Номінація  «Моя  майбутня  професія»

Вікова  категорія: 14 - 18 років

Анна Варакута, 14 років,

м. Кропивницький

 

ДАВНЯ    ЛЕГЕНДА

Колись дуже давно жив заможній пан Тарас. І був у нього  молодший брат Іван. Він, на відміну від Тараса, був дуже бідний та скупий. Тарас мав гарну вдачу, все, за що він тільки не брався, в нього виходило. А Іван, тим часом, мав погану вдачу. Він багато за що брався, але ніколи не доводив справу до кінця. Крім того, любив заглянути до чарки. Багато років Іван люто заздрив старшому братові. Він увесь час намагався довести усім, що він кращий, розумніший і працьовитіший за нього. Але всі його починання закінчувалися невблаганною поразкою. Всі роки свого існування Іван в таємниці від брата вів з ним війну.

 Почалася ця ворожнеча ще з дитинства. Іванові все здавалося, що батьки більше люблять лагідного та роботящого Тараса, ніж його – задираку та гульвісу. Ось хлопчики вже підросли і стали високими гарними чоловіками. Тарас закохався в дівчину Анастасію. Анастасія була дуже гарною. Її очі завжди блистіли загадковим сяйвом, губи були червоні, як маки в полі, а волосся в неї було довге, русяве й завжди елегантно заплетене. Одним словом, дівчина була – таких мало. Вона одразу зачарувала своїми блискучими очима двох братів. Але що б не робив бідолашний Іван, як би він не залицявся до красуні, вона все одно обрала Тараса. Вони одружилися і в них народилося двоє діточок.

Молодший брат Іван більше ніколи не закохувався ні в одну із дівчат. А старість вже насувалась. Тому Іванові й довелося одружитися на першій ліпшій. Її звали Маргаритою. Вона не мала виняткової вроди і нічим особливим не вирізнялася з поміж інших дівчат. Іван і Маргарита побралися і в них народився син.

Тарас з сім᾿єю жили заможно. У них було декілька хлібних і житніх полів, дві хати і господарство, а взаємостосунки в сім᾿ї були привітні та дружні. А Іван з родиною жили у злиднях. У них була бідна обідрана хата, яка могла в будь-який час обвалитися. Взаємостосунки в сім᾿ї теж бажали кращого. Вони завжди сварилися і ніколи не знаходили спільної мови, особливо, коли Іван приходив після посиденьок з друзяками напідпитку. Тоді перепадало на горіхи і Маргариті і їх синочку.

Тарас неодноразово намагався допомогти молодшому брату, але той категорично відмовлявся, мовляв, сам усього досягне в житті. Ось так брати розсварилися і більше не товаришували.

Але чому ж так вийшло, що у одного брата було все, а інший злидарював? Батьки Тараса й Івана любили їх однаково. Тому і залишили кожному у спадок земельний наділ та господарство. Тарас завдяки своїй працьовитості зміг примножити своє багатство. А Іван через ледарство та пияцтво утратив і те, що мав. 

Пройшло два роки. Тарасова сім᾿я, як завжди, жила приспівуючи, в той час, як Іванова ледь зводила кінці з кінцями. Іван кожен день прокидався з думкою про помсту братові. Він згадував кожну його перемогу, як в дитинстві, так і в юнацькі роки, а потім згадував свої поразки. Однієї такої ночі Іван крутився у ліжку і ніяк не міг заснути. Він дістав пляшку горілки і жадібно почав її пити. Зупинився лише тоді, коли вона спорожніла. Він не міг так більше жити!  Тому у сп᾿янілій голові виринув план помсти братові – спалити усі його хлібні й житні поля.

Він навіть не думав, чим це йому обернеться. І не тільки йому! Отож він, ледве перебираючи ногами,  узяв з собою сірники і поки всі міцно спали підпалив усі братові поля. А оскільки вони були на віддаленій частині села, то ніхто не побачив страшної пожежі. Вранці Іван вийшов з перекособоченої  від старості хати і пішов подивитися на наслідки своєї роботи. Коли він прийшов, то побачив жахливу картину: всі односельчани  дивилися на поля зі сльозами на очах. А біля них стояв Тарас, ледве тримаючись на ногах від горя. І справді, наслідки пожежі були жахливими!

Горілка затуманила Іванові голову, тому він і не подумав, що з полями його брата згорять й усі інші, які годували усе село. Їсти було нічого. За декілька місяців закінчилися усі сільські запаси. Селянам просто не було, що попоїсти. Багато тоді людей повмирало з голоду. У тому числі й брати Іван і Тарас. І з родини вижили тоді лише двоє дітей Тараса і Анастасії.

Чи жалкував про скоєне Іван? Спитаєте ви. Авжеж, жалкував! Перед самою смертю він навідався до брата, де все розповів. Тарас був дуже доброю людиною і одразу пробачив брата. Але, на жаль, змінити вже нічого не можна було.

Ось таку легенду переповіла мені прабабуся, яка є внучкою Тараса. Звичайно, що ця розповідь не може залишити нас байдужими. Людська заздрість та черствість – страшне поєднання, яке багато страждань та горя принесло людям. Нехай ця давня легенда буде уроком і для нас – сучасників. Адже, на жаль, хоч і змінюються часи, та багато нещасть вони приносять і в наше життя.

Можливо, хтось скаже, до чого тут тема «Моя майбутня професія?» Та я поясню…Саме життєві давні та сучасні історії знову і знову дають мені підтвердження – я хочу бути журналістом. Хочу ділитися своїми історіями та роздумами з вами…  

Чим мене приваблює професія журналіста? Мабуть, по-перше тим, що журналістика – справа, яка мені дуже подобається. Я люблю дізнаватися про щось нове або незвичайне і писати та розповідати про це. Журналісти завжди попереду. Вони перші дізнаються про якісь важливі події в суспільстві, економіці, політиці, науці тощо. Особисто для мене професія журналіста означає не тільки людину, яка пише статті чи бере інтерв’ю. Журналіст – це людина, яка вносить у наш світ якісь цікавіші та яскравіші барви.

Я порівнюю професію журналіста з садівником або землеробом. А що? Журналісти, так би мовити, саджають зерно правди в наш родючий грунт. Як садівник робить прищепу дереву і виходить новий сорт, так і журналіст своєю діяльністю вносить частинку себе і своїх вражень в суспільну думку, направляючи її в певне русло. Тому, я вважаю, що людині, яка обрала професію журналіста дуже важливо бути чесним з людьми та самим із собою.     

Я вже маю певні журналістські розслідування та проекти. І так як мені подобається цим займатись, то нові проекти народжуються дуже легко.  Іноді мені навіть здається, що це не моя свідомість проектує нові плани, а сам космос посилає мені повідомлення через якийсь дивний пристрій, який я б назвала «творчометр». Ну чи не диво?!     

І справді, своїми роздумами я залетіла вже надто далеко і мені час повертатись в реальність. Та якщо оцінювати все в реальності, то, напевне, здасться, що в реальному житті все дуже сіро, похмуро та нудно. Та я своєю незвичайною і фантастичною творчістю спробую внести у наш світ кольорові фарби. Так би мовити, внесу промінчик світла до давно замерзлого світу! Або зроблю прищепу, щоб виросло на нашій землі дерево з міцним корінням та розлогою кроною.