Твори переможців обласного туру "Творчі канікули - 2021" 

 

Номінація «Далі буде? Ні, «далі» - вже є!»

Коваліцька Яніна

13 років

м. Олександрія

Кіровоградська область 

 

«Далі буде? Ні, «далі» - вже є!». Як оптимістично і, водночас, песимістично звучить цей вислів! Я не змогла не помітити протиріччя, виникло багато думок. Дійсно, фразу можна розуміти по-різному. Я пояснила її для себе так: «Не варто гадати на майбутнє, а треба робити це зараз».

Давайте зізнаємося, що у кожної людини були такі справи, які хотілося відкласти на майбутнє, підкріплюючи це фактом: час ще є і можна нікуди не поспішати. Звісно, якщо ця справа – приготування індички, то відкласти її на потім можна. Але, якщо це стосується якихось глобальних питань, таких як сортування сміття, браконьєрство, викид отруйних речовин у воду, знищення природи, то треба зупинитися та подумати, що, зробивши такі речі зараз, майбутнього можна і не дочекатися.

На жаль, люди звикли постійно усе відкладати, переносити на потім. Учні відкладають уроки на потім, студенти – на останню ніч перед сесією, дорослі просто відкладають: так, потім! Усе так печально... Адже робити доведеться, але вже з більшими труднощами, нижчою працездатністю.

Я впевнена: терміни, які людина сама собі визначає для виконання роботи, повинні завжди виконуватися. Тоді не цікаве перетворюється в цікаве, на душі радісніше, та й самооцінка зростає. А ще – можна уникнути сумбуру, який виникає від нагромадження невиконаного чи недовиконаного.

Не варто забувати: будь-яке «завтра» перетворюється в «сьогодні», а «сьогодні» перетворюється на «вчора». І тоді ти знову і знову нічого не встигаєш!

Добре, якщо від твого запізнення ніхто не постраждав. А якщо мова про лікаря, який вирішив зайти до хворого в реанімаційну палату пізніше, після чаювання?..

Дуже нервую, коли страшні трагедії пояснюються двома словами – «людський фактор». Не догледіли, не перевірили, не вияснили, не знали…

Про такі випадки часто пишуть письменники. У книзі Максима Кідрука «Де немає Бога» Боїнг упав у горах, теж по цій же причині – технічний працівник недостатньо приділив уваги обробці крил літака, і все – авіакатастрофа. І далі уже нічого не буде, бо далі уже є. То чи все було в руках божих? Чи, може, в руках пілотів?

Що вже й говорити про Чорнобильську трагедію? Саме наслідок людського фактору – помилка чи навіть злочинна халатність – спричинили жахливу аварію на атомній електростанції.

І тут мені в думки приходить оповідання Олександра Жовни «Маленьке життя»… Хлопчик Пилипко, сирота, який живе при монастирі, має талант до малювання і надзвичайно добре серце, вміє глибоко відчувати чужий біль і без зайвих обдумувань готовий до самопожертви. Дізнавшись, що до монастиря привезли тяжко хвору дівчинку, і побачивши її неймовірно гарні, великі сині очі, але такі сумні й байдужі до всього, Пилипко намалював ікону святого великомученика цілителя Пантелеймона, а потім стояв під вікнами келії і молився за життя дівчинки, не відчуваючи «… ні холоду, ні морозу, що щипав його за обличчя, кусав затерплі почервонілі пальці, що відчайдушно вчепилися за дощечку з святим». Він вимолював життя дівчинки, жертвуючи своїм, ні хвилинки не думаючи відкласти усе на потім чи довіритися долі. І вимолив, ціною свого життя. Дівчинка одужала.

Доброта – це порятунок людства, життєвий дар, це те, що може врятувати кожного у тяжкі часи. То чого ж потрібно було на такій сумній ноті, смертю Пилипка, закінчувати оповідання? Мені хотілося б бачити зовсім інше.

Пилипко своїми молитвами та власноруч намальованою іконою Святого Пантелеймона-цілителя рятує життя дівчинки, стає її кращим другом. Вона одужує і їде до Франції, де живе.

Проходить 15 років, і доля знову зводить Пилипка з юною француженкою, у тому ж монастирі. Вони годинами можуть розмовляти, їхні душі тягнуться одна до одної, але Пилипко – чернець, він відмовився від світського життя, і присвячує себе служінню Богові. Згодом він стає єпископом Пилипом, якого усі поважають і тягнуться до нього як до людини з надзвичайно доброю душею, глибоким розумом, бажанням розрадити і допомогти у скрутні часи.

