«Творчі канікули»  2020  Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси» 

 

 

 

Остаповець Євген, 12 років

с. Живанівка

Компаніївський район

Пейтон і бджоли

Була весна. Бджоли раділи святу теплого Олекси, бо цей день був їхнім. Вони із радісним жебонінням літали навколо вулика, деякі сміливці навіть подалися на луг, до річки, де рясно квітували первоцвіти. Всі лише чекали сигналу природи, щоб пірнути з головою у вир бджолиного життя. Здавалося, веселе сум’яття передалося і кумедному волохатому песику Пейтону, який блискучими очима водив туди-сюди, проводжаючи поглядом смугастих пропелерів. Йому стало цікаво, чому це господар так дбає про цих смугастиків, мало не ночує вже який день поряд з вуликами. І сьогодні он як прибрався, одягнув довгого плаща, взяв у руки якесь кадило і, ніби справжній піп, вимахує ним поміж рядами кольорових бджолиних будиночків. Як вони там усі поміщаються, ті волохаті трударі?!

– Ех, зазирнути хоча б краєм ока туди, але це треба стати бджілкою, щоб потрапити до того будиночка, - замріяно подумав веселий кудлань.

Але де там, вхід у бджолиний дім був занадто вузьким для такого гостя, як Пейтон. Тому песик лише стурбовано почухав за вухом, солодко потягнувся і скрутився бубликом на осонні. Дуже швидко він утомився від спостережень за польотом бджілок, і його повіки почали злипатися. Пейтон солодко заснув.

І враз наснилося йому, що він, Пейтон – уже й не він, а смугаста кудлата бджілка. Від задоволення  песик хотів помахати хвостом, але відчув, що його нема. Хвостика, такого милого і волохатого, не було! Це налякало песика до краю. Як же він тепер зустрічатиме свого господаря, коли навіть не буде чим висловити свою радість? Це ще більше стурбувало кудлатого мрійника. Але враз відчув, що і його чорний вологий ніс теж припинив свою діяльність: замість носа виріс хоботок!

- Йой, собача мама. Що відбувається? Ні хвоста, ні носа, ні навіть лапок уже не було у нього. Натомність відчув прозорі крильця та шестеро тонких, як провідок, ніжок, налапав на собі якесь смугасте хутро.

- Ой, як же мені тепер жити?! Я ж не можу навіть до товаришів підійти, бо вони мене не впізнають!

І він так голосно і пронизливо затягнув свою собачу пісню уві сні, що не лише бджоли, а й сам господар стурбовано подивилися в його бік, чи не захворів, бува, песик.

А Пейтон продовжував додивлятися свій сон, де він став бджілкою. Тепер, натомність солодкої кісточки, він матиме нектар пити? Та нізащо!

- Не хочу бути бджілкою! Хочу песиком! Кісточку мою хочу! – заволав сонько і …враз стрепенувся. Відразу ж укусив себе за хвоста, щоб упевнитися, що той на місці. Тоді радісно промчав доріжкою, відчувши смак свободи. І на кінець укусив себе за волохату лапу, щоб остаточно переконатися, що вона – його власна.

- Як добре, що я не бджілка! - подумав і побіг до своєї потаємної схованки в саду, де ще вчора замаскував смачну кісточку, що нею його пригостив господар.

І враз Пейтону зробилося так приємно від того, що він песик, а не бджілка, і може весь день гасати двором та махати кудлатим хвостом, що аж верескнув від щастя.

- От малий халамидник! - подумав господар, позираючи на Пейтона. А той радісно вітав свого господаря хвостом, закрученим бубличком.

А тоді вони разом пішли до будинку, де на їх чекала смачна вечеря.