Твори переможців обласного туру "Творчі канікули - 2021" 

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»       

Михлюк Єлизавета

16 років

с. Зелений Гай          

Суботцівська СГ

Кропивницький район

Кіровоградська область

Кохання й таємниці Всесвіту

Вже сонце закотилося за обрій і місячний серпанок визирнув на нічному небі, а кругом нього кружляли у запальному танку зірки Персеїди й час від часу виконували бажання мрійників. Весело й яскраво спускаючись на Землю, вони створювали яскраву небесну ілюмінацію, яка була лише частиною й досі незвіданого світу планет, комет, зірок, численних сонячних систем.

А десь унизу серед українського степу на килимі шовкових трав спочивали лісові мешканці. Старий дуб протяжно й натхненно мугикав собі під носа, підспівуючи вітру. Поруч тополя ніжно гладила вітами невеличкий кущ шипшини і, немов матуся обіймає свою дитину, намагалася захистити малечу від вітру та заколисати. Низенько на гілочці ліщини заливисто й  натхненно виводив свою пісню нічний віртуоз соловейко. Барвінок стелився поміж дерев і кущів, прагнучи  мандрувати все далі й далі у незвіданий світ. Недалеко починав свою подорож струмок, що, набравшись сили й благословення від матінки-природи, перетворювався на річку Інгулець, яку греки нарекли на честь бога старості, а отже мудрості, Гераса. Поруч пишалися своєю унікальністю гострокільники волосисті, астрагали шестистоквіткові, хвощ великий, ценоза осоки колхідської. Ніжно посміхалися подорожнім, нахиляючи голівки,  та вражали простотою й красою волошки та материнка.

 А серед цього царства краси й благодаті, немов оперізуючи зелений жупан з різнотрав′я, вився шлях-дідуган, який багато бачив на своєму віку. По один його бік  височів скіфський курган, а на самісінькому його вершечку стояв на сторожі кам′яний воїн. І хоча ця фігура з′явилася зовсім недавно, проте дух скіфа не покидав свій пост ніколи. Він уважно пильнував за людьми, які змінювали один одного з покоління в покоління.

Тим, хто зазнав якихось негараздів під час подорожі, він лагодив спочатку вози, а згодом автомобілі. Підбадьорював хліборобів, які віддавали своє життя  полю й проводили там дні, а то й тижні, вкладаючи душу в кожен колосок. І так з року в рік від діда-прадіда й до сьогоднішнього дня. Допомагав знайти дорогу тим, хто заблукав. Та не панькався він зі злодіями чи забіяками. Наганяв туман, домовлявся з вітром про дивний страхітливий концерт, який змушував думати тільки про те, як повернутися до домівки, а усі  їхні лихі задуми розвіював над вершечками дубів, осокорів і кленів.

Та інколи воїн дивився на зоряне небо й згадував свою Лаодіку, яка жила в центрі галактики Чумацький Шлях, на планеті Росс в сузір′ї Стрільця.  Вони бачились лише раз і цього виявилося достатньо, щоб їхні душі відчули неймовірне почуття, що зветься коханням.

Колись давним-давно, коли юний  скіф  Палак, саме так його звали, засівав поле пшеницею, на небі з′явився дивний предмет – велетенська куля, яка перетворювалася на циліндр, а згодом на чашу, потім на квітку, і ці дивні перевтілення продовжувалися доти, доки дивний гість із неба не торкнувся землі. На тому місці спалахнуло усіма кольорами веселки надзвичайно гарне сяйво, а з білого туману, що оповив усе навкруги, вийшла дівчина.

Вона зачаровувала своєю красою. В темне шовковисте волосся, яке ніжно торкалося  обличчя красуні, були вплетені золоті стрічки. Одягнена вона була в зелений, немов витканий з шовкових трав і прикрашений квітами, довгий плащ. А під ним сукня на сонці змінювала колір від рожевого до малинового. Та найбільше вразили юнака смарагдові очі дівчини, в які він закохався відразу. Вони чарували, змушували забути про все на світі й, здавалося, мали якусь надприродну силу.

