«Творчі канікули – 2025»

Ганна   Настасюк 

14 років,   м. Кропивницький

         Номінація: «Моя  майбутня  професія» 

 Голос,  який  я  знайшла

Привіт, мій щоденнику! Сьогодні я хотіла б розповісти тобі про мою найближчу подружку – Ганну. Я знаю її все своє життя, тож просто не можу не згадати її!

Їй майже 15 років. Вона народилася у Бердянську – неймовірному місті Запорізької області, що розкинулося на березі Азовського моря. Вона завжди з великим захопленням і теплом розповідає про свій дім: про те, як там колись було водночас весело та спокійно, як приємно прогулюватися літнім – та взагалі будь-яким вечором біля моря… Але, напевне, навіть 100 сторінок не вистачить, аби переказати всі її оповідання про Бердянськ.  

Та останнім часом мене хвилювало одне питання. Хоча ні, таке питання було не одне: «Ким я стану в майбутньому?», «Яку професію я хотіла б опанувати?», «Які я маю мрії та цілі?» та ще багато інших. А оскільки я можу розповісти Ганні все, що в мене на душі, я вирішила запитати її, яким вона бачить своє життя попереду. Як виявилося, в неї була велика мрія – стати акторкою. Ще з 3 класу вона відвідувала Театральну студію, була ведучою на усіх можливих заходах та була впевнена, що після школи поступить до Києва на бажану професію. Але, завжди має бути якесь «але».    

Прокинувшись у четвер, 24 лютого 2022 року, в першу чергу вона подумала: «Сьогодні в мене контрольна з математики, але то не страшно, оскільки після школи я піду на репетицію виступу!». В ту саму хвилину, до кімнати зайшла її матуся Наталя, обличчя якої виглядало надзвичайно сумно. Підійшовши до ліжка донечки, вона лагідно промовила: «Доню, прокидайся. Ти сьогодні не підеш до школи».

Я думаю, кожна українська дитина почула це того ранку.

Вже 27 лютого в Бердянськ зайшли російські війська, а 11 квітня Ганна виїхала до Кропивницького. Вона та родичі вважали, що встигнуть повернутися додому до літа. Потім – до Нового року, а далі і не помітили, як промайнув рік з їх від’їзду «на декілька тижнів». З приводу цієї теми вона не була багатослівною, та й я не стала чіпляти за живе. 

Таким чином  її мрію було зруйновано. Раніше вона ніколи довго не сиділа на одному місці, оскільки її звичайний день виглядав якось так: спочатку школа, домашнє завдання,  репетитор, потім Театральна студія, і знов домашка. Але тепер все, що вона робила з цього списку – це домашнє завдання.

Сталося так, що восени 2023 року вони разом з мамою прийняли рішення переїхати до Німеччини. Хоча ніщо не могло замінити рідний Бердянськ, Ганна намагалася знайти позитив у всьому та думала: «Це ж нова країна, відповідно нові друзі, нові можливості. Все буде добре».

Та її очікування, на жаль, знов не здійснилися. «Я відчувала апатію до всього. Мені не хотілося ходити гуляти – ні з мамою, ні з друзями, – не хотілося вчити німецьку мову, не хотілося там жити, не хотілося нічого», – казала мені вона. Такий її стан продовжувався цілий рік. Але у вересні 2024 дещо змінилося – її матуся знайшла оголошення про набір на онлайн гуртки від Бердянського центру дитячої та юнацької творчості. Пам’ятаючи її мрію стати акторкою, я подумала, що Ганна обрала Театральну студію, але як я здивувалася, коли почула від неї: «Я записалася до студії журналістики «Юнпрес»». Вона сказала, що не могла точно відповісти, чому обрала журналістику. Ніби в неї було якесь передчуття, яке підказувало їй обрати «Юнпрес».    

За її словами, журналістика – це те, що її врятувало. Спочатку студія для неї стала звичайним гуртком, проте з часом їй хотілося проводити все більше і більше часу за ноутбуком – не просто дивлячись YouTube, а пишучи нові матеріали, розслідування, статті… Вже у лютому вона дописала своє перше журналістське розслідування, за яке згодом отримала спец-премію у номінації «Журналістська робота».   