Француженка з великими, неймовірно красивими блакитними очима, часто навідує єпископа Пилипа як свого духівника, наставника, найкращого друга та «лікаря душі», ділиться своїми духовними потребами, коли є відчуття внутрішнього браку душевної розмови та розради, сповіді, причастя.

Тож, «далі» – вже є…

Твори переможців обласного туру "Творчі канікули - 2021" 

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»       

Михлюк Єлизавета

16 років

с. Зелений Гай          

Суботцівська СГ

Кропивницький район

Кіровоградська область

Кохання й таємниці Всесвіту

Вже сонце закотилося за обрій і місячний серпанок визирнув на нічному небі, а кругом нього кружляли у запальному танку зірки Персеїди й час від часу виконували бажання мрійників. Весело й яскраво спускаючись на Землю, вони створювали яскраву небесну ілюмінацію, яка була лише частиною й досі незвіданого світу планет, комет, зірок, численних сонячних систем.

А десь унизу серед українського степу на килимі шовкових трав спочивали лісові мешканці. Старий дуб протяжно й натхненно мугикав собі під носа, підспівуючи вітру. Поруч тополя ніжно гладила вітами невеличкий кущ шипшини і, немов матуся обіймає свою дитину, намагалася захистити малечу від вітру та заколисати. Низенько на гілочці ліщини заливисто й  натхненно виводив свою пісню нічний віртуоз соловейко. Барвінок стелився поміж дерев і кущів, прагнучи  мандрувати все далі й далі у незвіданий світ. Недалеко починав свою подорож струмок, що, набравшись сили й благословення від матінки-природи, перетворювався на річку Інгулець, яку греки нарекли на честь бога старості, а отже мудрості, Гераса. Поруч пишалися своєю унікальністю гострокільники волосисті, астрагали шестистоквіткові, хвощ великий, ценоза осоки колхідської. Ніжно посміхалися подорожнім, нахиляючи голівки,  та вражали простотою й красою волошки та материнка.

 А серед цього царства краси й благодаті, немов оперізуючи зелений жупан з різнотрав′я, вився шлях-дідуган, який багато бачив на своєму віку. По один його бік  височів скіфський курган, а на самісінькому його вершечку стояв на сторожі кам′яний воїн. І хоча ця фігура з′явилася зовсім недавно, проте дух скіфа не покидав свій пост ніколи. Він уважно пильнував за людьми, які змінювали один одного з покоління в покоління.

Тим, хто зазнав якихось негараздів під час подорожі, він лагодив спочатку вози, а згодом автомобілі. Підбадьорював хліборобів, які віддавали своє життя  полю й проводили там дні, а то й тижні, вкладаючи душу в кожен колосок. І так з року в рік від діда-прадіда й до сьогоднішнього дня. Допомагав знайти дорогу тим, хто заблукав. Та не панькався він зі злодіями чи забіяками. Наганяв туман, домовлявся з вітром про дивний страхітливий концерт, який змушував думати тільки про те, як повернутися до домівки, а усі  їхні лихі задуми розвіював над вершечками дубів, осокорів і кленів.

Та інколи воїн дивився на зоряне небо й згадував свою Лаодіку, яка жила в центрі галактики Чумацький Шлях, на планеті Росс в сузір′ї Стрільця.  Вони бачились лише раз і цього виявилося достатньо, щоб їхні душі відчули неймовірне почуття, що зветься коханням.

Колись давним-давно, коли юний  скіф  Палак, саме так його звали, засівав поле пшеницею, на небі з′явився дивний предмет – велетенська куля, яка перетворювалася на циліндр, а згодом на чашу, потім на квітку, і ці дивні перевтілення продовжувалися доти, доки дивний гість із неба не торкнувся землі. На тому місці спалахнуло усіма кольорами веселки надзвичайно гарне сяйво, а з білого туману, що оповив усе навкруги, вийшла дівчина.

Вона зачаровувала своєю красою. В темне шовковисте волосся, яке ніжно торкалося  обличчя красуні, були вплетені золоті стрічки. Одягнена вона була в зелений, немов витканий з шовкових трав і прикрашений квітами, довгий плащ. А під ним сукня на сонці змінювала колір від рожевого до малинового. Та найбільше вразили юнака смарагдові очі дівчини, в які він закохався відразу. Вони чарували, змушували забути про все на світі й, здавалося, мали якусь надприродну силу.

Палак стояв як вкопаний, він не міг навіть поворухнутися. Повітря було наповнене пахощами весни й чарами богині кохання Аргімпаси. Вони довго дивились один на одного й мовчали.

- Привіт, - першим наважився на розмову Палак.

-  Вітаю, - дзвінко пролунало з вуст  незнайомки.

- Вітаємо, вітаємо, вітаємо, - у відповідь проспівав зяблик, який, напевне, теж був зачарований неземною гостею.

