середа, 31 січня 2018 р.



 Номінація  «Далі буде?  Ні, «далі» - вже є!»

Вікова  категорія: 14 - 18 років

Комишова  Олександра,
14  років,
смт  Петрове


ТОРЕОДОРИ  З  ВАСЮКІВКИ

Далі буде….to be continued

Коли бачиш ці слова, почуття, які тебе переповнюють, можна порівняти з почуттями маленьких дітей 31 грудня, коли чекаєш Діда Мороза з подарунками, або день напередодні свята дня народження, того, що чекаєш найбільше: нетерпіння, захват, трепетне очікування чогось незвичайного, чудового, суперового. Але «далі буде», на жаль, про книгу нечасто говорять. Це ж хорошо, коли автор живий, обіцяє продовження і ти в це всім серцем віриш. А що робити, коли книга написана давно, останнє слово автор написав, але ти наполегливо не хочеш, щоб та країна, якою ти так натхненно подорожував, зникла з карти твоєї уяви. Бо, поринувши у вигаданий письменником світ, ти стаєш його частиною, живеш разом з головними героями їх життям, болієш їх проблемами, радієш їхнім успіхам, й іноді , бачачи, що все тоншою стає права сторона розгорнутої книги, все менше часу залишається до прощання, тебе охвачує справжній не видуманий розпач аж до сліз. А далі??? А далі…
Далі відкривається безмежний політ твоєї фантазії. І вона летить, сягає аж до хмар, і придумує, придумує, додумує. І від цього здається, що твої улюблені герої живі, вони поруч, вони продовжують бути з тобою.
У кожного є свої улюблені герої. Книги, які перечитуєш по декілька разів, до яких повертаєшся знову і знову. Для мене цими героями були і залишаються два друга - товариша Павлуша Завгородній і Ява Рень, герої книги «Тореодори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Їх образи настільки доброзичливі, яскраві, смішні, що не можуть не припасти до душі. Тому, коли ми, читачі, сказали їм «прощавайте» там, на полі після пожежі… брудним , закіптюженим, втомленим, наляканим, але сміливо поборовшим полум’я , що їх ще раз  міцно здружило, думаєш, а що далі?  Як склалося життя відчайдушних шукачів пригод у кукурудзі? Варіантів безліч… як щодо ось такого?
Павлуша і Ява залишилися вірними друзями і разом закінчили школу. Чи сварились вони? А як же !  На зміну Галині Сидорівні прийшла нова вчителька, яка сподобалася обом хлопчакам, і вони так намагалися завоювати її увагу, що добряче один одному накапостили, але врешті помирилися, коли виявилося, що до їх учительки приїхав чоловік, який став їх учителем фізкультури, старшим другом і прикладом для наслідування. Саме тоді Ява вирішив стати легкоатлетом, а Павлуша заледве не покинув свою мрію стати льотчиком.
Далі збулася найзаповітніша мрія – Артек. Море,чайки, сонце, пісок , діти з різних країн…і гори. Ведмідь-гора. Ну як же не видертися на її верхівку? Як не вдихнути на повні груди чисте повітря пригод і небезпек? Ох і шелесту вони наробили на цілий табір! Але ж і прославилися. І довго потім отримували листи з усього світу. Навіть з Карафолькою потоваришували, бо хто ж краще напише листа англійською мовою?
Так і довчилися до останнього дзвоника. Павлуша отримав золоту медаль – ну дуже вже хотів досягти найзаповітнішої мрії. Ява не отримав, але не дуже про те шкодував, адже на той час саме мріяв стати естрадним співаком, бо заспівав пісню на святі останнього дзвоника і на його думку, мав шалений успіх. Свято було чудовим, яскравим, неповторним, всі раділи, батьки тихенько витирали сльози. А далі сльози витирали всі, сльози сміху, бо хлопці по черзі читали свої мемуари, які написали ще рік тому.
Отож, дороги далі розходяться. Павлуша блискуче, хоч і дуже хвилювався (аж гикав), вступив до інституту у Києві і вивчився на льотчика. А Іван – в естрадно-циркове. Хоч батьків і шокував його вибір Але хлопець завжди був упертим. Відучившись, Павло отримав роботу за спеціальністю, став літати, побачив безліч країн. На всіх континентах побував. Навіть батьків звозив у далеку Індію, Австралію і на острів Яву. Ох і весело було усім! Хоча Павлуші так і не вдалося пояснити батькам, чому в Індії корови живуть у кращих сараях ніж люди.
Так промайнуло двадцять років. Одного разу, повертаючись з рейсу, літак, яким керував старший пілот Павло Завгородній, потрапив у повітряну яму і зазнавши значних пошкоджень, упав. Павло отримав травму, через яку керувати літаком більше не міг, тай не хотів. Прийшов час повернутися додому у рідну Васюківку.
Тато з мамою чекали дорогого гостя. Але гостя тягло на вулицю. Скільки ж часу він тут не був! Скільки всього пропустив, не побачив. Он дід Соломон сторожує на кладовищі, де Ява привида фотографував. Тільки чатує з іншого боку огорожі. І дід Варава там. І баба Палажка. Дарма, видно, полин їла, не допоміг. А ось хата Книшів. Вони виїхали давно, а тут живе сім’я з маленькими дітьми. Он дивіться, увесь двір в іграшках, і на даху рогатка! Це ж треба як заховали! А далі ставок – плавні. Скільки там всього було – аж сльози на очі: Собакевич, Фарадейович, острів Переекзаменовки… треба повертатися надто багато спогадів.
Аж ось і школа… Маленька, сільська, але ж така рідна. І діти там зараз здобувають знання, і порушують  поведінку, і, може,навіть, теж хтось винайшов якусь штукакенсію і стріляє з неї по плюгавому відміннику на першій парті.
Аж ось дзвенить дзвінок, на подвір’я висипають діти, шум, галас, сміх. До них виходить учителька – струнка, гарна, усміхнена, у яскравій модній сукні і туфлях на шпильці (як вони на них ходять). Повернулася – та це ж Ганька, Ганна, Ганнуся Гребенючка. Отакої. Вчителює тут уже п’ять років. Поговорили, згадали. А далі Ганька пропонує завітати до школи, обіцяє сюрприз. І то був – таки сюрприз. Знаєте, кого Павло побачив у кріслі директора школи ? Не знаєте? Яву! Вірніше, не Яву, а Івана Завгороднього власною персоною. Це ж треба таке!
Пам’ятаючи власні подвиги, Іван – талановито керував навчальним процесом. От і зустрілися! Іван повернувся в село не сам, а з дружиною і двома дітьми – дівчатками, а хлопчик з’явився вже тут зовсім нещодавно, ще й пів року не пройшло. А знаєте хто став його найкращим другом? Син Павлуші і Ганьки.

