Війна через призму

сучасної літератури

Матеріали рубрики

«Війна через призму сучасної літератури»,

на нашу думку,

варті читання та використання в роботі

із застосуванням різних форматів і форм заходів,

бо то цікаві роздуми про важливе

для нашого майбутнього.

«А наше майбутнє щодня стає минулим», –

як сказала Ліна Костенко.

Найкращі книги від Старого Лева –

найкращого видавництва 2023 року у Європі

Премія —  Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year 2023

    У ВСЛ вийшла книжка молодої української письменниці  Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі», яка  розповідає про війну від імені дитини. Ця історія розпочалася задовго до 24 лютого 2022 року, адже й тоді в Україні вже йшла війна. Книга для людей різного віку, тобто – сімейна, бо в ній йдеться про «вічні» цінності: добро, взаємодопомогу, відчуття безпеки, захисників, що оберігають спокій людей. Хоча багато що нагадує й казку. Для цього авторка використовує метафоричні образи.

Оля Русіна про свою книгу: «Я писала «Абрикоси» у лютому-березні 2021 року. Давно хотіла написати для дітей про війну, і про дітей в умовах війни, про почасти болючий, але важливий досвід, який, як я тоді це сприймала, і як, власне, й було – зрозумілий лише частині українців. Пам’ятаю, мені думалося тоді, що через такі історії пережиття мешканців Сходу можуть стати ближчими тим людям, які і до, і після 2014 року жили у регіонах, далеких від бойових дій. Бо спільність досвіду дозволяє знаходити порозуміння, а ця спільність досвіду, мені здається, можлива не лише «буквально», а й через літературу. Але зрештою все склалося так, що готувати верстку книги до друку ми закінчили буквально за кілька днів до 24 лютого, а тоді війна охопила всю країну. Тепер ця історія – лише символічний фрагмент того, що переживаємо ми всі. Тому, можливо, впізнати себе у її героях зможуть набагато більше людей, ніж мені хотілося би».

Головний герой книги – хлопчик Устим, який живе разом із родиною у невеликому містечку на Донбасі, поблизу до лінії розмежування, зайнятого бойовиками і бачить війну на власні очі. Устиму – дев’ять років і чотирнадцять – в епілозі повісті. Обстріли бувають усе частіше, родина переховується по підвалах: вагітна мама, тітка, яка втекла з окупованого Донецька, тато й Устим живуть на війні. Устим вчиться жити у новому світі: з війною, мінними полями навколо, рідними, що залишили свої помешкання, та вибухами, що змушують усіх спускатись у підвал. Водночас, у цій тонкій ліричній книзі багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і безпілотників, які досі літа­ють й охороняють українські землі, а ще — мріють. Так, Устим має добрі відносини з батьками та друзями, серед яких собака Жменька та безпілотник Ел. Безпілотник теж одухотворений предмет, який має велику мрію, літає над регіоном та спілкується з військовослужбовцями. Одного разу, високо в небі над Донбасом, літав безпілотник, який зустрів хлопчика Устима і його собаку Жменьку. Триває весна 2015 року – абрикоси мають от-от заквітнути, але все ніяк. Устим дивиться на бруньки, котрі не відкриваються, і переживає, що абрикосів уже не буде ніколи. «Не переживай за дерева, вони розквітнуть вночі, коли ніхто не бачить», – заспокоює малого Ел. Ел – скорочено від БПЛА, Ел – «кустарний» безпілотник. Ела загубив його власник. Пам’ять безпілотника знищена. Зате Ел навчився спати і так підзаряджатися. А ще його можуть бачити лише двоє людей – малий Устим і боєць із позивним «Майстер», саме він напише дитячу книжку про мандрівний безпілотник на сході країни.

Коли таки заквітнуть абрикоси (і справді вночі), родина Устима евакуюється до Дніпра. Тут народжується Устимова сестричка, яка полюбить казки братика про Ела. Містечко Устима, що його він досі називає домом, окуповане. Устим ридає від злості, коли мама не може розказати йому історію про сусідку, яка щойно загинула. Коли померла бабуся, мама розказувала про неї багато історій і показувала фото, так бабуня наче оживала. А тепер мама не уміє оживляти померлих – і Устим злиться. Згодом, Устим, який підріс, розповість подружці Дарці з Дніпра про бомби і погреби, про безпілотник, який розказував йому на ніч казки. Дарка це скоро забуде як дурну дитячу фантазію, де бомби такі саме вигадки, як і мандрівні безпілотники. Устим подякує їй за цю амнезію, вона-бо задає йому патерни «нормальної поведінки». Та на жаль, через деякий час, стало реальністю для багатьох українських сімей те, про що розповідав Устим.

Але життя триває попри війну, негаразди та страх. І, не зважаючи на все, абрикоси неодмінно зацвітуть, коли прийде весна. Така життєстверджуюча лінія книги.

Про авторку книги.

     Оля Русіна народилася  та живе в Києві. Ще у дитинстві захоплювалася вигадуванням історій. А почала писати через Вс. Нестайка і одну з його героїнь, пригадує О. Русіна: «У дитинстві дуже багато читала Вс. Нестайка і завдяки йому почала писати. Я прочитала одну з його книжок, яка називається «Незвичайні пригоди у лісовій школі», і там була одна героїня другорядна, яка мені дуже сподобалась. І мені було дуже образливо, що їй так мало уваги приділили в книжці. І я подумала: напишу про неї свою книжку. У мене був шкільний зошит на 12 аркушів, і я написала повість на дві частини про цю героїню. Власне після цього я почала щось писати».

       А відомою авторка стала завдяки своїй сестрі Каті. Саме про неї перша Олина книжка «Сестричка». Юній письменниці було усього 15 років і її книга увійшла до довгого списку премії Дитяча книга року ВВС-2012 та отримала нагороду «Дитячий вибір» на Міжнародному літературному фестивалі у Львові. Коли книга вийшла з друку, юній письменниці було усього 16 років. За її словами, це – збірка історій з життя її молодшої сестри Ксенії, яка у творі зветься Катею. Більшість історій Оля взяла зі спостережень за життям сестри, іграми та вигадками. Деякі взяті з власного дитинства. Можна сказати, що це підбірка веселих гумористичних історій. Оля зазначає, що вони із сестрою «майже протилежні за характером, але це не заважає жити дружно». О. Русіна дуже полюбляє книжки Джерелі Стронґа, бо вони дуже смішні, світлі й добрі. 

    Письменниця закінчила бакалаврат з полоністики в КНУ ім. Т. Г. Шевченка та бакалаврат з журналістики в Ягеллонському університеті в Кракові. Сьогодні крім того, що вона письменниця, ще й журналістка, перекладачка з польської, працює кореспонденткою для українського тижневика у Варшаві «Наше Слово», співпрацює з «Громадським радіо». Серед творів письменниці: «Сімейка Майї», 2014 р.; «34 сонячні дні і один похмурий», 2018 р.; «Мія і місячне затемнення», 2019 р. (увійшла до короткого списку премії «Книги року ВВС-2019»); «Абрикоси зацвітають уночі», 2022 р.

Детальніше:

https://www.barabooka.com.ua/ne-zavazhati-buti-soboju-diti-ta-vijna/

https://synychka.com/knyga-abrykosy-zaczvitayut-unochi-olya-rusina/

https://sudreporter.org/reczenziya-pro-knygu-abrykosy-zaczvitayut-unochi/

https://bizlit.com.ua/olja-rusina.html

https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2012/11/121127_book_2012_interview_rusina_ek