Вони довго роздивлялися один одного, підбираючи слова для розмови.

 - Юначе, а чи не допоможеш ти мені? – першою озвалася Лаодіка.

-  Кажи, що  потрібно, я допоможу, - відповів їй Палак.

Й вони пішли в глиб лісу, все далі й далі, йшли довго, проте ноги не відчували втоми, адже якась неймовірна сила розвівала втому серед лісу. Аж ось вони вийшли до озера, про яке у місцевих ходила недобра слава.

 Кругом водойми росли дерева, їх верхівки щільно закривали небо, й сонячне світло ледь пробивалося до поодиноких квітів та кущів папороті. Серед водяної поверхні хаотично рухалися з місця на місце невеличкі острівці, прикрашені квітами й травами, які більше ніде не росли.  Здавалося, що якась невідома сила з неба насіяла їх. Вода тут у будь-яку пору року була холодна. Існувала легенда, що якщо комусь поталанить скупатися в озері у місячну ніч й зустріти схід сонця, той буде обдарований вічною молодістю. Проте ті, хто наважувався на подібне, зникали назавжди. Сміливці, які кидали виклик Берестуватому, так нарекли цю водойму, й лишалися тут, щоб зустріти новий день й таки лишалися живими, втрачали спокій і сон. Вони переповідали дивні історії про чудернацькі машини, що вилітали з озера, мандруючі вогники, русалок, водяників, невиданих створінь. Озеро місцеві жителі оминали десятою дорогою.

Палака охопив дивний симбіоз почуттів: кохання й страху, тривоги й щастя, розгубленості й цікавості. Та він зачаровано йшов за дівчиною зі смарагдовими очима, які полонили його душу. Він вирішив, що хай як судилося, так і станеться. Може вона одна з русалок, про яких розповідав старий Атей, а може ще якесь дивне створіння… Йому було байдуже, його розум тихо спочивав, піддавшись чарам кохання.

Аж ось вони вийшли на галявину, вбрану зеленою травою та м′яким мохом. Десь весело виспівував маленький струмок, виграючи на сонці усіма кольорами веселки. Бджілки-трудівниці перелітали з квітки на квітку, збираючи життєдайний пилок. А посеред цієї краси, в оточені химерних дерев, красувалася дивна споруда.

        Велетенський металевий циліндр відсвічував червоними вогниками, що постійно миготіли. Що це відразу не можна було й збагнути.

- Це капсула-зореліт, на якій я потрапила на вашу Землю. Але сталася невеличка аварія й вийшов з ладу один механізм, який мені самій не полагодити. Ось про яку допомогу я тебе просила, – пояснила Лаодіка.

Дівчина промовила якісь незрозумілі слова й посеред циліндра з′явився отвір. Вона взяла хлопця за руку й повела в середину. Металеві двері одні за одними відчинялися, як  тільки ці двоє наближалися до них. Чудернацькі машини, схожі на величезних жуків, рухалися туди-сюди по довгому коридору, який, здавалося, не мав ні початку ні кінця.  Вони час від часу видавали якусь інформацію на незрозумілій Палаку мові. Одні двері, другі, треті – й гості циліндра потрапили у величезну овальну залу. З одного боку розміщувалися скляні капсули з надувними кріслами всередині. А з іншого зайняв місце пульт управління. Купа екранів, кнопки, лампочки, що постійно змінювали колір, запрошували роздивитись їх  ближче.

-  Що це? – зачаровано вигукнув юнак, якому такі дива  ніколи й у сні не виділись.

- Це мій зореліт «Савмак», – відповіла дівчина.

- Савмак? – він здивовано повторив ім′я, яке для нього було особливим.  - Так звали мого старшого брата, який зник, коли наважився провести ніч біля озера Берестуватого. А його ім′я означає сонячнесилий.

- Так назвав зореліт ще мій батько на честь свого найкращого друга, – пояснила Лаодіка. Обоє були здивовані таким несподіваним збігом, але нічого вже не коментували.

Дівчина розповіла Палаку про системи життєзабезпечення, енергоживлення та  кліматконтролю зорельоту, про те, як вийшла з ладу система орієнтації.  І  вона замість того, щоб відвідати Венеру, де мала б узяти зразки базальтових лав за допомогою механічної руки вантажного відсіку літального апарату для досліджень, потрапила на Землю. А все через те, що Венера – це єдина в Сонячній системі планета, яка обертається в протилежний бік від напрямку  обертання навколо Сонця. Через близькість до Сонця вона має потужне електричне поле. Воно й стало причиною пошкодження системи орієнтації. Орбіта Венери розташована між Землею та Меркурієм, по своїй природі вона подібна до Землі. От прибори й зорієнтували «Савмак» на Землю, де вже багато років на цьому диво-озері розташована одна з  їхніх космічних баз.

