«Творчі канікули» 2020  

Всеукраїнський дитячий літературний конкурс

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

 

Сидорова Аліна

17 років

м. Кропивницький

На Марсі

Марс… Червона планета… Здається так його називають?! Зізнаюсь чесно, що мало пам’ятаю про цей астрономічний об’єкт. Раніше мене вабили зорі та планети, і я часто читала про них щось цікаве… Але зараз я, певно, все, що знала про них – давно забула. Звичайно ж, Марс – це найближчий сусід Землі. Я навіть чула, що в недалекому майбутньому планується туди експедиція і зараз вже відбирають її учасників. Не просто учасників, а перших «колоністів» - тих, хто готовий залишитись там до кінця своїх днів…

Іноді відстань в один-єдиний метр страшна, та її можна подолати.  Що можна говорити про мільйони кілометрів… Залишити все, що таке дороге і миле серцю – знайомих та близьких, улюблені пейзажі, море й гори, всі рукотворні чудеса; але найголовніше – залишити надію на те, що ти все це знову побачиш… Стає дійсно лячно при таких думках, бо, насправді, ця експедиція (в моїй характеристиці) більше схожа на подорож у потойбіччя. Адже якщо…

–Агов! Земля викликає Лесю! – гучно клацнувши пальцями перед моїм обличчям, сказала моя подруга Оксана.

–Я тут, - посміхнувшись, промовила я.

Справді, щось я задумалась… І про що? Ми ж не в космос зібрались, а всього лиш на атракціон, який називається «Марс». Та я розумію: чого мої думки дістались потойбіччя. Переді мною стоїть гігантська «гойдалка» висотою в метрів 15-20. Принцип цього механізму простий: довго розгойдуючись, він в кінці-кінців робить кілька разів повний оберт навколо своєї осі.

Вже не вперше мене вмовляють випробувати цей атракціон. Та я завжди відмовлялась, адже я не дуже довіряю своєму організму. Навіть стоячи в стороні і дивлячись на цю машину в роботі, захоплює подих та холоне кров. Одразу ж, починають лізти в голову дурні думки: а якщо щось зламається, а якщо я випаду, а, можливо, серце не витримає цього страху і розірветься та інша маячня. Отак і живу.

В парк потрапили ми зовсім за іншою причиною. Ввечері мав бути концерт. Та не просто якісь там популярні пісні, які крутять на М1. Не подумайте нічого такого, я зовсім не проти цього каналу, лише хочу сказати, що пісні мали бути нетипові. Це мав бути концерт кращих світових рок-хітів. І як я могла таке пропустити?! Тим більше, що вхід був безкоштовний. Отож, цілий тиждень я жила лише суботнім вечором. Не могла дочекатись, щоб послухати гітарне соло та поспівати разом з натовпом улюблених пісень. Та моїм мріям не судилось збутись.

Зранку пішов дощ. І вже тоді я розуміла, що концерт, напевне, відмінять. Але я не втрачала надію, і тільки сумно поглядувала на годинник, стрілки якого невпинно бігли вперед, показуючи, що час концерту наближається, а дощ все йде і йде. Та хіба в моїх силах зупинити природу?Звичайно ж, так! Не знаю, чи було це пов’язано з моїми бажаннями, та злива зупинилась десь трохи більше як за годину до дійства. Зв’язавшись з подругою, ми вирішили, що все ж підемо в парк, навіть якщо доведеться намокнути. Після цього я дуже швидко (і кажучи «швидко», я маю на увазі швидкість світла) почала збиратись. Ну, знаєте, поки нафарбуєшся, знайдеш потрібний одяг і все таке…

Незважаючи на те, що рок – улюблений напрям в музиці, на моєму зовнішньому вигляді це майже ніяк не відображається. І не те, щоб я цього не хотіла, просто складно вести два гардероби. Доводиться вибирати речі, які б доречно було одягнути в будь-якій обстановці. Тому, щоб хоч якось підтримати рок-хвилю, я нафарбувала чорним нігті та одягнула кеди, які були дуже до речі, враховуючи кількість калюж на вулиці.

