«Творчі канікули – 2025»

                                                 

 

      Костянтин Соловей

14 років,   м. Кропивницький

        Номінація: «Далі  буде?  Ні, «далі»  –  вже  є!» 

        ВОНО.  Кінець,  який  не  закінчується   

Чомусь «Воно» Стівена Кінга, мені дуже запало. Пеннівайз – це зло, яке хоче нас зламати. А ми – це «Клуб Невдах». Ми не якісь там супергерої, а просто звичайні українські люди. Кожен, хто вірить, бореться та допомагає – це наш колективний захисник. І ми переможемо, бо ми єдині, ми разом, як «Клуб Невдах», тільки набагато крутіші! 

1. Тиша після бурі

Коли серце істоти перестало битись – якщо воно взагалі билося – все навколо стихло. Глибини каналізації перестали дихати, вібрації спинились. Але діти – тепер уже дорослі – стояли в темряві, що здавалася ще більш густою, ніж до того.

– Це… все? – прошепотіла Беверлі, стискаючи ніж, що тримала досі, ніби хтось міг повернутись із-за рогу. 

– Не знаю, – відповів Білл. Голос хрипкий, ніби щойно пройшов крізь пісок.

Річі посміхнувся, але очі залишались порожніми.

– Навіть якщо все – це кінець, нам не здається, правда?

І дійсно – відчуття, що щось лишилось, залишалось із кожним.

2. Тріщини в місті

Після повернення на поверхню Деррі виглядав так, ніби все налагодилось: каналізація не гуде, вулиці не пустіють після шостої, люди знову почали сміятись. Але кожен із Сімки щось помічав.

Майк залишився у місті – слідкувати, досліджувати, записувати. Його щоденники перетворились на плутанину: одні сторінки – цілком ясні, а інші – написані не його почерком, і з фразами, які він не пам’ятає.

В одному із таких записів: «Воно не мертве. Воно – дихання Деррі. Воно під шкірою міста».

Беверлі повернулась до Чикаго. Її чоловік загинув у ДТП через місяць після повернення. Вона бачила його в дзеркалі, в калюжах, навіть у відблисках вікон. Але кожного разу – з очима Пеннівайза.

– Воно чіпляється, – сказала вона Річі по телефону. – Наче щось залишилось у нас. І проростає.

3. Пам’ять тоне

Бен, що жив тепер у Лос-Анджелесі, писав вірші. Але коли перечитував їх – не упізнавав. Рядки були зловісні:

І в зливі стоїть воно,

І в погляді дитини.

У щілині тротуару – 

Повертається тінь Вини.

Він почав втрачати спогади. І не лише про «Воно», а й про друзів. Як звали хлопця з окулярами? Що стало з їхнім клубом? Чому при слові «Деррі» виникає пульсуюча паніка?

Річі став популярним стендап-коміком. Але одного разу він вийшов на сцену і сказав лише:

– Ви колись сміялися під водою?

Зал мовчав. А потім він заволав. Просто заволав, немов побачив те саме жахіття, що колись, в каналізації. Його госпіталізували.

4. Сон, як попередження

Їм почали снитися сни. Один і той самий.

Вони знову спускаються в каналізацію. Замість ліхтариків – свічки. Вони не йдуть – їх тягне. І в центрі темряви – не «Воно», а… самі себе.

– Ми стали ним, – каже один із них у сні, і голос змінюється на багато інших, зливаючись у хоровий крик.

– Коли вбиваєш чудовисько – воно лишає частину себе в тобі, – говорить хтось із темряви.

І щоночі хтось із них прокидається, дивлячись у темряву кімнати, чекаючи... повернення.

5. Новий розділ – знайомий початок

Минуло 27 років.

Вуличний музикант у Деррі заграв на саксофоні. Діти зупинилися послухати. Хлопчик років семи впустив кульку, яка полетіла до каналізаційного люка. Він схилився – і з люка з’явилась рука. Але не клоунська. Дитяча. Його власна.

– Гей, Джошуа…, – прошепотіло з темряви. – Ти вже давно мене шукаєш.

Тієї ночі він зник.

Майк, старий і хворий, дізнався про це з новин. На його комп’ютері сам по собі відкрився файл із назвою «VOНО_ФІНАЛ». Він не створював його. Усередині був лише один рядок: Старе не помирає. Воно просто засинає. Але сни завжди повертаються.

6. Скликання нової Сімки

Майк зібрав їх знову. Всіх, хто залишився. Річі сидів мовчки. Беверлі палила одну за одною. Бен спізнився – але приїхав. Білл не відповідав. У повідомленнях – лише білий шум. Наче хтось зіткав шум у слова.

– Ми маємо піти туди знову, – сказав Майк.

– І що? Вбити його вдруге? – зірвався Бен.

– Ні, – відповів Річі. – Ми маємо дозволити йому увійти. І зрозуміти, що це.

І вони зійшли вниз. Знову. Але цього разу – не з ліхтарями. Без зброї. Лише зі страхом і спогадами.

7. Цикл

У глибинах каналізації більше не було істоти. Не було павука. Не було Пеннівайза. Була тільки темрява. І їхні голоси.

– Це ми, – прошепотів Білл, який з’явився з тіні.

Він був прозорий. Як спогад.

– Коли ми знищили Його – ми розірвали рівновагу. Ми стали Його частиною. Ми – ВОНО.

Тиша. Потім:

– І ми можемо зробити вибір.

Темрява перед ними згустилась. Вона тремтіла. Чекала.

– Ми можемо замкнути цикл. І залишитись тут. Як вартові.

– Або…, – почала Беверлі. – Або дозволити цьому повернутися в світ.

Вони дивилися один на одного. І, мовчки, зробили вибір.

8. Фінал

На місці старого входу в каналізацію побудували парк. Діти граються там без страху. Але на одній лавці сидить літній чоловік із блокнотом. Він записує щось і поглядає на люк біля дитячого майданчика.

У блокноті лише одна фраза: «Ми залишилися. Ми дивимось. Щоб інші могли спати спокійно».

А в іншому місті хлопчик запускає паперовий кораблик. І він не тоне.