- Я надзвичайно радий, що ти приземлилася саме в нашому лісі, радісно констатував юнак, який все ще не вірив у те, що з ним відбувається. Незрозумілі слова, чудернацький циліндр та дивне його облаштування, дівчина-мрія, – усе це переповнювало його свідомість дивним відчуттям якогось несподіваного сну чи чар.

- Я, здається, теж дуже рада зустрічі з тобою, – відповіла Лаодіка, схвильовано опустивши очі й на мить задумавшись. Вона вирішила, що через гравітацію та довгий політ в її організмі збільшилася кількість ендорфіну, який виробляють нейрони мозку. Саме це й пробуджує в ній ще ніколи незнане почуття. Що це таке, вона не знала, але воно наповнювало її дивним теплом і світлом, а це було надзвичайно приємно відчувати.

        А поруч непомічені простими смертними прогулювалися Весна й скіфська богиня зоряного неба й кохання Аргімпаса. Вони хитро й задоволено посміхалися, адже знали, що це їх рук справа, а не якогось там ендорфіну.

        Близько доби Лаодіка й Палак лагодили зореліт, а стомлені й виснажені поснули. Прокинувшись, вони вирішили поїсти. Юнак пригостив гостю степів пирогом з сиром та націдив келих березового соку. На знак вдячності за допомогу та гостинність, господарка літального апарату запропонувала Палаку екскурсію планетами Сонячної системи. Довго вмовляти хлопця не довелося й закохана пара помандрувала назустріч таємницям Всесвіту.

        Білий туман огорнув зореліт, усі отвори вмить зникли. Лаодіка наказала одягти дивний сріблястий костюм, в один з яких вже була одягнена й сама. Перевірила системи енергоживлення, кондиціонування, життєзабезпечення, контролю та керування й вивела зореліт на орбіту. Пролетівши пухку ковдру хмар та желейну товщу атмосфери, вони потрапили в дивовижний світ Космосу й Вічності.

        Зазирнувши  в ілюмінатор, Палак зрозумів, що у нього перехоплює дихання від побаченого. Навколо величезної розпеченої плазми Сонця, сплетеної магнітними полями, у відпрацьованому мільйонами років танку, робили вправні та граціозні «па» планети. А зірка Сонце  по-батьківськи лагідно торкалася їх майже білим світлом. І тільки біля поверхні Землі, на знак особливої турботи, перетворювала своє холодне біле світло на теплий відтінок жовтого.

     - Невже ми лише порошинки в цій безодні? – здивовано запитав він Лаодіку. - І що це за дивовижно гарна  блакитна планета?

- Це твоя Земля – планета, яка подарувала мені тебе, – відповіла Лаодіка. – А я і ти, і  ще невідомо скільки нас таких у цьому неосяжному Всесвіті – лише піщинки.    

Закохані  уважніше, неначе це було вперше, подивилася на Землю. Третя планета Сонячної системи, що входить до галактики Чумацький Шлях, вражала красою й неповторністю. Крізь мереживо хмар на блакитному полотні виднілись гірські масиви, аквамаринові океани й моря ніжно огортали земну поверхню. А десь серед вічної краси метушились люди. Вони складали скарби, розпочинали війни, сперечалися, раділи, святкували, кохали, кудись поспішали…

- Люди… Який чарівний Всесвіт! Погляньте на зоряне небо, відірвіться від землі й полиньте туди, де альфа й омега керують часом, – вигукнув Палак, а  потім обернувся до Лаодіки.  Їх погляди зустрілися й вони зрозуміли, що Всесвітом керує почуття, яке здатне на неймовірні дива – це кохання.

- Ну що, чи стане у тебе мужності мандрувати далі, чи, можливо, ти вже хочеш повернутися додому? – запитала дівчина зі смарагдовими очима.

- Головне, що ми разом, – це все, що встиг відповісти юний скіф. Його погляд зупинився на величезній кулі, що знаходилася зовсім поруч. Здавалося, можна й рукою торкнутися цього незвичайного жителя Космосу. – Що це?

- Місяць, його ти бачиш майже щоночі. Він єдиний супутник Землі, який кружляє навколо неї. Говорять, що колись Земля і Місяць були одним цілим та через зіткнення з планетою-задиракою частинка Землі відкололася – це і є Місяць, – пояснила Лаодіка.

- А у нас говорять, що Місяць і Сонце – це подружжя, яке постійно сперечалося, бо Місяць завжди холодний, а Сонце – гаряче. Через ці сварки вони не живуть разом, але й від спільної доньки Землі далеко не селяться. Обоє турбуються про неї та оберігають, – сказав Палак.

