«Творчі канікули – 2025»

Маргарита  Частакова

12 р.,  м. Кропивницький 

Номінація: «Моя Україна: з вірою у Перемогу»    

«П’ятнадцять  днів  миру,  П’ятнадцять  днів  літа… » 

Коли почалася війна, мені було дев’ять, а братикові майже виповнилось чотири… Я пам’ятаю, як мама мовчки складала речі в тривожну валізу – не панічно, а дуже спокійно і виважено, з тією тишею, яка лякає ще більше за крики. Моя мама письменниця, яка до війни писала книжки і допомагала іншим творчим людям на цьому шляху. І тому до валізи, окрім документів і протеїнових батончиків, павербанків, і кількох теплих одежинок для братика, мама поклала книжки. На одній з них було написано «Все літо в один день». Тоді я ще не знала, якою місткою виявиться ця назва. А ще мама поклала нам з братиком у куртки складені вчетверо папірці — це були ксерокопії наших свідоцтв про народження, на звороті яких від руки її каліграфічним почерком була написана наша адреса, телефони батьків… Маленькі клаптики паперу навіювали неабияку тривогу… «На всяк випадок», – сказала вона, і я тоді не зовсім розуміла, що це за випадок, який змушує маму ховати сльози в чай і усміхатися. Перші дні в Кропивницькому були доволі тривожними, ніхто не знав, що робити і на який період часу буде потрібно іти в укриття. Я чітко пам’ятаю перші тижні повномасштабного вторгнення. Нічні тривоги… Мій сонний брат, на якого мама крізь його сльози натягує одяг, ніби на неслухняну ляльку, і веде нас в укриття… А наступного дня сусіди почали приносити до нас додому ключі від своїх квартир, а тітка Віра з восьмого поверху, подзвонивши у двері, простягнула мамі пухнастий згорток, що упивався кігтями в її груди, промовивши: «Ми в село, нема як залишити і забрати. Ти ж приглянеш? Ви ж залишаєтесь?». Так, ми залишалися, бо нам не було куди іти. Пригадую, як мій братик запитав: «А чому ми нікуди не їдемо?». Мама лагідно усміхнулася і дуже спокійно сказала: «Тому що ми вдома, синку. Тут наш дім». А потім ми дізналися, чому насправді ми залишилися. Ми дізналися, що наш дядько йде на фронт. Наш дядько – той, що завжди приносив нам яблука з ринку, вчив правильно дихати під час пробіжки, і сміявся так голосно, ніби був дитиною, сміявся так щиро, що навіть сусіди усміхались. Він був учителем фізкультури, тренером з боксу, і здавався непереможним, навіть коли просто варив борщ чи кидав м’яч у кільце. Ті перші місяці дядько був спершу в ТРО, а потім став до лав армії. Гарячі точки, які називають «нулем», тижні поза зоною досяжності, контузія, очікування «плюсиків» у повідомленні, епізодичні дзвінки з тим самим яскравим вибуховим сміхом у слухавці… Тепер він командир. Тренує молодих хлопців, керує групами, передає досвід, який, на мій погляд, ніхто не просив здобувати... Ми живемо у війні. Ми стоїмо там, де нас ламають і гнуть до землі. За кожним щасливим днем – життя і долі наших воїнів, серед яких і мій дядько. І ми пишаємося ним. Але найбільше – ми чекаємо. Чекаємо тих п’ятнадцяти днів, коли його відпускають додому. П’ятнадцять днів миру – як маленьке життя, яке ми проживаємо разом. Цьогоріч було свято у липні — п’ятнадцять днів миру для нашої родини стали п’ятнадцятьма днями літа… Ми ці дні зазвичай рахуємо, як дітлашня рахує цукерки, ділячи їх між собою: повільно, з надією, щоб не закінчились. Іноді мені хочеться, щоб дядько був поруч частіше. Щоб ми знову бігали разом на стадіоні, щоб він показував, як правильно тримати удар, і щоб мама більше не нервувала, а головне – щоб їй ніколи більше знову не довелося писати жодні записки… Мій дядько відростив бороду, став кремезним і дуже постарів. Але він не перестав сміятися. А ще я мрію, що після війни він одружиться, знайде спокійну роботу, і ми зможемо бачити його не раз на рік, а щодня. А поки – ми чекаємо. І віримо. Бо навіть у найтемніші дні, коли новини лякають, а тиша стає гучною, ми знаємо: він там – сильний, добрий, наш. І ми тут – любимо, пишаємось, і мріємо про мир.