А знаєте хто шість років потому вкинув жабу в компот у їдальні, щоб перевірити, чи не стане вона, як хамелеон, рожевою? Не знаєте ? А ви пофантазуйте, бо, як то кажуть,  to be continued, далі буде…

четвер, 25 січня 2018 р.

Номінація  «Моя  майбутня  професія»

Вікова  категорія: 14 - 18 років

Анна Варакута, 14 років,
м. Кропивницький

 


ДАВНЯ    ЛЕГЕНДА
Колись дуже давно жив заможній пан Тарас. І був у нього  молодший брат Іван. Він, на відміну від Тараса, був дуже бідний та скупий. Тарас мав гарну вдачу, все, за що він тільки не брався, в нього виходило. А Іван, тим часом, мав погану вдачу. Він багато за що брався, але ніколи не доводив справу до кінця. Крім того, любив заглянути до чарки. Багато років Іван люто заздрив старшому братові. Він увесь час намагався довести усім, що він кращий, розумніший і працьовитіший за нього. Але всі його починання закінчувалися невблаганною поразкою. Всі роки свого існування Іван в таємниці від брата вів з ним війну.
 Почалася ця ворожнеча ще з дитинства. Іванові все здавалося, що батьки більше люблять лагідного та роботящого Тараса, ніж його – задираку та гульвісу. Ось хлопчики вже підросли і стали високими гарними чоловіками. Тарас закохався в дівчину Анастасію. Анастасія була дуже гарною. Її очі завжди блистіли загадковим сяйвом, губи були червоні, як маки в полі, а волосся в неї було довге, русяве й завжди елегантно заплетене. Одним словом, дівчина була – таких мало. Вона одразу зачарувала своїми блискучими очима двох братів. Але що б не робив бідолашний Іван, як би він не залицявся до красуні, вона все одно обрала Тараса. Вони одружилися і в них народилося двоє діточок.
Молодший брат Іван більше ніколи не закохувався ні в одну із дівчат. А старість вже насувалась. Тому Іванові й довелося одружитися на першій ліпшій. Її звали Маргаритою. Вона не мала виняткової вроди і нічим особливим не вирізнялася з поміж інших дівчат. Іван і Маргарита побралися і в них народився син.
Тарас з сім᾿єю жили заможно. У них було декілька хлібних і житніх полів, дві хати і господарство, а взаємостосунки в сім᾿ї були привітні та дружні. А Іван з родиною жили у злиднях. У них була бідна обідрана хата, яка могла в будь-який час обвалитися. Взаємостосунки в сім᾿ї теж бажали кращого. Вони завжди сварилися і ніколи не знаходили спільної мови, особливо, коли Іван приходив після посиденьок з друзяками напідпитку. Тоді перепадало на горіхи і Маргариті і їх синочку.
Тарас неодноразово намагався допомогти молодшому брату, але той категорично відмовлявся, мовляв, сам усього досягне в житті. Ось так брати розсварилися і більше не товаришували.
Але чому ж так вийшло, що у одного брата було все, а інший злидарював? Батьки Тараса й Івана любили їх однаково. Тому і залишили кожному у спадок земельний наділ та господарство. Тарас завдяки своїй працьовитості зміг примножити своє багатство. А Іван через ледарство та пияцтво утратив і те, що мав. 
Пройшло два роки. Тарасова сім᾿я, як завжди, жила приспівуючи, в той час, як Іванова ледь зводила кінці з кінцями. Іван кожен день прокидався з думкою про помсту братові. Він згадував кожну його перемогу, як в дитинстві, так і в юнацькі роки, а потім згадував свої поразки. Однієї такої ночі Іван крутився у ліжку і ніяк не міг заснути. Він дістав пляшку горілки і жадібно почав її пити. Зупинився лише тоді, коли вона спорожніла. Він не міг так більше жити!  Тому у сп᾿янілій голові виринув план помсти братові – спалити усі його хлібні й житні поля.