Щоденнику, а хочеш, щоб я ще більше тебе порадувала? Ганна повернулася в Україну! Вона нарешті перестала відчувати себе ніким – чужою серед своїх, чужою серед чужих, – та почала відчувати себе насправді живою. Я так раділа і досі радію за неї! Хоча екзамен та випуск у Студії відбувся ще наприкінці травня, вона досі  пише та частенько показує мені свої роботи на різні теми та для різної аудиторії: у форматі новини, рецензії, портрету та навіть глянцевого журналу… Я бачу, як в неї горять очі, коли вона розповідає про те, як проходили заняття, які в неї плани на новий навчальний рік, як вона придумала нову ідею для розслідування… Окрім того, вона ділиться зі мною своїми мріями: як бажає вступити на журналістику в Дніпро або Запоріжжя, аби було недалеко від дому; як після випускного хоче стати успішного журналісткою або телеведучою… Ну, або все разом. Мені так цікаво слухати все, що вона переказує про складнощі спеціальності, професійну етику журналіста та інтерв’ю, які вона проводила зі своєю командою (скажу по секрету, було багато сміху та незручностей).

Зрозумівши, що пережила Ганна, я знайшла відповіді на свої питання. Вона така… крута. Вона всіма силами намагалася вийти з цього стану: шукала нові та поновлювала свої старі інтереси, як наприклад журналістика, вивчення англійської мови, читання та інші. Але якби не підтримка близьких та рідних, це далося б їй набагато складніше. І, до речі, вона досі любить читати скоромовки, виступати на сцені та згадувати минуле з Театральної студії. Бо «свіжі» інтереси – не привід забувати старі, еге ж?  

Окрім того, що Ганна стала такою ж життєрадісною, як і раніше, вона знайшла цілі, мрії та надії, і найголовніше – силу і впевненість в собі.

Знаєш, щоденнику, я пишу це зі сльозами на очах. Чому? А тому, що Ганна – це я.

 «Творчі канікули – 2025»

Діна  Романова 

16  років,   с.  Верхньоінгульське,   Кропивницький  район

Номінація: «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Якби  світ  не  знав,  що  таке  війна…

Я часто замислююсь: а що було б, якби людство ніколи не знало, що таке війна? Якою б стала наша історія, якби сторінки підручників не були залиті кров’ю, а свідомість — отруєна ненавистю? Ці запитання — не просто фантазії. Це голос філософа в мені, в кожному з нас, хто мріє про інший світ.

Світ без війни — це не просто відсутність зброї. Це — світ, у якому люди не шукають ворога, бо бачать у кожному — себе. Як писав Іммануїл Кант: «Поступовий розвиток людства можливий лише тоді, коли моральна культура стане вищою за політичну».

Якби людство ніколи не воювало, ми б не вчилися виживати — ми б навчились Жити. Не для того, щоб перемогти, а щоб Зрозуміти. Ми би з дитинства плекали в собі емпатію, а не страх. Свобода не була б перемогою, її просто ніхто б не забирав.

«Мета війни — встановити такий стан, у якому більше не потрібно буде воювати», — говорив Арістотель. Але хіба не краще було б не починати її зовсім?

Без війни світ став би дзеркалом краси: міста не руйнувалися б, а розквітали; діти не ховалися б у підвалах, а грали на майданчиках; серця не боліли б за втрати, а билися в ритмі надії.

Світ без війни — це не утопія. Це можливість, яку ми щодня або втрачаємо, або наближаємо.

«Світ — це не те, що нам дано, а те, що ми творимо», — казав Жан-Поль Сартр. І я вірю: в кожному з нас є частинка філософа, який прагне розуміння замість конфлікту, співпереживання замість агресії, діалогу замість бою. І саме ця частинка здатна змінити хід історії — якщо ми її почуємо.

Світ без війни — це світ, у якому філософ у кожному з нас не спить. Це — світ, де ми всі обрали думати, а не знищувати. І, можливо, найбільша перемога людства — не у битвах, а у відмові від них.

Я уявляю світ, у якому мої однолітки не малюють танки, а квіти. Де кордони — лише на картах, а не у серцях. Де головна зброя — це знання, і найбільша перемога — це допомогти комусь, а не перемогти когось.

У такому світі я би не питала: «Чи не є найбільша жорстокість війни в тому, що вона забирає у дітей їхніх батьків і у батьків — дітей?».

Я питала би: «Чи не є найбільший дар миру в тому, що діти можуть рости поруч із батьками, а батьки — бачити, як дорослішають діти?», — і це була б найбільша моя проблема.