Радісно зістрибнувши зі східців маршрутки, я пішла до входу в парк, де ми й мали зустрітись з подругою. Весь парк оточений височезним парканом, але в кількох місцях є ворота, які зажди чекають на відвідувачів. Викувані з металу та вмощені в цегельні арки,  вони нагадують вежі замків. Та ще й, продовжуючи середньовічну тематику, на ґратах викувана частина назви підприємства-власника парку «ХХІ», а на арці воріт красується, так би мовити, герб – білочка та колесо огляду. До речі, білочки в парку дійсно є і вони досить часто бігають поміж дерев, махаючи своїми пухнастими рудими хвостами.  

Я ввійшла в парк, трохи жалкуючи, що забула сонячні окуляри. Натомість, ще й важкуча парасолька муляла моє плече.Та, як сонце саме збиралось сідати за горизонт, все просто потопало в його сяйві. Переді мноювідкрилась чудесна панорама. Гарні, вимощені плиткою алеї, щокружляють по парку, окреслюючи акуратні клумби, на яких розкинулось розмаїття квітів. Кожна окрема рослинка, неначе скло вітражу – крихітний фрагмент, який в сукупності з іншими складає неповторну картину. В доповнення до гарних пейзажів безліч радісних людей гуляють парком, тримаючи за руку малечу з «хмаркою» солодкої вати. Всюди чути сміх та приємний гомін. Атмосфера парку неначе пронизана радощами. Одразу і мені стає добре на душі.

Та за мить мене просто висмикує з цієї атмосфери телефонний дзвінок та голос подруги у слухавці, який каже мені, щоб я пішла їй на зустріч. Привітавшись, ми з Оксаною, як завжди, гомоніли про те, про се, повільним кроками просуваючись до сцени. Як я вже казала: моїм мріям не судилось збутись. Сцена була порожня. Підійшовши до магазинчика, в продавця ми дізнались, що концерт перенесли на наступну суботу. Звичайно ж, я була розчарована. Але відколи це субота вже не свято?

Хвилини зо три я погорювала, а потім все повернулось в попередню атмосферу. Насправді ж, нічого не змінилось: все той же чудесний день, що зветься субота та за одно і є вихідним, все той же гарний парк, у якому є багато можливостей, щоб добре відпочити, все той же гарний настрій, який нічим не зіпсувати. І, взявши це за девіз, ми «нарізали» круги по парку. А потім ще й купилипо морозиву, яке поліпшило нашу прогулянку ще на 20%. І цей вечір пройшов би розмірено і добре, якби я (як це в мене добре виходить) не «вставила свої 5 копійок»:

–Слухай, - звернулась я до подруги, –ми все таки в парку атракціонів. Якщо обламалось нам з концертом, то може хоч підемо на якийсь з них?

І, на мій майбутній острах, подрузі сподобалась ця ідея. Та починалось все набагато  спокійніше, ніжзакінчилось. Звичайно ж, Оксані одразу спав на думку «Марс». На що я їй сказала: «Можна», з хитрими іскорками в очах. Я ж знаю, що «Марс» вмикають лише тоді, коли набереться 15 охочих на ньому покататись. А це не зовсім легка задача. І не думайте, що я єдина, хто боїться випробувати себе. А ті, хто зважуються на це, зазвичай, постоявши кілька хвилин біля атракціону, йдуть далі гуляти по парку, бо «один в полі не воїн», тобто через одного-двох людей не вмикатимуть атракціон. Так же, як і інші до нас, ми підійшли до «Марсу», постояли трохи та, після зітхання подруги, все ж вирішили піти на інший атракціон. 

Вибір пав на «Вихор». Ми пішли в касу, поповнивши рахунок картки на потрібну суму, радісні повернулись до атракціону. Чесно, одразу ж як ми підійшли, я помітила, що атракціон зовсім не світиться, на відміну від інших. Але я подумала, що так і треба, коли він не ввімкнений. Кілька хвилин ми постояли, та працівники парку не з’являлись, і я вирішила запитати  у хлопця, який запускав водні атракціони. Не знаю як Оксана,а я була розчарована почути, що саме той атракціон, який ми обрали, сьогодні не працює. Зійшлись ми з подругою на тому, що виберемо інший. Але перед тим, як обрати, подруга вмовила мене ще раз сходити до «Марсу». Я з великою неохотою прослідувала за нею. І, коли ми підішли, я зрозуміла, що це було передчуття.

