракціон, який називається «Марс». Та я розумію: чого мої думки дістались потойбіччя. Переді мною стоїть гігантська «гойдалка» висотою в метрів 15-20. Принцип цього механізму простий: довго розгойдуючись, він в кінці-кінців робить кілька разів повний оберт навколо своєї осі.

Вже не вперше мене вмовляють випробувати цей атракціон. Та я завжди відмовлялась, адже я не дуже довіряю своєму організму. Навіть стоячи в стороні і дивлячись на цю машину в роботі, захоплює подих та холоне кров. Одразу ж, починають лізти в голову дурні думки: а якщо щось зламається, а якщо я випаду, а, можливо, серце не витримає цього страху і розірветься та інша маячня. Отак і живу.

В парк потрапили ми зовсім за іншою причиною. Ввечері мав бути концерт. Та не просто якісь там популярні пісні, які крутять на М1. Не подумайте нічого такого, я зовсім не проти цього каналу, лише хочу сказати, що пісні мали бути нетипові. Це мав бути концерт кращих світових рок-хітів. І як я могла таке пропустити?! Тим більше, що вхід був безкоштовний. Отож, цілий тиждень я жила лише суботнім вечором. Не могла дочекатись, щоб послухати гітарне соло та поспівати разом з натовпом улюблених пісень. Та моїм мріям не судилось збутись.

Зранку пішов дощ. І вже тоді я розуміла, що концерт, напевне, відмінять. Але я не втрачала надію, і тільки сумно поглядувала на годинник, стрілки якого невпинно бігли вперед, показуючи, що час концерту наближається, а дощ все йде і йде. Та хіба в моїх силах зупинити природу?Звичайно ж, так! Не знаю, чи було це пов’язано з моїми бажаннями, та злива зупинилась десь трохи більше як за годину до дійства. Зв’язавшись з подругою, ми вирішили, що все ж підемо в парк, навіть якщо доведеться намокнути. Після цього я дуже швидко (і кажучи «швидко», я маю на увазі швидкість світла) почала збиратись. Ну, знаєте, поки нафарбуєшся, знайдеш потрібний одяг і все таке…

Незважаючи на те, що рок – улюблений напрям в музиці, на моєму зовнішньому вигляді це майже ніяк не відображається. І не те, щоб я цього не хотіла, просто складно вести два гардероби. Доводиться вибирати речі, які б доречно було одягнути в будь-якій обстановці. Тому, щоб хоч якось підтримати рок-хвилю, я нафарбувала чорним нігті та одягнула кеди, які були дуже до речі, враховуючи кількість калюж на вулиці.

Радісно зістрибнувши зі східців маршрутки, я пішла до входу в парк, де ми й мали зустрітись з подругою. Весь парк оточений височезним парканом, але в кількох місцях є ворота, які зажди чекають на відвідувачів. Викувані з металу та вмощені в цегельні арки,  вони нагадують вежі замків. Та ще й, продовжуючи середньовічну тематику, на ґратах викувана частина назви підприємства-власника парку «ХХІ», а на арці воріт красується, так би мовити, герб – білочка та колесо огляду. До речі, білочки в парку дійсно є і вони досить часто бігають поміж дерев, махаючи своїми пухнастими рудими хвостами.  

Я ввійшла в парк, трохи жалкуючи, що забула сонячні окуляри. Натомість, ще й важкуча парасолька муляла моє плече.Та, як сонце саме збиралось сідати за горизонт, все просто потопало в його сяйві. Переді мноювідкрилась чудесна панорама. Гарні, вимощені плиткою алеї, щокружляють по парку, окреслюючи акуратні клумби, на яких розкинулось розмаїття квітів. Кожна окрема рослинка, неначе скло вітражу – крихітний фрагмент, який в сукупності з іншими складає неповторну картину. В доповнення до гарних пейзажів безліч радісних людей гуляють парком, тримаючи за руку малечу з «хмаркою» солодкої вати. Всюди чути сміх та приємний гомін. Атмосфера парку неначе пронизана радощами. Одразу і мені стає добре на душі.