Я розумію, що війна завжди починається з думки. Спершу в голові, а вже потім — у дії. Тому філософ у кожному з нас повинен ставити прості, але важливі питання: навіщо, заради чого, чи можна інакше? Якщо ми навчимось ці питання ставити — можливо, ми навчимось жити без війни.

Мені здається, що ми, підлітки, вже інші. Ми втомилися від болю. Ми хочемо будувати, а не ламати. Ми хочемо просто жити. І якщо світ ще не знає, що таке повний мир — то, можливо, саме наше покоління зможе його створити.

Я не хочу бути військовою. Я хочу бути тою, хто зупинить війну — хоча б у чиїйсь голові. І я точно знаю: кожна велика зміна починається з думки. А кожна думка — з людини. І якщо в кожному з нас уже живе філософ — тоді є шанс, що в майбутньому війна залишиться тільки в підручниках з історії. Як помилка, яку ми більше ніколи не повторимо.

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

    

Ілона  Бурдейна

14 років

с. Водяне,   Кропивницький   район

Номінація: «Знайомтеся  –  це  ми»

Найдорожчі   миті

Мене звати Ілона. Я живу у невеликому, але дуже мальовничому селі Водяне, де вранці співають півні, а ввечері над хатами пливе запах свіжоспеченого хліба.

Моє село оточене полями, лісами і квітами – справжня казка насправді! Щоранку я прокидаюся під шелест дерев за вікном і біжу до школи, яка стоїть на узвишші, наче стереже дитячі мрії. У нашому класі весело – у мене багато друзів: ми разом граємося на перервах, допомагаємо одне одному з домашнім завданням і ділимося секретами. Але є одна людина, якій я довіряю більше за всіх на світі. Це – моя мама. Вона не просто мама, вона моя найкраща подруга. Ми разом садимо квіти біля хати, печемо пиріжки з вишнями, гуляємо босоніж по ранковій росі. Мама завжди поруч – коли мені весело, і коли сумно. Вона знає, як розсмішити, коли я плачу, і як обійняти так, що весь світ стає добрим і теплим. Мама казала, що полюбила мене ще до того, як я з’явилася на світ.

Перший місяць. У її животику з’являюся я. Вона ніколи ще мене не бачила, а вже любить більше за все на світі.

Шість місяців. Мої перші рухи і мамині сльози. Ні, не від болю, від щастя: я в неї є!

Перший рік, і перші хвороби… Для мами життя втрачає сенс. Світ стає сірим. Ненька робить все можливе і неможливе, щоб запобігти біді. Підняті на ноги тато, бабусі, дідусі, сусіди, знайомі… на виклик примчала швидка допомога. А це лише вітрянка!

Три роки. За словами матусі, я вже маленька принцеса з довгими каштановим волоссям, великими карими очима, рум’яним личком. Заплітати мені коси мала лише мама. Намагання рідних я просто ігнорувала. Мама усаджувала мене на стільчик, повільно й надзвичайно ніжно розчісувала гребінцем волосся і при цьому співала мою улюблену пісеньку. У кіски вплітала голубі стрічечки, зав’язувала великі банти…, а потім я бігала кімнатами і дзвінко сміялася, кіски розліталися в різні боки, лоскотали обличчя. І від цього ставало ще веселіше.

Чотири роки. Я їм руками, бо так цікавіше. Я малюю на шпалерах, бо хочу зробити свою кімнату особливою. На кухні переставляю каструлі, тарілки, по-своєму. Все, до чого тягнуться рученята, пересувається, інколи б’ється, ламається… жах! І тільки вона, найрідніша, мене розуміє.

Десять років. Перші непорозуміння, сварки, сльози… Не хочу одягати шапку у вітряну погоду, не прибираю в кімнаті своєчасно, не вивчила урок – отримала двійку, не помила посуд. Не, не, не… Серджусь на людину, яка дала мені життя!

Чотирнадцять років. Переходимо в місті вулицю, мама міцно тримає мене за руку. Вириваюсь: не маленька вже! А вона лише посміхається ніжною, доброю посмішкою.

Тому сьогодні, коли мене питають, хто моя найкраща подруга, я не вагаюся: моя мама. Бо вона любить мене не за оцінки, не за успіхи – просто тому, що я є.

Вона вчить мене бути доброю, щирою, сміливою. Завдяки їй я знаю: любов – це не лише слово, це щоденні маленькі дива, які живуть у нашому домі. Отож, знайомтесь – це я, Ілона. І хоча я звичайна дівчинка з села, я дуже щаслива. Бо маю маму, друзів і своє рідне село, яке я люблю всім серцем. 

