Твори переможців  обласного туру "Творчі канікули - 2021"  

Номінація «Знайомтесь – це ми!»

Конограй Роман 

13 років

село Бобринка

Кетрисанівська ТГ 

Кропивницький район

Кіровоградська область

Я звідси родом 

Ура! Літні канікули! Будьмо знайомі: я – Роман Конограй. Піді мною ніби коник грає: не можу й півгодини всидіти на місці. Вирвусь до дідуся й бабусі в село Бобринку, подалі від деренчливої об’їзної дороги, до якої майже впритул упирається наша бобринецька вулиця. Туди навіть і дивитися зась! Отож, немає у нас де розігнатись-розгулятись на міських вулицях. Інша справа – безмежний сільський простір. Тут можна відчути себе і на коні, і під конем. Село засноване наприкінці ХVІІІ століття на берегах маленької річки Бобринки, що раніше мала назву Чакоклія – чиста вода. В цьому селі здавна поселилися родини моєї бабусі та дідуся. Історія села – це життєпис моїх пращурів. В нашій сім’ї мама веде літопис родин Присяжних – Магльованих. За її розповідями та сімейними світлинами, я склав дерево роду, про кожну гілочку можу багато розповідати. Така вдача передалась мені від дідуся Михайла.

Посмакувавши бабусиними пиріжками з печі, стрімголов біжу стежкою аж до кінця городу і стрибаю в холодний струмок. Це не просто потічок, а саме витік річки Бобринки, яка звивистою смужечкою то пологими, то скелястими берегами несе свої мілкі води до Бобринця, де за містом обнімається із Сугоклією. Пишаюсь цим, бо хто з моїх шкільних друзів ще міг би напитися холодної джерельної води та бродити чистою незайманою водою Бобринки – гордості нашого краю. Високою осокою бредеш до крихітного урочища «Терник». Тут у сиву давнину, як стверджує легенда та розповідає дідусь Михайло, стояла корчма з глибоким колодязем. Сюди чумаки, спустившись від Дуплонатової могили метрів за двісті, пили холодну воду, годували та напували коней, відпочивали у тіні крислатих дубів. А далі їхній шлях визначало небо – сузір’я Чумацького Шляху підсвічувало їм Миргородську дорогу аж до самого Криму.

Вкотре мандрую, ніби той чумак, який відстав від своєї валки, від «Терника» до степового кургану, який розлігся в природному утворенні, що нагадує Тризуб і є заповідною зоною земного розлому. Це особлива місцина – вершина Дикого степу. Що ховає під своїм земельним масивом давній курган? Що б він нам розповів?

Лежу у високому різнотрав’ї на вершині могили, слухаю тишу й уявляю себе то джурою козака Швайки, то Павлусем, що долав безмежні степові простори від кургану до кургану, щоб знайти та визволити свою сестру з татарського полону.

Найбільше мені подобається зі старшою сестрою Іванкою (дядьковою дочкою) після заходу сонця, коли вечірня тиша впаде на село, втекти від дідуся і бабусі до нашої улюбленої місцини та з висоти спостерігати за зірками, поспілкуватись із тим, до чого не можна доторкнутися. Іванка збирає букет із васильків, сокирок, ромашок, конюшини і каже мені, що Володимир Винниченко любив наш степ і високі могили, можливо, бачив і цю. Окремо складає лікувальне зілля, наспівуючи якусь пісеньку. Вона у нас героїня: закінчила школу із золотою медаллю, мріє стати лікарем. А ще вона нічого не боїться, особливо темноти, коли опиняєшся далеко від дому. Я трішки боягузливий, але з сестрою мені не страшно, навіть якщо і перепаде від батьків. Лежу на вершині Дуплонатової могили і вдивляюся у нічне небо. Годинами можу, не відволікаючись, спостерігати за поведінкою зірок, уявляти їхнє співіснування у безмежному просторі, розгадувати загадки Всесвіту, хоча достеменно ще нікому це не вдалось.

