«Творчі канікули – 2025»

    

Ілона  Бурдейна

14 років

с. Водяне,   Кропивницький   район

Номінація: «Знайомтеся  –  це  ми»

Найдорожчі   миті

Мене звати Ілона. Я живу у невеликому, але дуже мальовничому селі Водяне, де вранці співають півні, а ввечері над хатами пливе запах свіжоспеченого хліба.

Моє село оточене полями, лісами і квітами – справжня казка насправді! Щоранку я прокидаюся під шелест дерев за вікном і біжу до школи, яка стоїть на узвишші, наче стереже дитячі мрії. У нашому класі весело – у мене багато друзів: ми разом граємося на перервах, допомагаємо одне одному з домашнім завданням і ділимося секретами. Але є одна людина, якій я довіряю більше за всіх на світі. Це – моя мама. Вона не просто мама, вона моя найкраща подруга. Ми разом садимо квіти біля хати, печемо пиріжки з вишнями, гуляємо босоніж по ранковій росі. Мама завжди поруч – коли мені весело, і коли сумно. Вона знає, як розсмішити, коли я плачу, і як обійняти так, що весь світ стає добрим і теплим. Мама казала, що полюбила мене ще до того, як я з’явилася на світ.

Перший місяць. У її животику з’являюся я. Вона ніколи ще мене не бачила, а вже любить більше за все на світі.

Шість місяців. Мої перші рухи і мамині сльози. Ні, не від болю, від щастя: я в неї є!

Перший рік, і перші хвороби… Для мами життя втрачає сенс. Світ стає сірим. Ненька робить все можливе і неможливе, щоб запобігти біді. Підняті на ноги тато, бабусі, дідусі, сусіди, знайомі… на виклик примчала швидка допомога. А це лише вітрянка!

Три роки. За словами матусі, я вже маленька принцеса з довгими каштановим волоссям, великими карими очима, рум’яним личком. Заплітати мені коси мала лише мама. Намагання рідних я просто ігнорувала. Мама усаджувала мене на стільчик, повільно й надзвичайно ніжно розчісувала гребінцем волосся і при цьому співала мою улюблену пісеньку. У кіски вплітала голубі стрічечки, зав’язувала великі банти…, а потім я бігала кімнатами і дзвінко сміялася, кіски розліталися в різні боки, лоскотали обличчя. І від цього ставало ще веселіше.

Чотири роки. Я їм руками, бо так цікавіше. Я малюю на шпалерах, бо хочу зробити свою кімнату особливою. На кухні переставляю каструлі, тарілки, по-своєму. Все, до чого тягнуться рученята, пересувається, інколи б’ється, ламається… жах! І тільки вона, найрідніша, мене розуміє.

Десять років. Перші непорозуміння, сварки, сльози… Не хочу одягати шапку у вітряну погоду, не прибираю в кімнаті своєчасно, не вивчила урок – отримала двійку, не помила посуд. Не, не, не… Серджусь на людину, яка дала мені життя!

Чотирнадцять років. Переходимо в місті вулицю, мама міцно тримає мене за руку. Вириваюсь: не маленька вже! А вона лише посміхається ніжною, доброю посмішкою.

Тому сьогодні, коли мене питають, хто моя найкраща подруга, я не вагаюся: моя мама. Бо вона любить мене не за оцінки, не за успіхи – просто тому, що я є.

Вона вчить мене бути доброю, щирою, сміливою. Завдяки їй я знаю: любов – це не лише слово, це щоденні маленькі дива, які живуть у нашому домі. Отож, знайомтесь – це я, Ілона. І хоча я звичайна дівчинка з села, я дуже щаслива. Бо маю маму, друзів і своє рідне село, яке я люблю всім серцем.