Ще здалеку я побачила людей біля «Марсу», які закликали перехожих прокататись на цьому атракціоні. Подруга штовхнула мене в плече зі словами: «Бачиш, як нам пощастило», на що я лише ніяково пробурмотіла: «Так». Я й не помітила, як ми приєднались до цієї трійці і всі разом почали кликати людей на «Марс». Зізнаюсь, що насправді це було весело. Ми запрошували людей на атракціон, жартували з ними. Деякі до нас приєднувались, деякі, відмовляючись, йшли далі. Та за цим всім я навіть не помітила, як нас набралось навіть більше ніж 15. І тут я опам'яталась.

Боже, я тільки що дійсно закликала людей на атракціон, на якому я сама боюсь прокататись? Ну, все, здається, треба терміново лагодити дах… І лагодити десь в іншому місці, за декілька сотень метрів звідси. Натяками я намагалась сказати подрузі, що «моя місія виконана» і вона може спокійно кататись на «Марсі», а я почекаю її на лавочці. Та Оксана здається не просто не вловлювала натяків, вона і прямим текстом нічого не розуміла з того, що я кажу. Подруга просто проштовхувала мене в черзі до входу на атракціон.

Що коїться в цьому світі? Ми платимо гроші за те, щоб нас лякали, крутили на 360 градусів? Так, «itismad, mad, madworld». Справжнісіньке божевілля! Але насправді дивним є те, що я в цьому теж беруть участь.

Мої думки розбиті на два напрямки: одні з нетерпінням чекають нових вражень, а інші – міркують: чи зможу я перестрибнути через загорожу. Але ж я не цілковита боягузка? Тому, не зовсім впевнено, але я просуваюсь до сидінь. Ми з подругою сідаємо на крайній ряд на середні місця, так що біля кожної з нас залишається ще по одному вільному місці.

Так як вже давно настав глибокий вечір, стає досить прохолодно. Але точно сказати від чого я тремчу - не можу. Можливо, це і холод. В крайньому випадку, хочеться в це вірити.

І поки ще нас не закріпили на сидіннях спеціальними фіксаторами, я все таки намагаюсь втекти з атракціону. Аргументи подруги типу: «Ти вже гроші заплатила» на мене погано діють, але, щоб не здатись дезертиром і цікавість перед новими враженнями, змушують все таки мене залишитись. Поки ми з подругою ведемо цю бесіду, з мого боку на вільне місце підсідає хлопець, а з боку подруги – дівчина.

Хлопець одразу ж поцікавився: чи ми з подругою вперше на цьому атракціоні. Оксана нещодавно на ньому каталась, і їй так сподобалось, що вона захотіла ще раз зарядитись адреналіном та ще й затягнула і мене сюди. Як виявилось, я єдина з чотирьох в цьому ряді, хто був вперше на «Марсі». І, напевне, вловивши частину нашої розмови, або просто зрозумівши, що мені страшно (хоча, я думаю, що в мене на обличчі це було прямо-таки викарбовано), хлопець почав мене підбадьорювати, розповідаючи різні анекдоти та враження від цього атракціону. Він не раз катався на «Марсі», але чи-то з ввічливості, чи-то була дійсно правда, сказав, що кожного разу йому страшно, але мить страху варта тих незабутніх вражень, які отримуєш від атракціону. І поки охочих розсаджували по місцях, наш ряд встиг роззнайомитись та втягнути в діалог інших людей. І знову запанувала та ж спокійна атмосфера, де всі жартували.

За розмовою, я не помітила як нас пристебнули. Але, коли до мене все таки дійшов цей факт – я зрозуміла, що назад дороги немає. Хоча мені вже було трохи спокійніше. Працівник парку закінчував підготовку до роботи атракціону. І скоро нас очікував «політ» на Марс. Я старалась ні на кого не дивитись. Всі на кілька секунд притихли, коли почав вмикатись атракціон. Тоді я відчула, як легенько стисли мою руку. Я все таки повернулась. Хлопець, що сидів поряд, посміхнувся, сказавши, що все буде добре. І дивлячись йому у вічі, я в це повірила.