Та за мить мене просто висмикує з цієї атмосфери телефонний дзвінок та голос подруги у слухавці, який каже мені, щоб я пішла їй на зустріч. Привітавшись, ми з Оксаною, як завжди, гомоніли про те, про се, повільним кроками просуваючись до сцени. Як я вже казала: моїм мріям не судилось збутись. Сцена була порожня. Підійшовши до магазинчика, в продавця ми дізнались, що концерт перенесли на наступну суботу. Звичайно ж, я була розчарована. Але відколи це субота вже не свято?

Хвилини зо три я погорювала, а потім все повернулось в попередню атмосферу. Насправді ж, нічого не змінилось: все той же чудесний день, що зветься субота та за одно і є вихідним, все той же гарний парк, у якому є багато можливостей, щоб добре відпочити, все той же гарний настрій, який нічим не зіпсувати. І, взявши це за девіз, ми «нарізали» круги по парку. А потім ще й купилипо морозиву, яке поліпшило нашу прогулянку ще на 20%. І цей вечір пройшов би розмірено і добре, якби я (як це в мене добре виходить) не «вставила свої 5 копійок»:

–Слухай, - звернулась я до подруги, –ми все таки в парку атракціонів. Якщо обламалось нам з концертом, то може хоч підемо на якийсь з них?

І, на мій майбутній острах, подрузі сподобалась ця ідея. Та починалось все набагато  спокійніше, ніжзакінчилось. Звичайно ж, Оксані одразу спав на думку «Марс». На що я їй сказала: «Можна», з хитрими іскорками в очах. Я ж знаю, що «Марс» вмикають лише тоді, коли набереться 15 охочих на ньому покататись. А це не зовсім легка задача. І не думайте, що я єдина, хто боїться випробувати себе. А ті, хто зважуються на це, зазвичай, постоявши кілька хвилин біля атракціону, йдуть далі гуляти по парку, бо «один в полі не воїн», тобто через одного-двох людей не вмикатимуть атракціон. Так же, як і інші до нас, ми підійшли до «Марсу», постояли трохи та, після зітхання подруги, все ж вирішили піти на інший атракціон. 

Вибір пав на «Вихор». Ми пішли в касу, поповнивши рахунок картки на потрібну суму, радісні повернулись до атракціону. Чесно, одразу ж як ми підійшли, я помітила, що атракціон зовсім не світиться, на відміну від інших. Але я подумала, що так і треба, коли він не ввімкнений. Кілька хвилин ми постояли, та працівники парку не з’являлись, і я вирішила запитати  у хлопця, який запускав водні атракціони. Не знаю як Оксана,а я була розчарована почути, що саме той атракціон, який ми обрали, сьогодні не працює. Зійшлись ми з подругою на тому, що виберемо інший. Але перед тим, як обрати, подруга вмовила мене ще раз сходити до «Марсу». Я з великою неохотою прослідувала за нею. І, коли ми підішли, я зрозуміла, що це було передчуття.

Ще здалеку я побачила людей біля «Марсу», які закликали перехожих прокататись на цьому атракціоні. Подруга штовхнула мене в плече зі словами: «Бачиш, як нам пощастило», на що я лише ніяково пробурмотіла: «Так». Я й не помітила, як ми приєднались до цієї трійці і всі разом почали кликати людей на «Марс». Зізнаюсь, що насправді це було весело. Ми запрошували людей на атракціон, жартували з ними. Деякі до нас приєднувались, деякі, відмовляючись, йшли далі. Та за цим всім я навіть не помітила, як нас набралось навіть більше ніж 15. І тут я опам'яталась.

Боже, я тільки що дійсно закликала людей на атракціон, на якому я сама боюсь прокататись? Ну, все, здається, треба терміново лагодити дах… І лагодити десь в іншому місці, за декілька сотень метрів звідси. Натяками я намагалась сказати подрузі, що «моя місія виконана» і вона може спокійно кататись на «Марсі», а я почекаю її на лавочці. Та Оксана здається не просто не вловлювала натяків, вона і прямим текстом нічого не розуміла з того, що я кажу. Подруга просто проштовхувала мене в черзі до входу на атракціон.

Що коїться в цьому світі? Ми платимо гроші за те, щоб нас лякали, крутили на 360 градусів? Так, «itismad, mad, madworld». Справжнісіньке божевілля! Але насправді дивним є те, що я в цьому теж беруть участь.