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

                                                 

 

      Костянтин Соловей

14 років,   м. Кропивницький

        Номінація: «Далі  буде?  Ні, «далі»  –  вже  є!» 

        ВОНО.  Кінець,  який  не  закінчується   

Чомусь «Воно» Стівена Кінга, мені дуже запало. Пеннівайз – це зло, яке хоче нас зламати. А ми – це «Клуб Невдах». Ми не якісь там супергерої, а просто звичайні українські люди. Кожен, хто вірить, бореться та допомагає – це наш колективний захисник. І ми переможемо, бо ми єдині, ми разом, як «Клуб Невдах», тільки набагато крутіші! 

1. Тиша після бурі

Коли серце істоти перестало битись – якщо воно взагалі билося – все навколо стихло. Глибини каналізації перестали дихати, вібрації спинились. Але діти – тепер уже дорослі – стояли в темряві, що здавалася ще більш густою, ніж до того.

– Це… все? – прошепотіла Беверлі, стискаючи ніж, що тримала досі, ніби хтось міг повернутись із-за рогу. 

– Не знаю, – відповів Білл. Голос хрипкий, ніби щойно пройшов крізь пісок.

Річі посміхнувся, але очі залишались порожніми.

– Навіть якщо все – це кінець, нам не здається, правда?

І дійсно – відчуття, що щось лишилось, залишалось із кожним.

2. Тріщини в місті

Після повернення на поверхню Деррі виглядав так, ніби все налагодилось: каналізація не гуде, вулиці не пустіють після шостої, люди знову почали сміятись. Але кожен із Сімки щось помічав.

Майк залишився у місті – слідкувати, досліджувати, записувати. Його щоденники перетворились на плутанину: одні сторінки – цілком ясні, а інші – написані не його почерком, і з фразами, які він не пам’ятає.

В одному із таких записів: «Воно не мертве. Воно – дихання Деррі. Воно під шкірою міста».

Беверлі повернулась до Чикаго. Її чоловік загинув у ДТП через місяць після повернення. Вона бачила його в дзеркалі, в калюжах, навіть у відблисках вікон. Але кожного разу – з очима Пеннівайза.

– Воно чіпляється, – сказала вона Річі по телефону. – Наче щось залишилось у нас. І проростає.

3. Пам’ять тоне

Бен, що жив тепер у Лос-Анджелесі, писав вірші. Але коли перечитував їх – не упізнавав. Рядки були зловісні:

І в зливі стоїть воно,

І в погляді дитини.

У щілині тротуару – 

Повертається тінь Вини.

Він почав втрачати спогади. І не лише про «Воно», а й про друзів. Як звали хлопця з окулярами? Що стало з їхнім клубом? Чому при слові «Деррі» виникає пульсуюча паніка?

Річі став популярним стендап-коміком. Але одного разу він вийшов на сцену і сказав лише:

– Ви колись сміялися під водою?

Зал мовчав. А потім він заволав. Просто заволав, немов побачив те саме жахіття, що колись, в каналізації. Його госпіталізували.

4. Сон, як попередження

Їм почали снитися сни. Один і той самий.

Вони знову спускаються в каналізацію. Замість ліхтариків – свічки. Вони не йдуть – їх тягне. І в центрі темряви – не «Воно», а… самі себе.

– Ми стали ним, – каже один із них у сні, і голос змінюється на багато інших, зливаючись у хоровий крик.

– Коли вбиваєш чудовисько – воно лишає частину себе в тобі, – говорить хтось із темряви.

І щоночі хтось із них прокидається, дивлячись у темряву кімнати, чекаючи... повернення.

5. Новий розділ – знайомий початок

Минуло 27 років.

Вуличний музикант у Деррі заграв на саксофоні. Діти зупинилися послухати. Хлопчик років семи впустив кульку, яка полетіла до каналізаційного люка. Він схилився – і з люка з’явилась рука. Але не клоунська. Дитяча. Його власна.

– Гей, Джошуа…, – прошепотіло з темряви. – Ти вже давно мене шукаєш.

Тієї ночі він зник.

Майк, старий і хворий, дізнався про це з новин. На його комп’ютері сам по собі відкрився файл із назвою «VOНО_ФІНАЛ». Він не створював його. Усередині був лише один рядок: Старе не помирає. Воно просто засинає. Але сни завжди повертаються.