Лаодіка розповіла, що Місяць і планети освітлює Сонце – найближча до нас зірка. Саме вона робить їх яскравими. Навколо Сонця кружляють планети. Меркурій, Венера, Земля, Марс – невеликі за розмірами й мають тверду поверхню, а Юпітер, Сатурн, Нептун – великі планети, які  складаються з газу. Колись Плутон вважали дев′ятою планетою, а згодом його перевели до когорти карликових планет. Здається, віднайшли ще одну планету Сонячної системи, яку називають дев′ятою планетою. 

- Ти так багато знаєш, – здивовано мовив Палак.

- Можу розповісти тобі про майбутнє землян, хочеш? – запропонувала  дівчина.

- Звісно, хіба хто відмовиться від такої пропозиції, – погодився юнак.

- Зараз ви тільки спостерігаєте за зорями й небом, та прийде час, коли літати від планети до планети стане звичною справою, – почала свою розповідь Лаодіка.

        Вона говорила про спроби польотів, про двох собак, які першими мандруватимуть до зірок, про людину, яка подолає земне тяжіння й зазирне у таємниці Всесвіту. Про те, як потім стане звичним відвідувати космічні простори.

- Невже це правда? – вигукнув Палак.

- Так. Пройде час, і ви, люди, щодня літатимете на інші планети.

- Як? У нас нема зорельотів.

- Люди живуть на межі часу, який долає наші страхи та відкриває нові горизонти. Космос –  це колиска людства, яка відкриває нову свідомість, даруючи нові можливості. Мудреці кажуть: «В кожному є частинка Творця». А зорельоти обов′язково будуть.

        Вони ще довго милувалися Всесвітом, розмовляли про зорі й галактики. Говорили про те, як зустрічатимуться на Марсі чи Венері, щоб поспілкуватися з мешканцями інших планет. Лаодіка розповідала, що на інших планетах живуть люди, схожі на землян. Звичайно, вони мають інший одяг, звичаї, але для них головне –  це добре серце, світлі думки та щирість.

- Як це все цікаво, – захоплено зазначив хлопець. – А де живеш ти?

- Поглянь он туди, – дівчина підвела Палака до одного з ілюмінаторів й показала на яскраву зірку. Це планета Росс в сузір′ї Стрільця, що в центрі нашої галактики Чумацький Шлях.

        Серед мільйонів зірок, комет й метеоритів простяглася неосяжна молочна смуга, яка виблискувала сріблом тисяч зірок, оповитих хмарами космічного пилу. Вона повільно мандрувала в напрямку сузір′я Лева.

- Це так далеко, - вигукнув юнак. – Невже ми не зможемо бути разом?

- Я завжди буду поруч, не хвилюйся, – пролунало у відповідь.

        Саме в цю мить почувся дивний шум і гуркіт. Усе навколо оповив білий туман. Час зупинився… Палак нічого не пам′ятав. Він прокинувся під кущем ліщини, що ріс край поля. Над ним виводив свою пісню зяблик, вітаючи прихід весни. Усі, кому хлопець переповідав свої пригоди, сміялися й  не вірили йому.

        Йшов час, у Палака проявились особливі здібності: він міг передбачати майбутнє, лікував травами та замовляннями. Звідки такі знання, правду кажучи, не знав і він сам. Хлопець часто лишався наодинці з полем і лісом, розмовляв з квітами й птахами. Не раз він ходив до озера, сподіваючись на зустріч з Лаодікою, а повертався змарнілий і сумний. Потім встромляв акінак в землю й, принісши в жертву молоде козеня, просив богів про допомогу. Його не цікавили війна й шлюб, і старійшини роду вирішили відправити хлопця в науку до жерців. Палак провів свій земний вік у мріях й молитвах, а згодом, за звичаєм, був похований разом з царем у кургані.

        Багато віків мандрував дух Палака різними світами, не раз повертався він до скіфського кургану, що край дороги, не раз блукав навколо озера. Він наполегливо намагався розгледіти  зорю Росс в сузір′ї Стрільця на відстані близько тридцяти світлових років від нашого Сонця, надія не покидала його.

Одного разу він зустрів свого давнього знайомого Демокрита, який першим припустив, що Чумацький Шлях складається з віддалених зір, і намагався це довести людям. Той, як і колись у давнину, мандрував світом. Та тільки не міг філософ потрапляти на очі простим смертним, от і доводилося йому спілкуватися з такими ж, як і він, духами.