Атракціон почав повільно розгойдуватись. Мої пальці міцно вчепились за поруччя. Вже лунали викрики декого з тих, хто катався. А мені зовсім перестало бути страшно, коли атракціон запрацював. І я зовсім не розуміла: чому ці люди кричать. Мені тільки хотілось кричати: «Вау! Круто! Класно!» і так далі. Інколи я так і робила. Я забула про все. Був лише цей момент, ці враження і Марс. З кожним коливанням, атракціон набирав швидкість і підіймався все вище і вище. І поки він гойдався, мене заполонили почуття, які в точності неможливо описати. Потрібно тільки спробувати. Це шквал неповторних емоцій, адреналін, захват, називайте як хочете, але це було дійсно дуже класно. Потім ми почали зависати на декілька секунд обличчям вниз і тоді було лячно. Але ми знову починали розгойдуватись, і ціла буря почуттів затуманювала страхи.

Всі перекрикувались. Коли це було можливо, навіть жартували, або просто кидали якісь кумедні коментарі. І, напевне, тоді ми дійсно побували на Марсі, якщо вважати його символом чогось нового, незвіданого та неодмінно чудового.

Якби хтось мені сказав раніше, я б ні за що не повірила, що засмучусь, коли атракціон почне зупинятись. І не я одна. Чулись викрики: «Ще!», хоча поряд із тим: «Досить!». В будь-якому випадку це все можна повторити. Я думаю, що особливої різниці немає між відчуттями, що були першого разу та в наступні. Все буде, напевне, так само і з такою ж силою, просто вже будеш знати, що очікувати. Але я впевнена, це буде так само неймовірно як і вперше.

Нас відстебнули. А я знаходилась ще досі під враженням. Та я відчувала, що річ тут була не тільки в атракціоні. Потроху я почала повертатись в реальність. Оксана зійшла з атракціону  першою, так як вона була ближче до виходу. Хлопець, який сидів поряд зі мною, знову стиснув мою руку:

–Ну як? Сподобалося?

Я повернула голову в його бік. Він пильно дивився мені у вічі, очікуючи на відповідь. Ось в чому все таки була річ. Навіть тепер, я не можу собі пояснити як так сталось, але я просто його поцілувала. Та головним було те, що це було взаємно. Напевне, ми б так просиділи ще поки б нас не зігнали працівники парку з атракціону, але їх випередила моя подруга:

–Лесю, - крикнула вона, – ти там жива?

Я відсторонилась від нього і викрикнула: «Так!»Так, я була більше, ніж просто жива. Очевидно, вона не бачила мене. І це було на краще. Я швидко підвелась та пішла до виходу, не повністю віддаючи собі звіт в тому, що я роблю. Я просто пішла до подруги. І ми почали ділитись враженнями. Та мене гнітило те, що він не пішов за мною.  Хоча на той, момент я вже не могла розрізнити, що вразило мене більше: атракціон чи той хлопець? І так як я ще була під враженням (байдуже чого), я з запалом говорила  з подругою.

Сівши на маршрутне таксі, я все ще думками перебувала там, на Марсі, прокручуючи в голові  найяскравіші моменти. І серед цих моментів був і той хлопець. Напевне, потрібно було щось зробити… Не знаю, що….Але не піти отак, як це зробила я?

Вихідні минули, а за ними пішли, як кажуть, «суворі» будні. Відчуття трохи притупились. І з кожною секундою, здавалось, що те, що сталось на Марсі – було нереальним. Просто сон, уривок з книги чи фільму, чи вигадка мозку. Не знаю, що саме, але щось фантастичне і несправжнє. Життя знову йшло по «накатаній» колії. Як і минулого тижня, я знову чекала суботи, мріючи хоч цього разу потрапити на концерт.

Все було так звичайно. Виходить, що навіть такі сильні враження мало впливають на життя. В п’ятницю ми здзвонились з подругою, домовляючись про суботній вечір. Останні наші розмови завжди заходили про «Марс». Знову ми говорили про враження від атракціону. І тут Оксана сказала річ, яку я, напевне, запам’ятаю на все життя:

–Я думаю, що кохання, як Марс. Спочатку ти розгойдуєшся і хвилі неповторних почуттів захоплюють тебе. Все просто настільки класно, що в це неможливо повірити. Та атракціон розгойдується все сильніше, і в якийсь момент ти зависаєш в повітрі з думками: чи не розіб’єшся ти на дрібні шматочки? А потім все починається з початку.