Мої думки розбиті на два напрямки: одні з нетерпінням чекають нових вражень, а інші – міркують: чи зможу я перестрибнути через загорожу. Але ж я не цілковита боягузка? Тому, не зовсім впевнено, але я просуваюсь до сидінь. Ми з подругою сідаємо на крайній ряд на середні місця, так що біля кожної з нас залишається ще по одному вільному місці.

Так як вже давно настав глибокий вечір, стає досить прохолодно. Але точно сказати від чого я тремчу - не можу. Можливо, це і холод. В крайньому випадку, хочеться в це вірити.

І поки ще нас не закріпили на сидіннях спеціальними фіксаторами, я все таки намагаюсь втекти з атракціону. Аргументи подруги типу: «Ти вже гроші заплатила» на мене погано діють, але, щоб не здатись дезертиром і цікавість перед новими враженнями, змушують все таки мене залишитись. Поки ми з подругою ведемо цю бесіду, з мого боку на вільне місце підсідає хлопець, а з боку подруги – дівчина.

Хлопець одразу ж поцікавився: чи ми з подругою вперше на цьому атракціоні. Оксана нещодавно на ньому каталась, і їй так сподобалось, що вона захотіла ще раз зарядитись адреналіном та ще й затягнула і мене сюди. Як виявилось, я єдина з чотирьох в цьому ряді, хто був вперше на «Марсі». І, напевне, вловивши частину нашої розмови, або просто зрозумівши, що мені страшно (хоча, я думаю, що в мене на обличчі це було прямо-таки викарбовано), хлопець почав мене підбадьорювати, розповідаючи різні анекдоти та враження від цього атракціону. Він не раз катався на «Марсі», але чи-то з ввічливості, чи-то була дійсно правда, сказав, що кожного разу йому страшно, але мить страху варта тих незабутніх вражень, які отримуєш від атракціону. І поки охочих розсаджували по місцях, наш ряд встиг роззнайомитись та втягнути в діалог інших людей. І знову запанувала та ж спокійна атмосфера, де всі жартували.

За розмовою, я не помітила як нас пристебнули. Але, коли до мене все таки дійшов цей факт – я зрозуміла, що назад дороги немає. Хоча мені вже було трохи спокійніше. Працівник парку закінчував підготовку до роботи атракціону. І скоро нас очікував «політ» на Марс. Я старалась ні на кого не дивитись. Всі на кілька секунд притихли, коли почав вмикатись атракціон. Тоді я відчула, як легенько стисли мою руку. Я все таки повернулась. Хлопець, що сидів поряд, посміхнувся, сказавши, що все буде добре. І дивлячись йому у вічі, я в це повірила.

Атракціон почав повільно розгойдуватись. Мої пальці міцно вчепились за поруччя. Вже лунали викрики декого з тих, хто катався. А мені зовсім перестало бути страшно, коли атракціон запрацював. І я зовсім не розуміла: чому ці люди кричать. Мені тільки хотілось кричати: «Вау! Круто! Класно!» і так далі. Інколи я так і робила. Я забула про все. Був лише цей момент, ці враження і Марс. З кожним коливанням, атракціон набирав швидкість і підіймався все вище і вище. І поки він гойдався, мене заполонили почуття, які в точності неможливо описати. Потрібно тільки спробувати. Це шквал неповторних емоцій, адреналін, захват, називайте як хочете, але це було дійсно дуже класно. Потім ми почали зависати на декілька секунд обличчям вниз і тоді було лячно. Але ми знову починали розгойдуватись, і ціла буря почуттів затуманювала страхи.

Всі перекрикувались. Коли це було можливо, навіть жартували, або просто кидали якісь кумедні коментарі. І, напевне, тоді ми дійсно побували на Марсі, якщо вважати його символом чогось нового, незвіданого та неодмінно чудового.

Якби хтось мені сказав раніше, я б ні за що не повірила, що засмучусь, коли атракціон почне зупинятись. І не я одна. Чулись викрики: «Ще!», хоча поряд із тим: «Досить!». В будь-якому випадку це все можна повторити. Я думаю, що особливої різниці немає між відчуттями, що були першого разу та в наступні. Все буде, напевне, так само і з такою ж силою, просто вже будеш знати, що очікувати. Але я впевнена, це буде так само неймовірно як і вперше.

Нас відстебнули. А я знаходилась ще досі під враженням. Та я відчувала, що річ тут була не тільки в атракціоні. Потроху я почала повертатись в реальність. Оксана зійшла з атракціону  першою, так як вона була ближче до виходу. Хлопець, який сидів поряд зі мною, знову стиснув мою руку:

–Ну як? Сподобалося?

