Знайомтесь – 
Ростислав Костюк – 
переможець 
Всеукраїнського літературного конкурсу

«Творчі канікули».

         Коли Ростислав писав твір на конкурс, був школярем, а сьогодні – столичний студент.

        Як зазначають дорослі – це спокійний, урівноважений, мрійливий хлопець, має поетичну, творчу натуру, чудовий актор і декламатор із добре розвиненим почуттям гумору.

        У школі навчався на відмінно і встигав багато читати, захоплюватися давньою історією і технікою, займатися спортом і танцями, бути учасником усіх позакласних та позашкільних заходів. Звичайну школу та музичну школу «по класу саксофон» Ростислав закінчив з відзнакою.

        Окрім усього, хлопець має чималий послужний список перемог у різних конкурсах. Зокрема, золотий призер Всеукраїнського природознавчого конкурсу «Колосок» і переможець Міжнародного математичного конкурсу «Кенгуру» (2010 -2011 рр);  перше місце у щорічному регіональному конкурсі «Найкращий відгук на сучасну дитячу прозу» і третє місце у 39-х районних змаганнях із технічного моделювання та конструювання (модель планера), перше місце (геометричний конструктор) (2011 р.);  має срібні сертифікати учасника Всеукраїнського конкурсу з українознавства «Патріот» (2011-2012 рр.) і дипломи (1-3 місця) у ІІ регіональному турі обласного конкурсу початкових мистецьких навчальних закладів «Паросток» у номінації «Духові та ударні інструменти», а також – перемогу в обласному конкурсі на кращу казку, записану з вуст старожилів. А ще – брав участь у районному етапі Всеукраїнського конкурсу знавців української мови імені П. Яцика, обласному конкурсі епістолярного жанру «Якби я був деревом», Всеукраїнському конкурсі дитячої творчості «Діти за чисту енергію» (вироби: друге життя).

        Ось такий наш переможець.

        А зараз, читаємо твір.

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

Вікова категорія: 14 - 18 років

Ростислав Костюк, 15 років

с. Хащувате

Гайворонський район

Кіровоградська область

ЯК  ЛЮДИ  СОВІСТЬ  В  ДУШІ  ВПУСТИЛИ 

І  СВІТЛЕ  ЩАСТЯ  ВІДРОДИЛИ

        Це було дуже-дуже давно, коли з неба падала манна, ріки були молочні, а береги – кисільні.

        Серед степу безмежного, вкритого травами шовковими та квітами казковими, протікала повновода річка Бог. Назвали її так тому, що давала багаті дари, дарувала молодість і здоров’я.

        Якось поселився на берегах річки славний народ. Люди всі, як один, гарні, роботящі, добрі. За яку справу не візьмуться – усе виходить: і посуд виготовляли, і гарне житло будували, і чарівні секрети знали. Були серед того народу мудреці сивочолі, чарівники умілі, які знали усе на світі і могли майбутнє передбачати. Молодь була вихована, чуйна, старих поважала, традиції берегла, до порад дослухалася. Люди цього племені жили довго, не вмирали і не хворіли. Давала їм силу земля благодатна, трави цілющі, річка багатюща. Серця їхні були чесні, щирі, сповнені любові, віри і надії; відкриті для всіх.

         Одного разу забрів у поселення чужак. Гарно зустріли його, нагодували, напоїли, на ночівлю залишили.

        Настала ніч. Подорожній тихо вийшов з хатини, озирнувся і швидко побіг до річки. На той час щось не спалося Ганнусі, донечці головного мудреця. Вона теж вирішила піти до річки, подихати свіжим повітрям. Іде собі дівчина, іде, аж тут почула якісь дивні звуки. Мимоволі Ганнуся заховалася за розлогими кущами бузини. Придивилася – чужинець; прислухалася – бубонить якісь незрозумілі слова. «Що він робить тут?» - майнула думка у дівчини. Раптом подорожній вийняв щось із торбини і випустив у траву. «Що б то могло бути? Не даремно він так тримався увесь вечір за торбину і казав, що то скарб дорогоцінний, який потрібно доставити у сусідню країну», - продовжувала міркувати Ганнуся.