– Дійсно, – лише промовила я.

Після цього я мимоволі почала проводити паралелі між коханням і «Марсом». І зрозуміла, що сталось так, що в мене це не вийшло розділити. Все настільки заплуталось, що неможливо втямити, що тоді все таки сталось.

Для того, щоб трохи відійти від цих дивних думок, я зайшла в Інтернет. Від подруги прийшло повідомлення: «Зайди в групу парку атракціонів». Без зайвих питань я зайшла. Я не зовсім зрозуміла, що вона цим хотіла сказати. Та я почитала новини про те, що планується на вихідних: концерт, показ футбольного матчу, дитячі розваги. І тут я натрапила на коментарій до запису: «Напевно, це буде дивно. Та нехай так. Шукаю дівчину, яка минулої суботи каталась на Марсі близько 22.00 та сиділа на крайньому ряду. Якщо хтось знає її, скажіть їй, що я її шукаю».

Як я помітила потім, це «оголошення» було коментарем майже до кожного запису в групі і один навіть вивели окремою новиною. І коли мені траплялись місцеві новини з груп і там я знаходила це «оголошення». Зайшовши на його сторінку в соц. мережі –  я одразу впізнала його. Він навіть в статусі написав той же текст. Це дійсно було дивним, але зізнаюсь – кмітливим. Дієвий спосіб знайти людину – шукати її в соц. мережах. Але не знаючи ні імені, ні прізвища – це майже неможливо. Я сиділа проглядаючи його фото, записи і зовсім не знала, що робити.

Оксана: «Ти вже читала?»

Я: «Що саме?»

Оксана: «Оголошення про пошуки»

Я: «Так»

Оксана: «І що ти думаєш робити?»

Я: «???»

Оксана: «Ти не відгукнешся? Знай, що я це зроблю за тебе»

Я: «Ти впевнена, що він шукає мене?»

Оксана: «А Земля кругла?»

Я: «Здається, вона сферична»

Напевне, вона образилась, бо відповіді не прослідувало, а через 10 хвилин Оксана вийшла з соц. мережі. І я залишилась в думках, та скоро сон припинив їх нашестя.

На ранок, я вже й забула про те «оголошення». Я з спокійною душею чекала концерту. Після обіду пішов маленький дощик і трохи боялась, що знов відмінять концерт. Та, на щастя, він швидко закінчився. І знову, зібравшись, я їхала в парк.

Концерт був неймовірним. Було всього кілька пісень, яких я не знала, а інші я з радістю підспівувала. І хоча це були кавер-версії, але гурт, що їх виконував, виклався на повну і «запалив» натовп. Порадувало і те, що одна, але все ж була пісня моїх улюблених «AC/DC». Коротше кажучи, концерт вдався на славу. Натовп викликав на «біс» гурт і всім нам пощастило почути ще 3 пісні поза програмою. Люди з величезною неохотою відпускали музикантів. Стало трошки сумно, що все так швидко скінчилось.

–А може знову на Марс? – знову запропонувала Оксана.

Та я зараз не дуже хотіла. Не люблю змішувати емоції.

–Може наступним разом? – відповіла я.

–Не вигадуй, пішли, - сказала Оксана, взявши мене під руку.

Ми почимчикували знайомою доріжкою. Людей біля Марсу було багато, але вони зраділи «поповненню». Мене знову трохи охопив страх, але я знала, що воно того варте. Коли набралось досить людей, ми з Оксаною швидко пішли займати ті ж місця, що і минулого разу.

–От і знову ми зустрілись! – сказав знайомий голос.Переді мною стояв хлопець з «Марсу».

–Ти?  – промовила я. – Але як?...

–Дивне співпадіння? – запитала Оксана. – Еге ж?

–Так,  співпадіння, – погодилась я, пильно подивившись на подругу.

Ми знову всі сиділи як і минулої суботи. Андрій (згідно сторінки в соц. мереж, його звали саме так) сидів поряд, тримаючи мою руку в своїй.

–Цього разу не страшно? – запитав він.

–Страшно. Але воно варто того… Знову побувати на Марсі.

Атракціон почав розгойдуватись і хвилі почуттів накривали кожного з нас. Ми потрапили на Марс.