Я повернула голову в його бік. Він пильно дивився мені у вічі, очікуючи на відповідь. Ось в чому все таки була річ. Навіть тепер, я не можу собі пояснити як так сталось, але я просто його поцілувала. Та головним було те, що це було взаємно. Напевне, ми б так просиділи ще поки б нас не зігнали працівники парку з атракціону, але їх випередила моя подруга:

–Лесю, - крикнула вона, – ти там жива?

Я відсторонилась від нього і викрикнула: «Так!»Так, я була більше, ніж просто жива. Очевидно, вона не бачила мене. І це було на краще. Я швидко підвелась та пішла до виходу, не повністю віддаючи собі звіт в тому, що я роблю. Я просто пішла до подруги. І ми почали ділитись враженнями. Та мене гнітило те, що він не пішов за мною.  Хоча на той, момент я вже не могла розрізнити, що вразило мене більше: атракціон чи той хлопець? І так як я ще була під враженням (байдуже чого), я з запалом говорила  з подругою.

Сівши на маршрутне таксі, я все ще думками перебувала там, на Марсі, прокручуючи в голові  найяскравіші моменти. І серед цих моментів був і той хлопець. Напевне, потрібно було щось зробити… Не знаю, що….Але не піти отак, як це зробила я?

Вихідні минули, а за ними пішли, як кажуть, «суворі» будні. Відчуття трохи притупились. І з кожною секундою, здавалось, що те, що сталось на Марсі – було нереальним. Просто сон, уривок з книги чи фільму, чи вигадка мозку. Не знаю, що саме, але щось фантастичне і несправжнє. Життя знову йшло по «накатаній» колії. Як і минулого тижня, я знову чекала суботи, мріючи хоч цього разу потрапити на концерт.

Все було так звичайно. Виходить, що навіть такі сильні враження мало впливають на життя. В п’ятницю ми здзвонились з подругою, домовляючись про суботній вечір. Останні наші розмови завжди заходили про «Марс». Знову ми говорили про враження від атракціону. І тут Оксана сказала річ, яку я, напевне, запам’ятаю на все життя:

–Я думаю, що кохання, як Марс. Спочатку ти розгойдуєшся і хвилі неповторних почуттів захоплюють тебе. Все просто настільки класно, що в це неможливо повірити. Та атракціон розгойдується все сильніше, і в якийсь момент ти зависаєш в повітрі з думками: чи не розіб’єшся ти на дрібні шматочки? А потім все починається з початку.

– Дійсно, – лише промовила я.

Після цього я мимоволі почала проводити паралелі між коханням і «Марсом». І зрозуміла, що сталось так, що в мене це не вийшло розділити. Все настільки заплуталось, що неможливо втямити, що тоді все таки сталось.

Для того, щоб трохи відійти від цих дивних думок, я зайшла в Інтернет. Від подруги прийшло повідомлення: «Зайди в групу парку атракціонів». Без зайвих питань я зайшла. Я не зовсім зрозуміла, що вона цим хотіла сказати. Та я почитала новини про те, що планується на вихідних: концерт, показ футбольного матчу, дитячі розваги. І тут я натрапила на коментарій до запису: «Напевно, це буде дивно. Та нехай так. Шукаю дівчину, яка минулої суботи каталась на Марсі близько 22.00 та сиділа на крайньому ряду. Якщо хтось знає її, скажіть їй, що я її шукаю».

Як я помітила потім, це «оголошення» було коментарем майже до кожного запису в групі і один навіть вивели окремою новиною. І коли мені траплялись місцеві новини з груп і там я знаходила це «оголошення». Зайшовши на його сторінку в соц. мережі –  я одразу впізнала його. Він навіть в статусі написав той же текст. Це дійсно було дивним, але зізнаюсь – кмітливим. Дієвий спосіб знайти людину – шукати її в соц. мережах. Але не знаючи ні імені, ні прізвища – це майже неможливо. Я сиділа проглядаючи його фото, записи і зовсім не знала, що робити.

Оксана: «Ти вже читала?»

Я: «Що саме?»

Оксана: «Оголошення про пошуки»

Я: «Так»

Оксана: «І що ти думаєш робити?»

Я: «???»