Людина весь час намагається розгадати вічну таїну небес. Чи є в нас сусіди, чи є життя на відомих і невідомих планетах, як почувається наша Земля у величному і безвимірному Всесвіті? Астрономи нарахували численну кількість галактик, кожна з яких містить понад сотню мільярдів зірок. Багато перечитав літератури про космос, про Сонячну систему, великий багаж інформації дістав з Інтернету. Чому так ваблять зорі? Можливо, колись і я відкрию маленьку зірочку – планету і назву її якимось найдорожчим для мене іменем. Але це ще попереду, для здійснення мрії треба багато працювати, лише одними думками нічого не вдієш.

Думається, якби наші предки на цій висоті не насипали могилу, а побудували фортецю чи замок з глибоким ровом, високими мурами, оглядовими вежами, вікнами-бійницями, то нині тут можна було б на одній із веж встановити телескоп. Я для маленьких туристів проводив би екскурсії. І розповів би їм про те, що в нашій Сонячній системі налічується вісім планет, кожна з яких не схожа на іншу. В середині системи – Сонце, наш гігант. В ядрі нього температура становить понад 15 мільйонів градусів.

Найменша планета – Меркурій, на ній день і ніч тривають три Земних місяці. Наступна планета – Венера, до речі, схожа на Землю, на ній дуже багато вулканів. Наша рідна Земля – піщинка у безмежному Всесвіті, єдина, на якій є життя. Чи вповні ми цінуємо те, що є на Землі, чи бережемо її? Цікава планета Марс, кажуть, що на ньому можливе життя. Ваблять своїми таємницями планети-гіганти: Юпітер, який не має твердої поверхні, лише складається з газів, а Сатурн – з метеоритів та льоду. Найяскравішою зіркою є Сіріус, яка світить сильніше за Сонце, але астрономи останнім часом відкрили нову зорю - R136a1, яка в 10 мільйонів разів яскравіша та більша за нього. А хіба вивчено незліченну кількість астероїдів – малесеньких планет, таких, якими подорожував Маленький принц із казки-притчі Антуана де Сент-Екзюпері та вчив людей життєвим мудростям. Мене зацікавив астероїд Церера. Це карликова планета, її відкрив італійський астороном Джузеппе Піацці у 1801 році.

Щоразу шалено б’ється серце, а потім ніби завмирає, коли споглядаєш нічне зоряне небо. Так і хочеться сягнути туди, далеко-далеко, куди не досягає зір людини.  Такі наші мандрівки надихають та спонукають не зупинятися, більше читати, спостерігати, вивчати, мріяти і відкривати для себе нові світи.

Нарешті дочекалися нас бабуся з дідусем. Думали, що ми граємось на шкільному майданчику. Бабуся вкотре розігріває вечерю, а дідусь щось здогадується і називає нас халамидниками. На столику біля ліжка на мене чекає стосик книжок. Це бабуся Валентина (вона ж бібліотекар) задовольняє усі мої читацькі захоплення: Стефані Леду «Історія дослідження космосу: від сонячного годинника до польоту людини на Марс» – це для наймолодших. Гаразд. Прочитаю братику Назарчику. А ось цікаве для мене – «Професор Астрокіт і неосяжний космос», дитяча енциклопедія фізика Домініка Воллімена. А це ось «Пригоди Тараса в далекому космосі» Галини Манів. Здається, цю книжку я читав, це про космічні захопливі пригоди десятирічного хлопчика Тараса.

У снах я мандрую світами, мені все цікаве, приємне: мама посміхається, молодший братик Назарчик осилює велосипед, тато саджає дерева… Іванка лікує дідуся і бабусю, бо всі ми хочемо, щоб вони завжди були живі і здорові.

У шибку заглядає блідий місяць, зірки витанцьовують свої химери на чорному оксамитовому тлі й посилають посмішку на моє ліжко. На ранок мене чекають нові пригоди разом з літературними героями, які зійдуть до мене на гостину зі сторінок щойно прочитаних книжок. А я їм розповім про Бобринку, про чумацьку корчму, про зірку, яку хочу відкрити, про давню й новітню історію Дуплонатової могили, про викорчуваний сад, про розорані до неможливого балки, про вирубані лісосмуги. Чи розуміємо ми, земляни, що природа цього людині не пробачить. Дідусь Михайло любить повторювати: «Хоч і думаєш про небо, а на землі треба твердо стояти, знати і шанувати свій рід, своє коріння, оберігати те, що створила природа – лише тоді підкориться і високе небо…».