Палак стояв як вкопаний, він не міг навіть поворухнутися. Повітря було наповнене пахощами весни й чарами богині кохання Аргімпаси. Вони довго дивились один на одного й мовчали.

- Привіт, - першим наважився на розмову Палак.

-  Вітаю, - дзвінко пролунало з вуст  незнайомки.

- Вітаємо, вітаємо, вітаємо, - у відповідь проспівав зяблик, який, напевне, теж був зачарований неземною гостею.

Вони довго роздивлялися один одного, підбираючи слова для розмови.

 - Юначе, а чи не допоможеш ти мені? – першою озвалася Лаодіка.

-  Кажи, що  потрібно, я допоможу, - відповів їй Палак.

Й вони пішли в глиб лісу, все далі й далі, йшли довго, проте ноги не відчували втоми, адже якась неймовірна сила розвівала втому серед лісу. Аж ось вони вийшли до озера, про яке у місцевих ходила недобра слава.

 Кругом водойми росли дерева, їх верхівки щільно закривали небо, й сонячне світло ледь пробивалося до поодиноких квітів та кущів папороті. Серед водяної поверхні хаотично рухалися з місця на місце невеличкі острівці, прикрашені квітами й травами, які більше ніде не росли.  Здавалося, що якась невідома сила з неба насіяла їх. Вода тут у будь-яку пору року була холодна. Існувала легенда, що якщо комусь поталанить скупатися в озері у місячну ніч й зустріти схід сонця, той буде обдарований вічною молодістю. Проте ті, хто наважувався на подібне, зникали назавжди. Сміливці, які кидали виклик Берестуватому, так нарекли цю водойму, й лишалися тут, щоб зустріти новий день й таки лишалися живими, втрачали спокій і сон. Вони переповідали дивні історії про чудернацькі машини, що вилітали з озера, мандруючі вогники, русалок, водяників, невиданих створінь. Озеро місцеві жителі оминали десятою дорогою.

Палака охопив дивний симбіоз почуттів: кохання й страху, тривоги й щастя, розгубленості й цікавості. Та він зачаровано йшов за дівчиною зі смарагдовими очима, які полонили його душу. Він вирішив, що хай як судилося, так і станеться. Може вона одна з русалок, про яких розповідав старий Атей, а може ще якесь дивне створіння… Йому було байдуже, його розум тихо спочивав, піддавшись чарам кохання.

Аж ось вони вийшли на галявину, вбрану зеленою травою та м′яким мохом. Десь весело виспівував маленький струмок, виграючи на сонці усіма кольорами веселки. Бджілки-трудівниці перелітали з квітки на квітку, збираючи життєдайний пилок. А посеред цієї краси, в оточені химерних дерев, красувалася дивна споруда.

        Велетенський металевий циліндр відсвічував червоними вогниками, що постійно миготіли. Що це відразу не можна було й збагнути.

- Це капсула-зореліт, на якій я потрапила на вашу Землю. Але сталася невеличка аварія й вийшов з ладу один механізм, який мені самій не полагодити. Ось про яку допомогу я тебе просила, – пояснила Лаодіка.

Дівчина промовила якісь незрозумілі слова й посеред циліндра з′явився отвір. Вона взяла хлопця за руку й повела в середину. Металеві двері одні за одними відчинялися, як  тільки ці двоє наближалися до них. Чудернацькі машини, схожі на величезних жуків, рухалися туди-сюди по довгому коридору, який, здавалося, не мав ні початку ні кінця.  Вони час від часу видавали якусь інформацію на незрозумілій Палаку мові. Одні двері, другі, треті – й гості циліндра потрапили у величезну овальну залу. З одного боку розміщувалися скляні капсули з надувними кріслами всередині. А з іншого зайняв місце пульт управління. Купа екранів, кнопки, лампочки, що постійно змінювали колір, запрошували роздивитись їх  ближче.

-  Що це? – зачаровано вигукнув юнак, якому такі дива  ніколи й у сні не виділись.

