ФАХОВИЙ MESSAGE

Війна крізь призму

сучасної літератури

Матеріали започаткованої рубрики

«Війна через призму сучасної літератури»,

на нашу думку,

варті читання та використання в роботі

із застосуванням різних форматів і форм заходів,

бо то цікаві роздуми про важливе

для нашого майбутнього.

«А наше майбутнє щодня стає минулим», –

як сказала Ліна Костенко.

КАТЕРИНА ЄГОРУШКІНА -
відома сучасна українська письменниця, поетка, дитяча арттерапевтка і психологиня.

Ø Продовження попереднього посту.

Цьогоріч письменниця вирішила поспілкуватися на складні теми з дітьми і батьками – про буремний час, в якому живе сьогодні країна, російсько-українську війну, психологічні дитячі травми тощо. Адже, як зазначає авторка, її суперсила — це слово та вміння говорити з дітьми. Відомо, що універсального рецепту, як писати дітям про війну, не існує. Але, і психологи, і педагоги, і батьки у своїй більшості погоджуються, що про це розповідати в книгах і говорити необхідно й важливо. Такої ж думки й письменниця. Тому розпочала роботу над книжкою про війну «Мої вимушені канікули».

К. Єгорушкіна поділилась думками з цього приводу: «Я вирішила, що мені вдасться написати книжку про теперішню війну. Вона почала народжуватися між повітряними тривогами, які були вдень і особливо вночі. Книжка вже написана, називається «Мої вимушені канікули». Написана від імені дівчинки 10−12-ти років, як вона розповідає про два тижні своїх вимушених канікул. Кожен епізод, кожен день, крім складних моментів, дає надію. Я намагалася запакувати туди сенси, терапевтичні метафори, щоб принцип надії зберігався, щоб ми не почувалися жертвами. І хай там що, скільки б будинків і людей ми не втратили — це дуже боляче, — але мусимо розуміти, що не повинні бути жертвами цієї війни. Люди, які сиділи в підвалах, перечікуючи бомбардування, почувають страх, як і інші. Страх — це нормально, це природний інстинкт самозбереження. Не у всіх пробуджується праведний гнів, в когось — образа, в когось — біль. Але не хочеться бути безпомічними жертвами, щоб страх не обрубав нашу силу. Так само як Голодомор дуже підсік наше відчуття національної гідності, впевненості, бо ми дозволили з собою таке зробити. І зараз не хотілось би, щоб наші діти мали ці відчуття. Є книжки, які пишуться для дітей, де розповідається, що нам і таке лихо зробили, і таке, і так несправедливо, і так погано… Дитина не може впоратися з цим стресом, не знає, що з ним робити. Потрібно лишити простір для того, щоб дитина визначила своє ставлення, своє відчуття. Ми можемо знаходити сенси навіть у, здавалось би, безвихідній ситуації. Ця війна — хоч і жорстокий, але спосіб об’єднати нашу націю, щоб ми всі почувалися єдиними і розуміли, що у нас спільний ворог. Це процес народження української політичної нації. Коли видавництво отримало мій рукопис, відразу дало згоду. Крім тексту, будуть ще психологічні вправи — як з дітьми говорити на цю тему і як працювати з цією книжкою». Письменниця наголошує, що їй важливо донести свої меседжі дорослим і дітям країн Європи, США, Канади й усього світу: «Я хочу, аби, читаючи мою книжку, вони чітко усвідомлювали: це війна, яка відбувається у 2022 році в центрі Європи з такими самими дітьми, як вони». Тому нова книга ще не встигла вийти з українського видавництва «Vivat», але вже «помандрувала» за кордон. Волонтери у Німеччині переклали «Мої вимушені канікули» та зачитують між композиціями симфонічного оркестру, збираючи кошти на підтримку України.