6. Скликання нової Сімки

Майк зібрав їх знову. Всіх, хто залишився. Річі сидів мовчки. Беверлі палила одну за одною. Бен спізнився – але приїхав. Білл не відповідав. У повідомленнях – лише білий шум. Наче хтось зіткав шум у слова.

– Ми маємо піти туди знову, – сказав Майк.

– І що? Вбити його вдруге? – зірвався Бен.

– Ні, – відповів Річі. – Ми маємо дозволити йому увійти. І зрозуміти, що це.

І вони зійшли вниз. Знову. Але цього разу – не з ліхтарями. Без зброї. Лише зі страхом і спогадами.

7. Цикл

У глибинах каналізації більше не було істоти. Не було павука. Не було Пеннівайза. Була тільки темрява. І їхні голоси.

– Це ми, – прошепотів Білл, який з’явився з тіні.

Він був прозорий. Як спогад.

– Коли ми знищили Його – ми розірвали рівновагу. Ми стали Його частиною. Ми – ВОНО.

Тиша. Потім:

– І ми можемо зробити вибір.

Темрява перед ними згустилась. Вона тремтіла. Чекала.

– Ми можемо замкнути цикл. І залишитись тут. Як вартові.

– Або…, – почала Беверлі. – Або дозволити цьому повернутися в світ.

Вони дивилися один на одного. І, мовчки, зробили вибір.

8. Фінал

На місці старого входу в каналізацію побудували парк. Діти граються там без страху. Але на одній лавці сидить літній чоловік із блокнотом. Він записує щось і поглядає на люк біля дитячого майданчика.

У блокноті лише одна фраза: «Ми залишилися. Ми дивимось. Щоб інші могли спати спокійно».

А в іншому місті хлопчик запускає паперовий кораблик. І він не тоне.

 

 

 

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

Анастасія Юхименко

14  років 

с. Водяне,  Кропивницький  район

Номінація: «Безмежний світ моєї уяви»

 

В гостях у Ніченьки

Коли сонце сховалося за обрієм і останній промінь погладив верхівки дерев, на світ опустилася тиша. У цей чарівний час, коли все навколо засинає, прокидається Вона – пані Ніч, або як лагідно її називають – Ніченька. Ніченька не  приходить з гуркотом чи криками. Вона ступає м’яко, як кішка, босоніж по сріблястій росі. Її сукня пошита з темно-синього оксамиту, всіяного зірками, а волосся – мов темне небо, з якого визирає місяць. Пані Ніч носить у руках ліхтар із місячним сяйвом, щоб не було надто страшно тим, хто боїться темряви.

Одного теплого літнього вечора я тихенько вийшла у сад. День уже втомився, сонце сховалося за обрій, а небо повільно почало змінювати свої барви – від ніжно-рожевого до глибокого синьо-фіолетового. І саме тоді, коли перша зірка з’явилася на небі, до мене завітала вона – пані Ніченька. Вона ступала легко, наче тінь, у темному оксамитовому вбранні, прикрашеному срібними зорями. Її голос був лагідний, мов шепіт вітру у листі, а хода нечутна, як падіння пелюстки на траву.

– Добрий вечір, - промовила вона, торкнувшись мого плеча. – Ти не боїшся темряви?    

– Ні, – відповіла я, дивлячись у її глибокі очі, в яких мерехтіли відблиски місяця.

Ніченька усміхнулася і запросила мене на прогулянку. Ми пройшлися селом, що вже заснуло. У вікнах будинків тьмяно жевріли нічники, дерева шелестіли вечірніми думками, а десь у полі співала свого нічного гімну капела цвіркунів.

– Удень усе поспішає, метушиться, а вночі – тиша і спокій, – прошепотіла Ніченька. – Саме вночі народжуються найсолодші сни, оживають фантазії та мрії.

І справді – я бачила, як із вікон діток виривалися невидимі кольорові сни: хтось мріяв про подорож до зірок, хтось – про цуценя, а хтось – про те, щоб ще трохи побути малим… Ми з Ніченькою дійшли до пагорба, де відкривався краєвид на зоряне небо.   

Вона вказала рукою вгору:  

– Там, серед зірок, кожна має свою історію. Але ці історії відкриваються лише тим, хто вміє слухати серцем.  

Я сиділа поруч із пані Ніченькою і слухала…

Пані Ніч завжди чемно виконувала свої обов’язки перед Природою. Ніколи не зазіхала на День, бо знала, що порушиться тоді рівновага.