Вони довго згадували минулі часи, сумуючи за молодістю й веселощами. Та згодом почали сперечатися про те, що чекає на Землю в майбутньому. Воїн стверджував, що, використовуючи комп′ютерне моделювання, сучасні дослідники космосу зробили висновок, що наша галактика Чумацький Шлях  й галактика Андромеди об′єднаються через два мільярди років. І тоді стануться неймовірні зміни: наша спіральна галактика поглине Андромеду й утворяться нові планети, схожі на Землю.

Та сивочолий Демокрит не погоджувався з цим припущенням. Він не один рік мандрував світом, дуже часто зазирав разом з астрономами в телескопи, відвідував різні наукові конференції та симпозіуми. А тому знав, що вже десять років тому було знайдено лише єдину планету, схожу на Землю. Це планета Кеплер 10в, що знаходиться на відстані п′ятсот світлових років в сузір′ї Дракона. І ніякі зустрічі галактик не передбачають появу нової планети, схожої на нашу.

Воїн продовжував сперечатися й посилався на вченого Клавдія Птолемея, який був автором найвідомішого античного зоряного каталогу «Альмагесту». Це саме він висунув припущення про результати зустрічі двох галактик. На що Демокрит зауважив, що не довіряє Клавдію. Не тільки тому, що той молодший на п′ять століть, а й через абсурдність його припущень ще за життя на нашій прекрасній планеті. Адже саме він колись намагався вселити в голови людей думку, що всі планети й Сонце рухаються навколо землі. А тепер знову вводить в оману простого воїна. І, напевне, не тільки його.

Аж ось серед нічної тиші під старим дубом почулось чиєсь шепотіння й схлипування. Палак і Демокрит щодуху полетіли туди, але це вже інша історія…

 

  

 

 

 

Твори переможців обласного туру «Творчі канікули – 2021»

Тримаймо кулачки за наших конкурсантів!

12 літературних творів юних земляків направлено до Національної бібліотеки України для дітей на розгляд Головного журі Конкурсу.

Знайомтесь, читайте, насолоджуйтесь, дивуйтесь, відкривайте нові таланти Кіровоградщини!

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»  

Минько Неоніла

11 років

м. Знам’янка

Кропивницький район

Кіровоградська область

                                     День народження

Зустрілися у осінньому лісі старі друзі – білочка Хитрулька, бобер Барабулька, сова Мудра Голова, ведмежатко Потапко, лисенятко Руда П’ятка, вовченятко Сіра Лапка та зайченятко Пухнастик. Давненько вони не були разом. Влітку багато справ у звірят – тому не до розмов. Стільки треба встигнути, навчити маленьких дитинчат, а ж поки вони не стануть хоч трохи дорослими й не зможуть самостійно, без піклування, жити та підготуватися до зими. Так непомітно промайнули теплі літні дні.

Настав другий місяць осінній – багряний жовтень з золотавими листками на деревах та грибами осінніми духмяними. Погомоніли друзі про швидкоплинне літо та поділилися всіма новинами, що сталися у лісі. Усі пораділи зустрічі та лише зайченятко Пухнастик чомусь сумувало. І вирішили друзі розпитати, можливо щось сталося. Коли вони запитали, заплакав Пухнастик і розповів про маленьку дівчинку Нілочку, у якої сьогодні, 7 жовтня, день народження. Та болить у неї горло і зовсім не дихає носик, а так хочеться на своє народження з’їсти морозива та солодощів. Але не можна.

Замислилися звірятка, як же допомогти дівчинці. Та раптом сова Мудра Голова вигукнула:

 – А давайте підемо у гості до нашого чарівника – лісовичка Дивасика. Може він допоможе.

Підійшли друзі до будиночка Дивасика. Подзвонили у казковий дзвіночок. З чудернацької хатинки виглянула голова лісовичка. Усміхнувся Дивасик, відчинив дверцята і запросив гостей до будиночка. Раділи всі. Лише зайченятко не усміхалося. Помітив це Дивасик і спитав, що трапилося. Розповів Пухнастик у чому справа. Замислився лісовичок. А потім сказав, що знає як допомогти.

Зібралися купкою звірята і вирішили кожний зробити подарунок дівчинці. Білочка Хитрулька назбирала чарівних горішків, бобер Барабулька зірвав найчарівнішу квітку, яка була на середині озера, сова Мудра Голова знайшла найбільшу соснову шишку, лисенятко Руда П’ятка зібрало кошик грибів лисичок, вовченятко Сіра Лапка назбирало чарівних червоних ягідок.

А зайченятко Пухнастик та лісовичок Дивасик тихенько відійшли до Чарівного дерева із загадковими плодами. Вони довго про щось розмовляли, а потім підійшли до звіряток і Дивасик сказав:

– Ми вирішили з зайченятком дівчинці подарувати казкове морозиво, яке не холодне і можна його їсти навіть хворим дітям, а також чарівні ліки, щоб дихав носик. Не треба крапельки, а лише поласувати ліками з полуничним або малиновим смаком й хвороби, як не було.