Він навіть не думав, чим це йому обернеться. І не тільки йому! Отож він, ледве перебираючи ногами,  узяв з собою сірники і поки всі міцно спали підпалив усі братові поля. А оскільки вони були на віддаленій частині села, то ніхто не побачив страшної пожежі. Вранці Іван вийшов з перекособоченої  від старості хати і пішов подивитися на наслідки своєї роботи. Коли він прийшов, то побачив жахливу картину: всі односельчани  дивилися на поля зі сльозами на очах. А біля них стояв Тарас, ледве тримаючись на ногах від горя. І справді, наслідки пожежі були жахливими!
Горілка затуманила Іванові голову, тому він і не подумав, що з полями його брата згорять й усі інші, які годували усе село. Їсти було нічого. За декілька місяців закінчилися усі сільські запаси. Селянам просто не було, що попоїсти. Багато тоді людей повмирало з голоду. У тому числі й брати Іван і Тарас. І з родини вижили тоді лише двоє дітей Тараса і Анастасії.
Чи жалкував про скоєне Іван? Спитаєте ви. Авжеж, жалкував! Перед самою смертю він навідався до брата, де все розповів. Тарас був дуже доброю людиною і одразу пробачив брата. Але, на жаль, змінити вже нічого не можна було.
Ось таку легенду переповіла мені прабабуся, яка є внучкою Тараса. Звичайно, що ця розповідь не може залишити нас байдужими. Людська заздрість та черствість – страшне поєднання, яке багато страждань та горя принесло людям. Нехай ця давня легенда буде уроком і для нас – сучасників. Адже, на жаль, хоч і змінюються часи, та багато нещасть вони приносять і в наше життя.
Можливо, хтось скаже, до чого тут тема «Моя майбутня професія?» Та я поясню…Саме життєві давні та сучасні історії знову і знову дають мені підтвердження – я хочу бути журналістом. Хочу ділитися своїми історіями та роздумами з вами…  
Чим мене приваблює професія журналіста? Мабуть, по-перше тим, що журналістика – справа, яка мені дуже подобається. Я люблю дізнаватися про щось нове або незвичайне і писати та розповідати про це. Журналісти завжди попереду. Вони перші дізнаються про якісь важливі події в суспільстві, економіці, політиці, науці тощо. Особисто для мене професія журналіста означає не тільки людину, яка пише статті чи бере інтерв’ю. Журналіст – це людина, яка вносить у наш світ якісь цікавіші та яскравіші барви.
Я порівнюю професію журналіста з садівником або землеробом. А що? Журналісти, так би мовити, саджають зерно правди в наш родючий грунт. Як садівник робить прищепу дереву і виходить новий сорт, так і журналіст своєю діяльністю вносить частинку себе і своїх вражень в суспільну думку, направляючи її в певне русло. Тому, я вважаю, що людині, яка обрала професію журналіста дуже важливо бути чесним з людьми та самим із собою.     
Я вже маю певні журналістські розслідування та проекти. І так як мені подобається цим займатись, то нові проекти народжуються дуже легко.  Іноді мені навіть здається, що це не моя свідомість проектує нові плани, а сам космос посилає мені повідомлення через якийсь дивний пристрій, який я б назвала «творчометр». Ну чи не диво?!     