- Це мій зореліт «Савмак», – відповіла дівчина.

- Савмак? – він здивовано повторив ім′я, яке для нього було особливим.  - Так звали мого старшого брата, який зник, коли наважився провести ніч біля озера Берестуватого. А його ім′я означає сонячнесилий.

- Так назвав зореліт ще мій батько на честь свого найкращого друга, – пояснила Лаодіка. Обоє були здивовані таким несподіваним збігом, але нічого вже не коментували.

Дівчина розповіла Палаку про системи життєзабезпечення, енергоживлення та  кліматконтролю зорельоту, про те, як вийшла з ладу система орієнтації.  І  вона замість того, щоб відвідати Венеру, де мала б узяти зразки базальтових лав за допомогою механічної руки вантажного відсіку літального апарату для досліджень, потрапила на Землю. А все через те, що Венера – це єдина в Сонячній системі планета, яка обертається в протилежний бік від напрямку  обертання навколо Сонця. Через близькість до Сонця вона має потужне електричне поле. Воно й стало причиною пошкодження системи орієнтації. Орбіта Венери розташована між Землею та Меркурієм, по своїй природі вона подібна до Землі. От прибори й зорієнтували «Савмак» на Землю, де вже багато років на цьому диво-озері розташована одна з  їхніх космічних баз.

- Я надзвичайно радий, що ти приземлилася саме в нашому лісі, радісно констатував юнак, який все ще не вірив у те, що з ним відбувається. Незрозумілі слова, чудернацький циліндр та дивне його облаштування, дівчина-мрія, – усе це переповнювало його свідомість дивним відчуттям якогось несподіваного сну чи чар.

- Я, здається, теж дуже рада зустрічі з тобою, – відповіла Лаодіка, схвильовано опустивши очі й на мить задумавшись. Вона вирішила, що через гравітацію та довгий політ в її організмі збільшилася кількість ендорфіну, який виробляють нейрони мозку. Саме це й пробуджує в ній ще ніколи незнане почуття. Що це таке, вона не знала, але воно наповнювало її дивним теплом і світлом, а це було надзвичайно приємно відчувати.

        А поруч непомічені простими смертними прогулювалися Весна й скіфська богиня зоряного неба й кохання Аргімпаса. Вони хитро й задоволено посміхалися, адже знали, що це їх рук справа, а не якогось там ендорфіну.

        Близько доби Лаодіка й Палак лагодили зореліт, а стомлені й виснажені поснули. Прокинувшись, вони вирішили поїсти. Юнак пригостив гостю степів пирогом з сиром та націдив келих березового соку. На знак вдячності за допомогу та гостинність, господарка літального апарату запропонувала Палаку екскурсію планетами Сонячної системи. Довго вмовляти хлопця не довелося й закохана пара помандрувала назустріч таємницям Всесвіту.

        Білий туман огорнув зореліт, усі отвори вмить зникли. Лаодіка наказала одягти дивний сріблястий костюм, в один з яких вже була одягнена й сама. Перевірила системи енергоживлення, кондиціонування, життєзабезпечення, контролю та керування й вивела зореліт на орбіту. Пролетівши пухку ковдру хмар та желейну товщу атмосфери, вони потрапили в дивовижний світ Космосу й Вічності.

        Зазирнувши  в ілюмінатор, Палак зрозумів, що у нього перехоплює дихання від побаченого. Навколо величезної розпеченої плазми Сонця, сплетеної магнітними полями, у відпрацьованому мільйонами років танку, робили вправні та граціозні «па» планети. А зірка Сонце  по-батьківськи лагідно торкалася їх майже білим світлом. І тільки біля поверхні Землі, на знак особливої турботи, перетворювала своє холодне біле світло на теплий відтінок жовтого.

     - Невже ми лише порошинки в цій безодні? – здивовано запитав він Лаодіку. - І що це за дивовижно гарна  блакитна планета?

- Це твоя Земля – планета, яка подарувала мені тебе, – відповіла Лаодіка. – А я і ти, і  ще невідомо скільки нас таких у цьому неосяжному Всесвіті – лише піщинки.    