        Вийшов місяць і все навколо освітив блідим сяйвом. Дівчина побачила обличчя чужинця. Воно було геть не таким, як удень: з очей лилося червоне світло, ніс був довгий і покручений, на голові замість волосся звивалося гаддя і стирчали ослячі вуха. Дівчина скрикнула і побігла чимдуж додому. Не пам’ятає як забігла до хати: серце ніби виривалося з грудей, позаду чулося хрипке дихання і важкі кроки чужинця. Та все минулося. Ганнуся була дуже налякана, та вирішила не будити батька і розповісти йому все вранці.

        Настав ранок. Ніби усе було як завжди, та сонце світило не так яскраво, води річки шуміли не так весело.

- Що б це могло означати? – думали люди.

Перед тим, як вирушити в дорогу, чужинець попросив скликати зібрання, бо хотів усім подякувати і щось розповісти.

        Люди зібралися швидко. Усі з цікавістю чекали. Подорожній взяв слово:

- Дякую вам, добрі люди, за гостинність. Вирушаю далі у далекі краї. Та перед розлукою хочу сказати що вас чекає у майбутньому.

        На цих словах мудреці перезирнулися, адже вони добре знали майбутнє свого народу. А подорожній продовжував:

- Не пройде і року, як ваш народ почне дуже хворіти. Люди вмиратимуть молодими. Молодь не буде поважати старших, не знатиме своїх традицій, забуде рідну мову. Ваша річка зміліє. У ній буде повно сміття, бруду, трупів тварин, мертвої риби. Ваше поселення потопатиме в нечистотах. Ваші діти говоритимуть бридкі слова і робитимуть ганебні вчинки. Дуже скоро не залишиться жодного дерева, бо ви ж самі їх порубаєте.

- Не може такого бути! Це неправда! – закричали люди.

         Тут наперед вийшла Ганнуся, щоб розповісти про те, що трапилося вночі. Та лишень вона відкрила рот, як на неї зиркнули лихі очі чужинця. Дівчина відчула, що втратила голос. Ноги потерпли і вона впала на траву. Люди кинулися допомогти Ганнусі.

         Коли дівчині стало краще, люди почали розходитися. Лише тепер помітили, що перехожий десь зник.

        З того часу дивні пригоди почали траплятися в поселенні. То дівчина потоне, то хлопець помре, то тварина здохне. Ганнуся так і не змогла говорити. Мовчки виходила вона на берег річки і сумно вдивлялася то в зелень трав, то в далечінь. Ніхто не знав чого шукає нещасна. А шукала вона те, що вийняв з торбини подорожній тієї злощасної ночі. Не могли і мудреці відвернути прокляття і врятувати народ. Віщування збувалися надто швидко.

        Одного разу Ганнуся, як завжди, вийшла до річки. Раптом відчула, що щось  холодне  і  слизьке  ковзнуло по нозі. То була зміюка.

«Звідкіля вона тут?» – подумала дівчина і одразу збагнула, що то «дарунок» чорного чужинця. Вона побігла і привела батька, показала йому слід у траві. Той усе зрозумів.

        Зібрання того дня було сумне. Люди збагнули, що біда надто близько і треба щось робити. Рада мудреців вирішила перевірити усіх людей чи не хворі вони. Виявилося, що вже більша частина населення хвора. У кожного з них у серці зародилося змієня: у кого – злостиве, у кого – заздрісне, у кого – жадібне…

        Заплакали матері, посмутніли батьки, зажурилися бабусі та дідусі. А молодь гуляла, билася, пила брудну смердючу воду з річки і ні про що не думала. Не могла на це дивитися Ганнуся. Відчувала себе винною, бо не розповіла тоді, вночі, батькові, що трапилося. Вирішила дівчина перепливти річку, дістатися до якогось нового поселення і подивитися як живуть сусіди. Якщо у них усе добре, то попросити, щоб допомогли врятувати людей від біди. Так і зробила.

