«Творчі канікули – 2025» 

Соломія Харкевич,   11 років,   с-ще Петрове

Номінація «Далі буде»? Ні, «далі» вже є!»

Курочка ряба 

Із самого дитинства і дотепер мама читає мені перед сном. Казки були і є моїми улюбленими книгами. Мамин голос є особливим: спокійним і ніжним. Уві сні я подорожую казковими країнами, дружу з тваринами, розумію їхню мову. Є одна казка, яку я знаю напам’ять. Це – «Курочка Ряба». Колись я запитала у мами, чому така коротка ця казочка. Мама мені побажала перед сном, щоб мені наснилося продовження. І ось що мені наснилося…

Наступного дня знесла курочка Ряба яєчко. Не золоте яєчко, а просте. Дід змайстрував гніздо і настелив м’якої свіжої соломи. Баба обережно поклала туди яєчко і сказала:

- Ось тут, курочко Рябо, будеш тепер жити.

- І яєчко висиджувати, – додав дід.

Подякувала курочка за добро, залізла у гніздо, обійняла крилами яєчко та й заснула.

Щодня дід з бабою догоджали курочці: годували пшеницею та кукурудзою, поїли свіжою водою з криниці, стерегли яєчко, коли Ряба просилася погуляти на подвір’ї.

Так, день за днем, дід з бабою дбали про курочку, а вона піклувалася про своє яєчко.

На двадцятий день на яєчку з’явилася невеличка тріщинка. Дід плаче, баба плаче.

- Ой, що ж це робиться?

- Ой, що ж це коїться?

А курочка їм у відповідь:

- Не плач, діду, не плач, бабо! Це курчатко народжується!

Зраділи старенькі цій новині та й нумо з курочкою Рябою обійматися.

Наступного дня тріщинка на яєчку стала більша і крізь неї було видно маленький дзьобик.

- Яке гарне курчатко у нас буде, діду! – сказала баба.

- А як же ми його назвемо? – запитав він.

- А давай назвемо його курчатко Малятко! – запропонувала баба.

- Годиться! – погодився дід, надів на голову солом’яного капелюха та й подався в ліс по дрова. Бо треба ж кашу молочну малому зварити та й самим пообідати.

Баба теж часу не гаяла. І долівку підмела, і пшоно перебрала.

Сидять старенькі, смакують кашею, аж чують, хтось пищить.

- Діду, – каже баба, – піди-но, глянь. Хто це пищить? Чи не навідалася до нас мишка, яка розбила наше золоте яєчко…

- Та вже йду, – озвався дід та й вийшов з хати.

Походив дід по подвір’ю, нікого не знайшов та й повернувся назад.

Сидять з бабою, кашу їдять та прицмокують. Коли знову чують, хтось пищить.

Дід і каже:

- Піди-но, бабо, тепер ти, глянь, хто ж це пищить.

Пішла старенька на двір. Перевірила всі закутки. Немає нікого. Коли чує, курочка Ряба співає:

- Ко-ко-ко. Яєчко знесла я.

- Ко-ко-ко. Мамою стала я.

Баба радіє, обіймає курочку і просить її ще раз заспівати. А дід сидить у хаті, чекає бабу та й каже:

- Щось баба забарилася. Піду її пошукаю.

Прийшов дід до баби та вже вдвох радіють, пісню курочки Ряби слухають та курчатком милуються.

- Яке ж воно гарненьке!

- Яке ж воно маленьке!

- Яке ж воно жовтеньке!

- Яке ж воно голосне!

А курча їм у відповідь:

- Пі-пі-пі…

Дід каже бабі:

- Бабо, треба мале нагодувати. То воно від голоду пищить. Неси-но йому каші з нашого обіду!

- Добре, діду, – відповідає вона, – вже несу.

Принесла баба курчаткові Маляткові дрібку каші та наперсток води. Воно

поїло, попило та й спатки вклалося.

А курочка Ряба дякувати не перестає:

- Дякую, діду, дякую, бабо, за доброту вашу.

Перші дні курчатко Малятко тільки їло, пило і спало. А згодом, коли підросло, зміцніло, то почало виходити з гнізда на подвір’ї гуляти. Дід та баба сидять на лаві, гріються на сонечку та спостерігають, як мале дорослішає. Курочка Ряба навчала його всьому, що знала: як гребти землю в пошуках смачних черв’яків, личинок, комах та насіння; як чистити пір’ячко; як ладнати м’яке кубельце та багатьом іншим речам…

Раділа курочка Ряба.