Оксана: «Ти не відгукнешся? Знай, що я це зроблю за тебе»

Я: «Ти впевнена, що він шукає мене?»

Оксана: «А Земля кругла?»

Я: «Здається, вона сферична»

Напевне, вона образилась, бо відповіді не прослідувало, а через 10 хвилин Оксана вийшла з соц. мережі. І я залишилась в думках, та скоро сон припинив їх нашестя.

На ранок, я вже й забула про те «оголошення». Я з спокійною душею чекала концерту. Після обіду пішов маленький дощик і трохи боялась, що знов відмінять концерт. Та, на щастя, він швидко закінчився. І знову, зібравшись, я їхала в парк.

Концерт був неймовірним. Було всього кілька пісень, яких я не знала, а інші я з радістю підспівувала. І хоча це були кавер-версії, але гурт, що їх виконував, виклався на повну і «запалив» натовп. Порадувало і те, що одна, але все ж була пісня моїх улюблених «AC/DC». Коротше кажучи, концерт вдався на славу. Натовп викликав на «біс» гурт і всім нам пощастило почути ще 3 пісні поза програмою. Люди з величезною неохотою відпускали музикантів. Стало трошки сумно, що все так швидко скінчилось.

–А може знову на Марс? – знову запропонувала Оксана.

Та я зараз не дуже хотіла. Не люблю змішувати емоції.

–Може наступним разом? – відповіла я.

–Не вигадуй, пішли, - сказала Оксана, взявши мене під руку.

Ми почимчикували знайомою доріжкою. Людей біля Марсу було багато, але вони зраділи «поповненню». Мене знову трохи охопив страх, але я знала, що воно того варте. Коли набралось досить людей, ми з Оксаною швидко пішли займати ті ж місця, що і минулого разу.

–От і знову ми зустрілись! – сказав знайомий голос.Переді мною стояв хлопець з «Марсу».

–Ти?  – промовила я. – Але як?...

–Дивне співпадіння? – запитала Оксана. – Еге ж?

–Так,  співпадіння, – погодилась я, пильно подивившись на подругу.

Ми знову всі сиділи як і минулої суботи. Андрій (згідно сторінки в соц. мереж, його звали саме так) сидів поряд, тримаючи мою руку в своїй.

–Цього разу не страшно? – запитав він.

–Страшно. Але воно варто того… Знову побувати на Марсі.

Атракціон почав розгойдуватись і хвилі почуттів накривали кожного з нас. Ми потрапили на Марс.

 

 

 

понеділок, 26 жовтня 2020 р.

 «Творчі канікули» 2020  Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

Номінація «Так, я люблю Україну»








         Блажко Поліна, 11 років

село Хащувате

Гайворонський район

Мій тато знає про війну не із книжок...

Мій тато знає про війну не із книжок...

Він бачив пекло власними очима.

Не з кінофільмів-вибухи і крик,

І смерть жорстока вірних побратимів.

 

Мій тато йшов дорогами війни,

Яку "АТО" назвали в сьогоденні,

Що затягнулась довго, на роки,

Людей вбиває, мрії нездійсненні.

 

Мій тато-захисник! І я горджусь!

Він захищав наш мирний сон із вами.

Чи знає хто, як серденько щемить,

У тих, хто молиться й не спить ночами?

 

Мій тато-воїн! Нас із братом вчить

Не підкорятися всіляким негараздам.

Іти вперед, в бою - перемагать,

І бути дружними в житті, навіки разом.

 

Мій тато - мужній! Тато мій - герой!

Він не ховався стиха поза спини,

Як час настав Вітчизну захищать,

Вернути мир і волю Україні.

 

Вклоняюсь татові і всім захисникам!

Хай Ангел кожного із них оберігає!

Хай буде мир! Бої хай не гримлять!

Вкраїна рідна хайперемагає!!!

 

пʼятниця, 23 жовтня 2020 р.