Погодилися звірі з подарунками і вирушили до будиночка де жила маленька іменинниця.

Коли вони підійшли до будиночка то почули, як гірко плаче Нілочка. Подзвонили лісові мешканці у дзвоник і відчинилися дверцята, а на порозі стояла з заплаканими оченятами дівчинка. Вона здивовано поглянула на звіряток і на лісовичка.

Привіталися лісові жителі з маленькою принцесою, а вона у відповідь усміхнулася. Сліз, як і не було. Раптом на небі заблищало сонечко і навкруги заграла чарівна весела музика. І тут настала черга подарунків. Кожне звірятко підходило, вітало з днем народження дівчинку і дарувало подарунок. Підійшли до іменинниці і Пухнастик з Дивасиком й подарували кумедну іграшку з Чарівного дерева, дивне морозиво та незвичайні ліки. А потім були повітряні кульки і величезний торт. Всі танцювали й веселилися і навіть зовсім не боліло горло і носик дихав.

Подякувала Нілочка всім за такий незвичайний день народження. А лісові друзі пообіцяли кожного 7 жовтня приходити до дівчинки у гості.

Вогонь у лісі

У далекому і таємничому лісі жив лісовичок на ім’я Дивасик. Такий собі добрий і веселий господар лісу. Був він невеликого зросту тому й хатинку побудував собі маленьку. Змайстрував ліжечко м’якеньке – з моху, шафу з дерева, стільці та столика з очерету. На віконечка поставив горщечки з чудернацькими квітами, а над дверима повісив дзвіночок. Гарненька хатинка, що й казати. Ранком майже завжди у віконечко хатинки заглядало сонечко і промінчиками будило Дивасика.

Багато друзів було у лісового господаря. Це й білочка Хитрулька, бобер Барабулька, сова Мудра Голова, ведмежатко Потапко, лисенятко Руда П’ятка, вовченятко Сіра Лапка та найрідніший товариш – зайченятко Пухнастик, веселунчик і пустунчик та улюбленець усіх звіряток. От саме для нього, кожного року, Дивасик завжди варив варення з кульбабки, яке так подобалося Пухнастику. Всі звірі в лісі жили дружньо й поважали лісовичка.

Та якось одного сонячного ранку трапилась страшна подія, яка об’єднала ще більше друзів – звіряток та лісовичка. Крізь сон Пухнастик почув невідомий звук, неподалік хатинки. Наче хтось гукає на допомогу. Зайченятко вибігло на пагорб й з острахом побачило, як у далечині лісу палає вогонь. Пострибало злякане зайченя до свого друга Дивасика і розповіло про те що, щось у лісі негаразд.

Побігли разом вони до палаючих дерев, а там вже багато зібралося звірів і птахів. Всі кричать і плачуть. Не знають як загасити вогонь. А полум’я все далі й далі. Прохають лісові мешканці Дивасика про допомогу. Тільки він, вважають, допоможе своїми чарами. Усміхнувся лісовичок та й сказав, що треба рятувати ліс, власними силами.

Стали звірятка, хто як міг приносити воду, поливати вогонь. Потихеньку полум’я стало згасати, а Дивасик виглядав із-за дерев і посміхався.

Лісові жителі зраділи, що згасло полум’я і зморені та щасливі присіли відпочити.

А де ж Дивасик подівся? Немає ніде казкового лісовичка. Допоміг тихесенько звіряткам і зник. Нехай думають всі лісові мешканці, що саме вони разом згасили вогонь власними силами, а чаклунство тут ні до чого. 

Карантин у лісі 

Ура! Ура! Ура! Весна! Весна! Весна! І хто ж це там так голосно співає на весь ліс? Ага!Та це ж зайченятко Пухнастик! Біжить, підстрибує усіх мешканців запрошує на галявину. Як же не радіти, Весна завітала. В цьому році вона тихенько приїхала  на своєму зеленому Феррарі вся у смарагдовому вбранні. З розкішною зачіскою.

Радісна та сяюча з’явилася Весна-красунечка на головній галявині лісу. Посміхнулася! З усіма привіталася.

– Доброго дня! – привітався з посмішкою на всі у нього існуючі зуби і Пухнастик. Адже чемні та виховані звірятка завжди бажають здоров’я та доброго дня, вечора або ранку. Це правило зайченятко знало з самого дитинства (це для тих, хто забуває побажати здоров’я).