Раділи дід і баба.

І я радію –

Про таку кінцівку мрію.

 

 

 «Творчі канікули – 2025»

Запрошуємо шановних прихильників слова до знайомства з творами юних читачів – переможців обласного туру Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули – 2025», що завершився у вересні.

Цей Конкурс відомий нашим дітям 11-18-ти років з 2018 року і є одним з найулюбленіших. Національна бібліотека України для дітей – одна з організаторів даного Конкурсу, а обласні бібліотеки для дітей здійснюють його організаційно-методичне забезпечення на місцях.

Обласний тур тривав три канікулярних літніх місяці. У ньому взяли участь 52 юних автора нашої області, які представили 55 прозових та віршованих творів у семи номінаціях.

Отже, приємних прочитань і вражень!

Прядко  Анастасія,  13  років,  м. Знам’янка

   Номінація  «Безмежний  світ  моєї  уяви»

Долина  Надії

Коли я заплющую очі, мені здається, що я лечу кудись далеко-далеко, у зовсім інший світ. Світ, який ще не існує на карті, але живе в моєму серці. Для мене цей світ безмежний, світлий і наповнений добром. У цьому світі немає війни. Замість тривог люди прокидаються від співу пташок. На небі завжди сяє сонечко, а коли йде дощ – то тільки теплий, літній, після якого народжується яскрава веселка. Діти вільно бігають вулицями, не боячись нічого, а дорослі посміхаються один одному, бо знають: жити в мирі – це велике щастя.

Мій світ схожий на величезний сад. Де б ти не йшов – усюди квітнуть троянди, ромашки, айстри, конвалії. Всі ріки чисті, немов дзеркала, в яких відбивається небо. А ліси такі зелені й густі, що здається: ось-ось вийде казкова фея і запросить у мандрівку. У моїй уяві природа і люди – друзі. Ніхто не нищить дерева, не засмічує воду, не шкодить тваринам. Усі дбають одне про одного.

Найбільше я уявляю, що в цьому світі кожна дитина має право на щасливе дитинство. Ніхто не плаче від втрат, не чує страшних новин, не залишає своїх домівок. Усі діти мають родину, друзів, іграшки та мрії. І їхні мрії завжди здійснюються, бо в цьому світі для кожного є місце під сонцем. А ще в моєму світі люди вміють розуміти одне одного без слів. Якщо хтось сумує – достатньо погляду чи обіймів, щоб полегшити його біль. Якщо хтось радіє, то його щастя стає щастям для всіх. Тут немає сварок і образ. Люди не сперечаються через дрібниці. Вони вміють пробачати й розуміти. Бо саме там, де є добро, завжди є і мир. Дружба між людьми стає міцнішою, адже вона будується на щирості. Дорослі не забувають про дитячі мрії, а діти вчаться бути вдячними за турботу.

Я гадаю, що добро – це головне, що повинно бути в людини. Воно наче тепле сонечко, зігріває душі й не дозволяє холоду, ненависті чи заздрості оселитися поруч.

Я б назвала свій світ «Долина Надії». Адже тут природа дихає любов’ю, квіти розквітають, ніби усміхаються людям. Вітер приносить не холод і бурю, а пісні радості. Дощ не лякає, бо він народжує веселку – символ єдності й надії. У цьому світі не потрібно боятися завтрашнього дня. Люди живуть упевнені, що їхнє життя буде світлим і щасливим. І хоча поки що цей світ існує лише у моїй уяві, я щиро мрію, щоб він обов’язково одного дня стане реальністю. Якщо кожен із нас буде берегти у своєму серці частинку добра і ділитися нею з іншими, то поступово наш справжній світ зміниться. Добро переможе, бо воно сильніше за все темне і зле.

Мій безмежний світ уяви – це світ, де немає війни, де люди не знають страху, де панує любов і щастя. Бо справжнє щастя – це мир, любов і добро.

Я уявляю той день, коли весь світ стане однією великою родиною. Коли люди різних країн перестануть воювати й почнуть допомагати один одному. Коли замість сліз будуть тільки усмішки, а замість страху – впевненість у завтрашньому дні. Уявляю як наші вулиці наповнюються дитячим сміхом, як парки розквітають від веселих ігор, як у серцях людей народжується радість.