Закохані  уважніше, неначе це було вперше, подивилася на Землю. Третя планета Сонячної системи, що входить до галактики Чумацький Шлях, вражала красою й неповторністю. Крізь мереживо хмар на блакитному полотні виднілись гірські масиви, аквамаринові океани й моря ніжно огортали земну поверхню. А десь серед вічної краси метушились люди. Вони складали скарби, розпочинали війни, сперечалися, раділи, святкували, кохали, кудись поспішали…

- Люди… Який чарівний Всесвіт! Погляньте на зоряне небо, відірвіться від землі й полиньте туди, де альфа й омега керують часом, – вигукнув Палак, а  потім обернувся до Лаодіки.  Їх погляди зустрілися й вони зрозуміли, що Всесвітом керує почуття, яке здатне на неймовірні дива – це кохання.

- Ну що, чи стане у тебе мужності мандрувати далі, чи, можливо, ти вже хочеш повернутися додому? – запитала дівчина зі смарагдовими очима.

- Головне, що ми разом, – це все, що встиг відповісти юний скіф. Його погляд зупинився на величезній кулі, що знаходилася зовсім поруч. Здавалося, можна й рукою торкнутися цього незвичайного жителя Космосу. – Що це?

- Місяць, його ти бачиш майже щоночі. Він єдиний супутник Землі, який кружляє навколо неї. Говорять, що колись Земля і Місяць були одним цілим та через зіткнення з планетою-задиракою частинка Землі відкололася – це і є Місяць, – пояснила Лаодіка.

- А у нас говорять, що Місяць і Сонце – це подружжя, яке постійно сперечалося, бо Місяць завжди холодний, а Сонце – гаряче. Через ці сварки вони не живуть разом, але й від спільної доньки Землі далеко не селяться. Обоє турбуються про неї та оберігають, – сказав Палак.

Лаодіка розповіла, що Місяць і планети освітлює Сонце – найближча до нас зірка. Саме вона робить їх яскравими. Навколо Сонця кружляють планети. Меркурій, Венера, Земля, Марс – невеликі за розмірами й мають тверду поверхню, а Юпітер, Сатурн, Нептун – великі планети, які  складаються з газу. Колись Плутон вважали дев′ятою планетою, а згодом його перевели до когорти карликових планет. Здається, віднайшли ще одну планету Сонячної системи, яку називають дев′ятою планетою. 

- Ти так багато знаєш, – здивовано мовив Палак.

- Можу розповісти тобі про майбутнє землян, хочеш? – запропонувала  дівчина.

- Звісно, хіба хто відмовиться від такої пропозиції, – погодився юнак.

- Зараз ви тільки спостерігаєте за зорями й небом, та прийде час, коли літати від планети до планети стане звичною справою, – почала свою розповідь Лаодіка.

        Вона говорила про спроби польотів, про двох собак, які першими мандруватимуть до зірок, про людину, яка подолає земне тяжіння й зазирне у таємниці Всесвіту. Про те, як потім стане звичним відвідувати космічні простори.

- Невже це правда? – вигукнув Палак.

- Так. Пройде час, і ви, люди, щодня літатимете на інші планети.

- Як? У нас нема зорельотів.

- Люди живуть на межі часу, який долає наші страхи та відкриває нові горизонти. Космос –  це колиска людства, яка відкриває нову свідомість, даруючи нові можливості. Мудреці кажуть: «В кожному є частинка Творця». А зорельоти обов′язково будуть.

        Вони ще довго милувалися Всесвітом, розмовляли про зорі й галактики. Говорили про те, як зустрічатимуться на Марсі чи Венері, щоб поспілкуватися з мешканцями інших планет. Лаодіка розповідала, що на інших планетах живуть люди, схожі на землян. Звичайно, вони мають інший одяг, звичаї, але для них головне –  це добре серце, світлі думки та щирість.

- Як це все цікаво, – захоплено зазначив хлопець. – А де живеш ти?