             «Творчі канікули»  2020  Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси» 


 

 

 




Остаповець Євген, 12 років

с. Живанівка

Компаніївський район

Пейтон і бджоли

Була весна. Бджоли раділи святу теплого Олекси, бо цей день був їхнім. Вони із радісним жебонінням літали навколо вулика, деякі сміливці навіть подалися на луг, до річки, де рясно квітували первоцвіти. Всі лише чекали сигналу природи, щоб пірнути з головою у вир бджолиного життя. Здавалося, веселе сум’яття передалося і кумедному волохатому песику Пейтону, який блискучими очима водив туди-сюди, проводжаючи поглядом смугастих пропелерів. Йому стало цікаво, чому це господар так дбає про цих смугастиків, мало не ночує вже який день поряд з вуликами. І сьогодні он як прибрався, одягнув довгого плаща, взяв у руки якесь кадило і, ніби справжній піп, вимахує ним поміж рядами кольорових бджолиних будиночків. Як вони там усі поміщаються, ті волохаті трударі?!

– Ех, зазирнути хоча б краєм ока туди, але це треба стати бджілкою, щоб потрапити до того будиночка, - замріяно подумав веселий кудлань.

Але де там, вхід у бджолиний дім був занадто вузьким для такого гостя, як Пейтон. Тому песик лише стурбовано почухав за вухом, солодко потягнувся і скрутився бубликом на осонні. Дуже швидко він утомився від спостережень за польотом бджілок, і його повіки почали злипатися. Пейтон солодко заснув.

І враз наснилося йому, що він, Пейтон – уже й не він, а смугаста кудлата бджілка. Від задоволення  песик хотів помахати хвостом, але відчув, що його нема. Хвостика, такого милого і волохатого, не було! Це налякало песика до краю. Як же він тепер зустрічатиме свого господаря, коли навіть не буде чим висловити свою радість? Це ще більше стурбувало кудлатого мрійника. Але враз відчув, що і його чорний вологий ніс теж припинив свою діяльність: замість носа виріс хоботок!

- Йой, собача мама. Що відбувається? Ні хвоста, ні носа, ні навіть лапок уже не було у нього. Натомність відчув прозорі крильця та шестеро тонких, як провідок, ніжок, налапав на собі якесь смугасте хутро.

- Ой, як же мені тепер жити?! Я ж не можу навіть до товаришів підійти, бо вони мене не впізнають!

І він так голосно і пронизливо затягнув свою собачу пісню уві сні, що не лише бджоли, а й сам господар стурбовано подивилися в його бік, чи не захворів, бува, песик.

А Пейтон продовжував додивлятися свій сон, де він став бджілкою. Тепер, натомність солодкої кісточки, він матиме нектар пити? Та нізащо!

- Не хочу бути бджілкою! Хочу песиком! Кісточку мою хочу! – заволав сонько і …враз стрепенувся. Відразу ж укусив себе за хвоста, щоб упевнитися, що той на місці. Тоді радісно промчав доріжкою, відчувши смак свободи. І на кінець укусив себе за волохату лапу, щоб остаточно переконатися, що вона – його власна.

- Як добре, що я не бджілка! - подумав і побіг до своєї потаємної схованки в саду, де ще вчора замаскував смачну кісточку, що нею його пригостив господар.

І враз Пейтону зробилося так приємно від того, що він песик, а не бджілка, і може весь день гасати двором та махати кудлатим хвостом, що аж верескнув від щастя.

- От малий халамидник! - подумав господар, позираючи на Пейтона. А той радісно вітав свого господаря хвостом, закрученим бубличком.

А тоді вони разом пішли до будинку, де на їх чекала смачна вечеря.

понеділок, 19 жовтня 2020 р.

 Творчі канікули» 2020  Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 

Номінація «Моя Майбутня професія»  


 










Владов Станіслав, 12 років

смт Вільшанка 

Цікаво, як люди обирають професію – одну на все життя? Мені здається, що це дуже складно, бо у світі стільки всього захоплюючого.

На мій погляд усі професії важливі. Але без деяких суспільство накрив би «блекаут» – адже хто стоятиме на варті життя, здоров’я та безпеки?

Я вважаю, що не існує більш небезпечної, відповідальної та важливішої професії, ніж професія Рятувальника. Цю професію обіймають непрості люди, люди з великою силою волі, люди, які здатні пожертвувати своїм життям, заради життя ближніх, люди, які незважаючи ні на що готові кинутися на допомогу. Це люди з великої букви.