Одного суботнього дня зустріла пані Ніченьку на ринку Баба-Яга і почала пропонувати хабаря грошима, щоб пані Ніченька захопила частину Дня для звершення її планів. Пані Ніченька справедлива, знає всі закони Природи і на чуже ніколи не зазіхає, висварила Ягу і подалася у справах.

Яга такої відмови не хотіла чути і почала мізкувати, щоб то зробити для здійснення своїх злих намірів, довго думала-гадала аж ось попросила літню бабусю піти попросити у Ніченьки милостиню. Та погодилась, бо біда та злидні доїдали її з усіх сторін, а Яга обіцяла винагороду. Тим більше, що бабуся про злі плани не здогадувалася. А Яга нарадила літню жінку, що мовляв, та пані дуже добра та гуманна.

Одного понеділка Зорі посходили з неба та повмощувалися на своїх зручних ліжечках у затишному будинку пані Ніченьки, відпочивали до наступного свого виходу в небо. У той момент, коли Ніченька частувала бабусю смаколиками та готувала їй харчів цілий мішок, Баба-Яга вбігла до спальні небесних світил та почала загортати їх у свій мішок, їй допомагав вірний друг Кіт. Коли бабуся пішла і Ніченька зачинила свої двері, якось пані стало на душі важко.

– Зіроньки, до столу, будемо вечеряти, затрималася я з бабусею.

Зазвичай, після таких слів, Зірки чемно поспішають за стіл, але ніхто не відгукнувся. Пані Ніченька запідозрила неладне, як прийшла до їхньої кімнати, то остовпіла, бо ліжка Зірок були порожніми… сльози горохом покотилися по її обличчю.

– Не вберегла, що ж мені робити? – картала себе за необачність пані Ніченька. На землю вже був час опускати нічні сутінки, а Ніченька не знала, де їй знайти Зорі. Зателефонувала до Місяця і разом почали шукати побратимів. В обох відразу виникла думка, що це діло рук Баби-Яги. Ось і відправились до її хатини на курячих ніжках.

Тим часом Яга виймала Зорі з мішка і розкидалася лайливими словами, бо Зорі пекли їй руки і не допомагали навіть рукавиці. Недовго Яга мудрувала, куди їх заховати, бо здавна для вкрадених речей мала спеціально відведене місце – скриню на замку. Якось Баба не врахувала того фактору, що якщо вона вкраде Зорі, то Ніченька не вийде на зміну до тієї пори доки їх не знайде. От і застали Місяць і Ніченька Ягу тоді, коли вона складала небесні світила в скриню. Ключі від скрині вчепила собі на шию. Старий пересохлий від віку ланцюжок розірвався і пані Ніченька підхопила ключі, які впали на підлогу. Несподівано на допомогу прийшла сама матінка Природа, коли побачила, що пунктуальна Ніченька запізнюється на своє чергування і допомогла Зорям вибратися на небо.

У кожному шелесті, у кожному подиху нічного повітря відчувався спокій, натхнення і таємниця. А коли почало світати, Ніченька попрощалася.

– Повертайся до мене, коли захочеш помріяти, – сказала вона і розчинилася в передранковому тумані. І відтоді щоночі, коли небо вкривається зоряною ковдрою, я знаю – десь поруч знову ходить Ніченька, збирає сни, охороняє спокій і дарує натхнення тим, хто її чекає.  

 

 

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

                                                           

         

       Вікторія    Заїка 

           

       12  р.,  с. Веселівка,   Кропивницький   район    

Номінація: «Природа – джерело натхнення та краси»

 

Таємниця засохлої річки

 

У маленькому й мальовничому селі Веселівка тече річка Громоклія. Вона така чиста й прозора, що можна розгледіти кожен камінчик на дні. У ній живе багато рибок – великих і маленьких, кольорових та золотистих. Місцеві жителі дуже любили Громоклію: влітку тут купалося багато дітей, засмагали та рибалили дорослі, а взимку люди цілими родинами виходили на лід пограти в сніжки, зліпити снігову бабу та повеселитися.

Та з часом річка почала міліти й пересихати, а згодом і зовсім перетворилася на маленьку калюжу. Люди нервували, бідкалися і ніхто не знав, що з цим робити.