- Поглянь он туди, – дівчина підвела Палака до одного з ілюмінаторів й показала на яскраву зірку. Це планета Росс в сузір′ї Стрільця, що в центрі нашої галактики Чумацький Шлях.

        Серед мільйонів зірок, комет й метеоритів простяглася неосяжна молочна смуга, яка виблискувала сріблом тисяч зірок, оповитих хмарами космічного пилу. Вона повільно мандрувала в напрямку сузір′я Лева.

- Це так далеко, - вигукнув юнак. – Невже ми не зможемо бути разом?

- Я завжди буду поруч, не хвилюйся, – пролунало у відповідь.

        Саме в цю мить почувся дивний шум і гуркіт. Усе навколо оповив білий туман. Час зупинився… Палак нічого не пам′ятав. Він прокинувся під кущем ліщини, що ріс край поля. Над ним виводив свою пісню зяблик, вітаючи прихід весни. Усі, кому хлопець переповідав свої пригоди, сміялися й  не вірили йому.

        Йшов час, у Палака проявились особливі здібності: він міг передбачати майбутнє, лікував травами та замовляннями. Звідки такі знання, правду кажучи, не знав і він сам. Хлопець часто лишався наодинці з полем і лісом, розмовляв з квітами й птахами. Не раз він ходив до озера, сподіваючись на зустріч з Лаодікою, а повертався змарнілий і сумний. Потім встромляв акінак в землю й, принісши в жертву молоде козеня, просив богів про допомогу. Його не цікавили війна й шлюб, і старійшини роду вирішили відправити хлопця в науку до жерців. Палак провів свій земний вік у мріях й молитвах, а згодом, за звичаєм, був похований разом з царем у кургані.

        Багато віків мандрував дух Палака різними світами, не раз повертався він до скіфського кургану, що край дороги, не раз блукав навколо озера. Він наполегливо намагався розгледіти  зорю Росс в сузір′ї Стрільця на відстані близько тридцяти світлових років від нашого Сонця, надія не покидала його.

Одного разу він зустрів свого давнього знайомого Демокрита, який першим припустив, що Чумацький Шлях складається з віддалених зір, і намагався це довести людям. Той, як і колись у давнину, мандрував світом. Та тільки не міг філософ потрапляти на очі простим смертним, от і доводилося йому спілкуватися з такими ж, як і він, духами.

Вони довго згадували минулі часи, сумуючи за молодістю й веселощами. Та згодом почали сперечатися про те, що чекає на Землю в майбутньому. Воїн стверджував, що, використовуючи комп′ютерне моделювання, сучасні дослідники космосу зробили висновок, що наша галактика Чумацький Шлях  й галактика Андромеди об′єднаються через два мільярди років. І тоді стануться неймовірні зміни: наша спіральна галактика поглине Андромеду й утворяться нові планети, схожі на Землю.

Та сивочолий Демокрит не погоджувався з цим припущенням. Він не один рік мандрував світом, дуже часто зазирав разом з астрономами в телескопи, відвідував різні наукові конференції та симпозіуми. А тому знав, що вже десять років тому було знайдено лише єдину планету, схожу на Землю. Це планета Кеплер 10в, що знаходиться на відстані п′ятсот світлових років в сузір′ї Дракона. І ніякі зустрічі галактик не передбачають появу нової планети, схожої на нашу.

Воїн продовжував сперечатися й посилався на вченого Клавдія Птолемея, який був автором найвідомішого античного зоряного каталогу «Альмагесту». Це саме він висунув припущення про результати зустрічі двох галактик. На що Демокрит зауважив, що не довіряє Клавдію. Не тільки тому, що той молодший на п′ять століть, а й через абсурдність його припущень ще за життя на нашій прекрасній планеті. Адже саме він колись намагався вселити в голови людей думку, що всі планети й Сонце рухаються навколо землі. А тепер знову вводить в оману простого воїна. І, напевне, не тільки його.

Аж ось серед нічної тиші під старим дубом почулось чиєсь шепотіння й схлипування. Палак і Демокрит щодуху полетіли туди, але це вже інша історія…