Повибігали і звірятка, і пташки зі своїх будиночків обіймаються, вітаються. Всі до галявини поспішають. Вже тепло, сонячно. Так розпочиналася весна. Було це на початку березня. А потім усе пішло у житті якось не так, як завжди.

З’явився оцей нікому не відомий Коронавірус … і все.

Одного звичайного ранку прокинулося, як завжди, зайченятко і почуло новину, що отаке лихо дивне з’явилося у їхній країні. Заплакало, бо трохи злякалося, ну, зовсім трішечки. Та як завжди, чи то у радісні, чи то у сумні хвилини, зателефонував він до свого старшого друга Дивасика. Вислухав його лісовичок, заспокоїв. Бувають різні ситуації в житті. Й радісні, й сумні.

Замислився Пухнастик. Ой, ой, ой, та як же так, що ж це він буде робити без своїх друзів, без своєї Лісової школи. Це ж неможливо?! Як же так! Що, ну що ж робити? Кошмар і тільки! А тут по «Вайберу» вже пишуть друзі лісові, також хвилюються. Як же без них школа, а як же вони без улюблених вчителів? Прочитав усі повідомлення вуханчик…

Та можливо нічого страшного й немає!?

І почалися трудові будні карантинного життя лісового люду. Ну, начебто і нічого… Але сидіти у будиночках і нікуди не виходити малятам важко, як же ж тільки важко. Начебто і зв’язок налагоджений, і інтернет працює... Сама Весна Красна контролює його роботу. Навіть сама надсилає уроки-розминки і різні веселинки, щоб хоч якось підняти настрій школярикам. Турбується.

Дистанційне навчання у Лісовій школі також спочатку налякало маляток-звіряток. Та нічого, звикли вже. Але все ж таки кортить гуляти з друзями, кортить поглянути на лісову галявинку з різними дитячими атракціонами, кортить збігати на подвір’я школи. Але не можна.

Сумувало якось одного дня зайченятко. І сонечко заховалося, і хмарки сірі набігли. Пейзаж у вікні зовсім нерайдужний. Все надоїло. Зовсім все надоїло. Ну зовсім настрій відлетів кудись. А тут відеовиклик. Бобер Барабулька неначе почув сумний настрій товариша і вирішив поцікавитися чим займається його друг. Як же зайченятко зраділо такому дзвіночку. Спочатку поділилися один одному про уроки та різні інші теми обговорили. А потім вуханчик сказав, що уроки зробити він зробив, а от урок праці, ну ніяк не може виконати. Необхідно йому зробити на урок праці вишиту серветку, а голку в лапках навіть не тримав ніколи вуханчик.

– Нічого страшного, – заспокоїв Барабулька. Я буду розповідати, що і як робити. Я вмію добре шити,вишивати та навіть в’язати. Я майстер ще той!

Заправляєш необхідного кольору нитку у голку і починаєш з куточка в куточок нитку протягувати. Хрестик сам виходить. Головне – робити це неквапливо, повільно й охайно, а то нитки можуть заплутатися.

– Все, все, все! – вигукнув Пухнастик. Перший рядочок жовтого кольору я зробив. Це вже мені вдалося. Ти – просто геній Барабулька!

– А ж тут подзвонила білочка Хитрулька.

– І почала теревенити. І про все, і від разу.

– А уроки я вже зробила і навіть вишила хрестиком. А зараз малюю натюрморт. І про те, який смачнючий кекс сьогодні зробила. Хочете поділюся рецептом? Він такий смачний, що навіть за вуха не відтягнеш. Ось слухайте мій рецепт: борошно – 1,5 стакана, цукор і вода – по 1 стакану, олія – 5 столових ложок, сода, ванільний цукор, оцет – усе по 1 чайній ложці, 1 дрібка солі та 3 столових ложки какао. І – у мікрохвильову піч на 1хвилину 30 секунд. Смакота. Десертик до чаю готовий. Ну все, пока. До завтра. До зв’язку на уроці.

– Білочка малює, бобер читає, а чим же мені зайнятися? Як же мені відпочити? Я ж добре попрацював час і відпочити. Стрибати не хочеться. Малювати не хочеться. Навіть розмовляти ні з ким не хочеться. Буває й таке. Набридло усе. Зіграю мабуть на фортепіано музику. Може настрій повеселішає. – Пішов Пухнастик до своєї музичної кімнати. Залунала музика то сумна, то весела. То швидка, то повільна. І все – наче не було поганого настрою.

– Мабуть піду тепер до кухні та й зроблю смачного десерту. – А там вже й книжечку захотілося дочитати. Оченятка самі собою закрилися. Спатоньки пора. Завтра знову настане новий день, а його треба зустріти з гарним настроєм. Як у народі кажуть «як зустрінеш день, так і проведеш його».