І справді, своїми роздумами я залетіла вже надто далеко і мені час повертатись в реальність. Та якщо оцінювати все в реальності, то, напевне, здасться, що в реальному житті все дуже сіро, похмуро та нудно. Та я своєю незвичайною і фантастичною творчістю спробую внести у наш світ кольорові фарби. Так би мовити, внесу промінчик світла до давно замерзлого світу! Або зроблю прищепу, щоб виросло на нашій землі дерево з міцним корінням та розлогою кроною.


понеділок, 15 січня 2018 р.

Продовжуємо знайомство  з  творами юних літераторів-краян, що ввійшли до збірки «Творчі канікули», виданою Національною бібліотекою  України для дітей за підсумками Всеукраїнського літературного конкурсу «Творчі канікули».

Номінація «Так, я люблю Україну»

Вікова категорія: 14 - 18 років


Денис  Бірзул, 15 років

м.  Кропивницький

ВОЛЯ,  ЩО  ДОЛАЄ  ЧАС

Звичайні чоботи замінимо на берці,
І пофарбуєм шаровари в камуфляж.
Але незмінно пломенить у серці
Козацька воля, що долає час.
Замість мушкетів – взяли автомати,
А шаблі нам замінять штик-ножі.
Для тої все, яку так покохав ти,
Для тої, яку носиш у душі.
Замість гармати – у поле їдуть танки,
За нами підриваючи мости.
Раніше предки штурмували замки,
А зараз – ми штурмуєм блокпости.
Ми не в кафтанах, в нас тепер бушлати.
Не сорочки, а тельняги вдягли,
Але ту міць, яку в бою плекав ти,
Відвагу й честь – нам козаки дали.
Ніхто вже не скаче полем верхи,
Бо є військові «хамери» у нас.
Та все одно, ніколи нам не стерти

Козацьку волю, що долає час.