Ледве дісталася на якійсь дровиняці до сусіднього берега. Довго йшла квітучим степом, вдихала свіже повітря, напоєне медовими пахощами. Аж ось – лісок. Сіла відпочити. Дивиться – вибігає на галявину кінь білосніжний, а за ним виходить хлопець, та такий вже гарний! Чує Ганнуся, що кінь з господарем говорять між собою зрозумілою мовою:

-          Чи ти чув, Миколко, що в сусідів біда? Їх прокляв Лиходійко Чорнополинний чи то Чортозлинний?

-          Чув, конику любий. Хочу допомогти, та ще сили мало. Треба мені помічників зібрати: Силу Волянина знайти, Стійка Чесного, Сміливця Кмітливого, Віру Незламну, Совість Несплячу,  Душу Небайдужу,  Правду Всепроникну,  Надію Непохитну, Розума Великого і Щастя Світле.

-          То що заважає? Поїхали, господарю.

-          А хто наш народ захистить, коли поїдемо?

-          То що ж робити?

-          Треба думати, добре думати.

-          А якщо сусідам і так добре? Може, вони не хочуть, щоб їх рятували?

-          Та хіба таке може бути, щоб людина перестала бути Людиною і не хотіла жити по-правді? Не вірю.

        Почула ці слова Ганнуся, підбігла до хлопця, вклонилася. Він теж привітався. Запитав як звати, а Ганнуся не може сказати. Показала на річку, що вона звідтіля прибула. Хлопець зрозумів.

-          То таки потрібна вам допомога! Що ж, давай разом думати що будемо робити.

        Думали вони день, думали два, не їли, не пили, не спали. На третю ніч почав сон їх долати. У сні і рішення прийшло. Птиця-віщун сказала, що потрібно розіслати птахів на пошуки помічників, а самим починати робити добрі справи. Чим більше добра зроблять люди – тим більше матимуть, тим більше народу врятують.

        Так і зробили. Ганнуся з Миколою і конем перебралися на Батьківщину Ганнусі і почали добрі справи робити. Насадили дерев багато; річку почистили; сміття позагортали; заборонили людям листя, трави, бадилля палити, бо через те і хворіють (задихаються, різні пухлини утворюються, алергії); для молоді цікаві заняття придумали, щоб не тинялася без діла. Краще стало жити, та не відступає прокляття.

        Незабаром помічники підоспіли. Почали людей рятувати. В одного з серця заздрість видалили – зрадів чоловік, ожив, засміявся. У другого – лихі думки з голови забрали, щасливим став чоловік. У іншого – брехню видалили. А до Ганнусі голос повернувся. Це вона не могла тому говорити, що гаддя страху її глушило. Ганнуся і Микола на радощах одружилися. І народилося в поселенні Велике Кохання. Незабаром усіх людей заново до життя повернули.   

        Подякували оборонцям люди. А мудреці захвилювалися:

 - Роз’їдуться захисники, що буде тоді? Раптом повернуться усі біди?

- Не хвилюйтеся, ми залишаємо вам Совість. А от чи буде вона не сплячою – залежить від вас самих. Впустите її в серце – і вона врятує вас, а не схочете – загинете самі й інших за собою потягнете. Ваше щастя – у ваших руках!

        Роз’їхалися відважні оборонці-рятівники, та на згадку кожен з них посадив дерево і посіяв квіти. З того часу кожної весни розквітають дерева щастя, любові, добра, радості, успіху, мужності; проростають квіти сили, здоров’я, віри, надії, любові, чесності, вірності, стійкості, правди. Радіють люди, молодіють, живуть щасливо.                 

 І довіку так житимуть, якщо не заростатимуть бур’янами зла квітники, родитимуть плодами щастя доглянуті дерева і не закриється стежина кожної душі для совісті.