У селі жила дівчинка Вікторія. Її будинок стояв просто навпроти річки і щодня вона з болем у серці спостерігала, як Громоклія втрачає життя. Колись річка дарувала прохолоду й радість усім мешканцям села, а тепер ставала дедалі меншою.

Одного вечора, коли дівчинка зі сльозами на очах заснула, їй приснився дивний сон. На місці пересохлої Громоклії стояв старенький будинок. Зайшовши в середину, Вікторія побачила стіл, на якому лежали карта та записка:

«У підземеллі під лісом зачинена душа річки. Щоб її врятувати, треба знайти ключ. Якщо цього не зробити, річка зникне назавжди».

Дівчинка хотіла детальніше розгледіти карту та її розбудив дзвінок телефону – друзі Марійка й Сашко кликали її погратися. Застилаючи ліжко, вона знайшла під ковдрою ту саму карту, яку не встигла роздивитися у сні. Вікторія зрозуміла, що мусить врятувати душу річки. Вона розповіла про все друзям, і ті з радістю погодилися допомогти.

Діти вирушили до невеличкого, світлого лісу, що ріс неподалік села. Та цього дня він був не таким, як завжди: навколо стояли страшні чагарники з гострими колючками, над головою кружляли великі чорні птахи, а з усіх боків тягнуло холодом. Друзі довго блукали лісом, поки не натрапили на величезний камінь, біля якого лежала плита з такими самими знаками, як на карті. Під нею вони знайшли стару дерев’яну скриню, а в ній – ключ у вигляді хвиль.

Пробравшись крізь павутину і мох до підземелля, діти побачили клітку, а в ній – гарну, але втомлену й змарнілу дівчинку.

– Я – душа Громоклії, – прошепотіла вона. – Мене замкнули, бо люди забули про мене й перестали піклуватися. Тільки добрі та дбайливі серця зможуть урятувати мене від смерті.

Діти відімкнули темницю й випустили дівчину, пообіцявши зробити все можливе, щоб повернути їй силу. Повернувшись у Веселівку, вони згуртували жителів: насаджували дерева, прибирали берег річки, чистили джерела, виготовили та встановили на березі таблички: «Громоклія –  жива річка! Не сміти!».

Минуло кілька тижнів, і сталося справжнє диво. Одного ранку Вікторія почула тихеньке «бульк» у воді – це повернулася перша маленька срібляста рибка. За нею пропливла ціла зграйка різнобарвних рибок, що радісно кружляли навколо відродженого джерела, ніби дякували дітям за порятунок.

Невдовзі з очеретів пролунало гучне квакання зелених жабок. Вони стрибали з латаття на латаття, змагалися у найгучнішому «ква» й, бризкаючись водою, влаштовували справжнє свято.

Щоранку мешканці Веселівки бачили, як лелеки велично кружляють у небі, а ввечері – як вони повертаються додому, приносячи в дзьобах гілочки та свіжу рибку.

Коли вода наповнила все русло, Громоклія знову стала дзеркалом, у якому відбивалися хмари й веселий сміх.

У спекотні дні до річки збігалися діти. Вікторія, Марійка та Сашко з друзями будували піщані замки, пускали човники й змагалися, хто зробить найдовший «ляп» на воді пласким камінцем. Старші хлопці облаштували дерев’яний пірс і стрибали у воду «бомбочкою», піднімаючи фонтани бризок. А ввечері вся громада влаштовувала біля Громоклії сімейні пікніки: сміялися, співали пісень, слухали тихе плюскотіння хвиль.

Річкова дівчина-душа часто виходила з води тихими сутінками – уже не втомлена й бліда, а сповнена сил, з волоссям-водоспадом і очима-озерцями. Одного разу вона підійшла до Вікторії, Марійки та Сашка, які сиділи біля води після купання, і тихо мовила:

– Я пам’ятаю, як ви знайшли карту, як не злякалися темного лісу, як визволили мене з темниці… Саме ви дали мені нове життя. Дякую вам, Вікторіє, Марійко, Сашко. Ваші серця наповнені світлом і добром. Поки у вашому селі живе любов до річки – Громоклія ніколи не згасне.

Відтоді щовесни у Веселівці святкують День Громоклії. Діти висаджують нові дерева, дорослі прибирають береги, а всі разом пускають у воду вінки з квітів — символ вдячності річці за її живу, співучу душу.

Так Громоклія знову стала серцем Веселівки, а люди навчилися простій істині: природа повертає добром тим, хто піклується про неї з любов’ю.