Мені б хотілося стати пожежником, як мій тато. Це робота для справжніх чоловіків.  Пам’ятаю, одного разу в дитинстві  я спостерігав за роботою рятувальників, бачив, як вони гасять пожежу, хотілося стати схожим на них. Але найбільше мені запам’яталась шкільна екскурсія до пожежної частини де працює мій тато. Саме під час цієї екскурсії я зрозумів всю відповідальність, яка лежить на людині, яка обрала професію «Пожежник-рятувальник». Адже, можна навчитися лазити по висувних драбинах, користуватися протигазом, рухатися в густому диму, бігати, стрибати. Але найтяжче — щомиті бути готовим ризикувати своїм життям, щоб урятувати інших.

Коли поступає сигнал тривоги, чергові бійці повинні за 20 секунд одягти спеціальний одяг, після чого, негайно сісти в машину і виїхати. Від того, як швидко прибуде машина на місце випадку, часто залежать життя багатьох людей. Після прибуття, пожежні визначають, що і де горить, які дії слід виконати. Необхідно за півтори-дві хвилини розгорнути пожежні рукави і підключити їх до місцевого джерела води, якщо такий є, або до цистерни. Гасіння вогню може тривати від декількох хвилин до декількох діб. Спорядження рятувальника може важити 20 кілограмів. Зауважте, в ньому треба підніматися на верхні поверхи, спускатися по спеціальній драбині до машини, швидко пересуватися, маневрувати під час пожежі.

Я неодноразово ставив перед собою питання: «А чи здатний я на відважні вчинки? Чи зможу я проявляти безстрашність?» Причому ці риси характеру знадобляться не один раз, а потрібні щодня, постійно.

Життя пожежника знаходиться в небезпеці постійно, кожну хвилину, коли він бореться зі стихією, протистоячи вогню. Саме в цьому й полягає справжній героїзм, за який праця пожежника варта особливої ​​поваги.Бо коли  заходиш у палаюче приміщення ніколи не знаєш, що тебе там чекає – може впасти стіна, стеля, вибухнути газовий балон, чи трапиться ще щось.

Крім того, щоб стати пожежником, треба мати добру фізичну форму, вміти швидко приймати рішення в екстремальних ситуаціях, бути пунктуальним, дисциплінованим і стресостійким.

 У будь-який час дня і ночі рятувальник повинен відправитися туди, де людині загрожує якась небезпека і, ризикуючи своїм життям, зробити все, щоб визволити людей які потрапили в біду. За ці подвиги рятувальників часто нагороджують медалями та орденами.

Мене до глубини душі вразила розповідь тата, про дуже зворушливу подію, яка відбулася в одному з сіл Вільшанщини. На високе дерево, біля житлового будинку, вилізло маленьке сіре кошеня. І от, забравшись на саму верхівку, воно жалібно нявчало, та боялося спуститися донизу. Просидівши більше доби на верхівці дерева, бідолашна тваринка зовсім знесиліла і зголодніла. Перехожі зупинялися біля дерева, але ніхто не зміг вилізти на таку височінь. А вітер з кожною хвилиною все сильнішав, розхитуючи дерево. Тоді комусь з перехожих спало на думку викликати пожежників. І допомога не забарилася. Через декілька хвилин черговий наряд прибув на місце пригоди, розгорнув велетенську драбину, і «бранця» було врятовано. Маленький сірий клубочок сидів на долоні пожежника, який спускався вниз по драбині, а внизу вже звучали оплески дітей, та схвальні вигуки дорослих. Герой-рятівник і тут прийшов на допомогу, рятуючи життя живої істоти.

Пожежники – це люди з підвищеним почуттям відповідальності. Чого тільки вартий їхній подвиг в зоні відчуження. Коли вони героїчно кинулися рятувати станцію та людей, не думаючи про своє життя та небезпеку.

У всьому світі професія пожежника входить до десятки найнебезпечніших і найбільш ризикованих. Тому я схиляюся перед щоденним подвигом таких людей, захоплююся їх безмежною мужністю, намагаюся брати з них приклад і в майбутньому хочу освоїти професію пожежника.

Багато моїх друзів, дізнавшись, що я хочу стати пожежником, дивуються. В їхніх очах ця робота не є престижною. Але у мене інші критерії вибору професії. Я не намагаюся переконати їх у своїй правоті, бо розумію, що це особиста справа кожного.

Отже, я вже зробив свій вибір професії та радий, що батьки його схвалюють. У майбутньому я врятую багато людських життів і стану справжнім героєм свого селища!  А зараз головне вірити в себе і йти за своєю мрією!