Книга «Мої вимушені канікули» вже є в українських оф та інтернет- книгарнях. Твір – для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Написаний просто й лаконічно, адже це – щоденник десяти-одинадцятилітньої дівчинки, місто якої опиняється на лінії вогню. Разом із батьками й меншим братиком Віра переїжджає у підвал своєї багатоповерхівки, ховаючись від обстрілів. Здається, звичний світ руйнується і відбудувати його можна лише в уяві чи комп‘ютерній грі. Щодня випробування, в яких героїня разом із сім‘єю та друзями намагаються пристосуватися до нової реальності, шукаючи в собі світло, до якого не долітають ракети та підтримуючи один одного. Топити сніг, коли зникає вода. Зігріватися співом, коли зникає тепло. Вірити у безпеку рідних, коли зникає зв‘язок. Урешті-решт сім‘я вирішує виїхати із зони бойових дій, однак тато лишається: він зробить усе можливе, аби було куди повернутися.

Катерина Єгорушкіна розмірковує: «… будь-який професійний письменник чи письменниця можуть вивести читача на дуже сильні емоції. Але в царині дитячої літератури ми маємо пам’ятати про відповідальність. Що робитиме читач із цими сильними емоціями? Чи зможе дати собі раду? Чи буде поряд мудрий ресурсний дорослий, аби підтримати? Наскільки війна завдала шкоди саме цій дитині? Тому я уникала засобів, які могли би травмувати. Хоча, звісно, це виглядало б яскраво, ефектно, вражало б у саме серце і надовго».

У книжці є додаток – поради і заспокійливі практики від дитячої сімейної психологині Світлани Ройз, яка допомагала консультаціями під час роботи над виданням, зазначає: «Не говорити про це — неможливо, бо дітям і дорослим потрібні рефлексії, усвідомлення, потрібна допомога в тому, щоб структурувати свій досвід — вивести його на поверхню». І далі продовжує, що форма щоденника, як розповіді «… сама по собі терапевтична. Щоденник, що ведеться від особи дитини, допомагає ідентифікуватися. І багато дітей різного віку й дорослих впізнають себе. І можливо, це спонукає їх вести свій щоденник. Травматизація робить наш досвід неусвідомленим, фрагментує пам’ять — нам потрібно її «повертати». І йти від нормалізації різних почуттів, через підтримку до прийняття реальності й надії. Це закладено в структуру книжки».

Художниця книги Соня Авдєєва також уникає в ілюстраціях трагізму й нуару, зосереджуючись на протилежному. Так, зокрема, підвал, в якому проводить вимушені «канікули» Віра, її рідні та сусіди, обертається на місце людського зближення, взаємодопомоги, осмислення цінностей, долання страху, дорослішання, мрій, самоідентифікації. Він дає відчуття безпеки та захищеності не лише завдяки бетонним перекриттям. Читач поринає в цю парадоксально живильну атмосферу разом із персонажами.

Один із найяскравіших епізодів твору, де Віра разом із друзями, розкиданими евакуацією по всій Європі, грають онлайн у «Майнкрафт», письменниця запозичила у своєї доньки, коли побачила як вона з друзями збираються онлайн і відбудовують зруйновані міста.

Що є цінним у літературі для Катерини Єгорушкіної?

«Щирість, дитинність, майстерність, ненадуманість, глибина, духовний пошук, щирі взаємини. Коли плоди творчості нікому не шкодять... Не люблю в літературі, коли бавляться словами, описуючи примітивні стосунки чи емоції. Зіпсованою цукеркою не хочеться ласувати, навіть якщо вона в обгортці із золотої фольги».

«Що мене надихає писати для дітей? Та що завгодно: пляма на футболці, пінка з капучино чи навіть нудна книжка. Перші книжки для дітей я писала просто від бажання творити й ділитися своїм світом. Тепер я маю донечку і створюю історії, спостерігаючи за нею. Наприклад, нещодавно вона бігала за кицькою, ловила її й гойдала на гойдалці. А якось після обіду вклала виделку спати, бо та дуже втомилася носити картоплю до рота». «…писати для дітей — це напрочуд відповідально. Ти маєш бути в контакті з собою, близькими та світом, добре знатися на психології. Власне, книжки й допомагають людям цей контакт налагоджувати».

«Мудро дібрані книжки збагачують людину необхідним досвідом, який допомагає вийти на інший рівень світосприйняття і самоусвідомлення… в цьому полягає й ефект книготерапії».