Твори переможців обласного туру "Творчі канікули - 2021"

Номінація 

«Природа – джерело натхнення та краси»

 

Бондар Аліна 

12 років

м. Долинська

Кропивницький район

Кіровоградська область

 

Буває так, що живеш собі та й живеш. І все ніби добре… А тут – раз, і все перевернулося.

Так сталося і в моєму житті. Але почекайте, почну все з самого початку. Живу собі у дружній родині, де всім подобається весело проводити час. Маю старшу сестру. Одного разу мама поїхала на роботу, а нас, дітей, залишила вдома. За старшу ж, звичайно, була Катя. Та у нас одразу з нею того дня щось не склалося, не дуже вже їй хотілося мене глядіти. Тож вона запропонувала погратися в «Піжмурки». Ховалася я, а Катя – шукала. Це вже зараз розумію, як вона шукала, сидячи в телефоні, але тоді… Заховаюся десь під столом і сиджу, не дихаю, а вона вдає вигляд, що шукає. А я вже й рада, що не знайде. Хованки були різні, але тут мені майнула блискавична думка заховатися до гардеробу. Тихесенько проминувши Катю, відхилила дверцята і швидесенько шмигнула туди. Одразу стало темно й моторошно. Та думка про те, що схованка надійна додала мені сміливості. Очі звикли до темряви, сіла вільніше, почала перебирати мамині сукні і тут до рук потрапило щось цікаве. У кишені старої кофтини лежала цукерка. «Оце так знахідка!» – подумала я, одразу кинувши її до рота. Але що це? Смак якийсь незвичайний… Якось усе закружляло навколо, стало прохолодно, і мої очі заплющилися самі по собі.

Прийшовши до тями, я оглянула все навкруги. Місцевість була незвичайною. Якісь невідомі істоти метушилися скрізь. Вони були настільки стурбовані своєю працею, що їм до мене не було ніякого діла. Зрозумівши це, я одразу вирішила обстежити територію. Та найбільшу увагу все-таки привертали ці незвичайні істоти. Когось мені вони нагадували, але кого?.. Ой, згадала, це ж звичайнісінькі мурашки. Але й не зовсім-таки звичайні. Їх розмір вражав. Напевно, що я б змогла осідлати котрусь із них та покататися верхи. «І чому вони такі великі?» – майнуло у мене в голові. Але що це? Навкруги і трава якась завелика, і такі звичні кульбабки повиростали вище голови… Ось тут уже мені зовсім стало зрозумілим: без магії ніяк не обійшлося. Що ж робити? Плакати? Тупати ногами? Ні! Потрібно діяти, не дарма ж я потрапила сюди.

Пройшовши вглиб «трав’яного лісу» мені відкрилася галявина, на якій працювали комахи. Одні – будували свій мурашник, інші – вчили малечу добувати сік з вишень. Найбільше мурах було задіяно у прибиранні прилеглої території, адже сліди присутності людей було видно скрізь: це – і рештки їжі на траві, викинуте сміття, зламані гілки, букет засохлих квітів, купа недопалків та розбитих пляшок. Мені стало моторошно, я підняла очі до неба. Несподівано промені сонячного світла засяяли дужче і я зажмурилася. В цей час почула, що хтось занадто наполегливо вже мене гукає. Відкривши очі, я побачила маму. Тут усе стало зрозумілим. Ховаючись у шафі, я міцно заснула з м’ятною цукеркою у роті. Величезні мурахи мені наснилися. Нічого незвичайного не сталося. Усе стало на свої місця.

На сьогодні пройшло уже досить багато часу, але та картинка зі сну ніяк не дає мені спокою. Враження від мурах у лісі все більше змушують задуматися про майбутнє. Мало не щодня ми чуємо з екранів телевізорів, читаємо в газетах, слухаємо у школі про збереження природи на землі, охорону лісів. Нас навчають правильно доглядати за рослинами, дотримуватися чистоти в довкіллі, дбати про лісові насадження. Розвиток науки з кожним днем вражає. Люди впроваджують нові винаходи в реальне життя. Все добре, але…

Йдучи кожного дня до школи думаю, що у моєму районі науковий прогрес місцями ще зовсім недосяжний. Чомусь людям набагато цікавіше викинути скляну пляшку посеред квітів на клумбі, зламати щойно посаджену берізку, зруйнувати той самий мурашник, ніж зробити щось корисне. І тут згадується незвичайна дитяча пригода. Пам’ятаю як тоді мене вразила наполегливість та відчайдушність невеличких істот, адже вони, такі малесенькі, можуть чинити опір нам, людям. Саме їх згуртованість може слугувати прикладом для нас, бо ж зламаний мурашник лагодиться комахами за лічені години, а ми не завжди можемо впоратися і за все життя. І тут постають питання, які ніяк не дають мені спокою: «Чому істоти, позбавлені інтелекту, можуть думати, а ми, люди, – не завжди? Чому комахи не шукають винних у скоєному, а спрямовують усі свої сили на врівноваження ситуації, а нам обов’язково потрібно знайти винуватця?»

Звичайно, покарання також має бути, але, можливо, трохи іншим. Можливо, краще показати власний приклад тим людям, які не завжди адекватно поводять себе в оточенні природи. Упевнена, що це дасть неабиякий результат.

Та починати все-таки потрібно з себе. Із свого підвіконника, на якому стоять вазони з квітами, з невеличкого садочка біля будинку, з дороги, по якій прямуємо до школи… зі своєї душі. Бо ж якщо там буде порядок, то і в оточуючому середовищі теж пануватиме лад. Результат не примусить нас довго чекати, бо ж щедрішого явища ніж природа нам годі й шукати. Її багатство обов’язково дасть нам здорове і щасливе життя, щедрість лісу вразить своїм різноманіттям. А ми повинні усвідомлювати це і пам’ятати, що все-таки ми – люди, у нас більше можливостей зберегти природу, ніж у тварин. Ми повинні дбати не тільки про своє задоволення, а й добре усвідомлювати, що природа – джерело натхнення та краси, скарбничка нашого достойного існування на планеті. Тож наше майбутнє – саме в наших з вами руках.