У моїй «Долині Надії» кожна людина цінує життя. Тут ніхто не забуває про добро, бо воно – найбільший скарб. Саме воно здатне робити дива: перетворювати темряву на світло, біль на силу, а самотність – на дружбу. Добро робить нас кращими, воно відкриває шлях у майбутнє.

Я вірю, якщо навіть одна людина посіє зернятко добра, то з часом воно проросте в серцях інших ї перетвориться на квітучий, гарний сад любові та миру. І тоді мій світ перестане бути лише світом уяви. Він стане справжнім домом для всіх нас.

Мрії народжуються в серці, але живуть вони для того, щоб здійснюватися. Я мрію про ранок, коли ми прокинемося під мирним небом і зрозуміємо: найбільше диво це життя, наповнене добром і любов’ю. І тоді моя «Долина Надії оживе не тільки в уяві, а й у реальності. Бо поки ми віримо в добро, світ навколо нас стає трохи теплішим і щасливішим.

 Пост-святкові вітання усім бібліотечним фахівцям та шанувальникам книги

із  Всеукраїнським  днем  бібліотек!

Бажаємо світлих перспектив та неймовірних змін на краще! 

Нещодавня прогулянка інтернетом познайомила зі статтею про ефективність професії й в професії. І хоча публікація побачила світ практично два з половиною роки тому, думається, що не втратила актуальності, здається, навпаки.

Її авторка – Катерина Алексєєнко, менеджерка з розвитку партнерств благодійного фонду «Бібліотечна країна», заступниця директорки ЦБС для дорослих м. Львова (2019-2022 роки). Опубліковано admin на 05.06.2023.

Пропонуємо познайомитися з уривками зі статті. Повну версію можна прочитати за посиланням  https://livelibrary.com.ua/news/librarian-functions/

«Бібліотекар  –  людина-оркестр?»

«Бібліотекар – це і читач, і слухач, і аніматор, і фотограф, садівник і декоратор, і цілитель людських душ…», – читаю допис на сторінці бібліотеки у фейсбуці.

А чи треба бути ось цим усім вище переліченим та ще й хизуватися тим? Чи дійсно людина-оркестр – це ефективний працівник? Чи часто ми бачимо, щоб подібне про себе і свою роботу писали працівники інших галузей?»

«HR менеджери часто говорять про soft skills і hard skills. Hard skills або жорсткі навички – це професійні вміння людини, які можна виміряти. Їх отримують на практиці й в кожній професії вони свої. Але, щоб отримати хороші професійні вміння, треба мати хороші Soft skills або м’які навички – універсальні соціально-психологічні вміння, що не залежать від професії, але безпосередньо впливають на успішність людини. І тут ми підходимо до головного, які ж то вміння необхідні бібліотекарю».  

«Бібліотекар – це медіатор в суспільстві. …бере на себе роль просвітника громади. Має можливість висвітлювати важливі питання та навіть братися за їх розв’язання. І якщо ставити саме такі завдання перед собою, то необхідно залучитися підтримкою та допомогою експертів – отих самих декораторів, фотографів, садівників, літераторів, правозахисників тощо».

«А ще ж є звітність? А обслуговування користувачів?»

«…вимоги часу – це гарне позиціонування бібліотеки в соцмережах – то це треба ще звертатися до SMM-фахівця, ну тут точно зарплатний фонд не витримає. Що ви пропонуєте? Погоджуюся, тут виходить замкнене коло. Бібліотекар не може то все робити, бо не навчений, звертатися до фахівців – теж дорого (на pro bono далеко не зайдеш), але від бібліотекаря вимагають і курси, і майстерки, і лекції, а ще допомогти в запроваджені цифровізації, і кущик висадити біля бібліотеки треба. Тут на допомогу приходить soft skill – креативність. Інтернет ж маємо. Дивимося, як роблять проєкті менеджери, кличемо фахівців, представників інституцій, які готові і розказати, і показати і долучитися до досягнення поставлених цілей. Розробляємо партнерства, колоборації та згадуємо про win-win формат роботи (за Вікіпедією, у перекладі на українську «win-win» – це «виграш-виграш», а стратегія «Win-Win» – це стратегія перемовин, запобігання та/або вирішення конфліктів (спорів), за якої усі учасники конфлікту (спору) отримують вигоду). Так, ми так давно робимо – обуритеся ви. А чому ж тоді бібліотекарі жаліються на збільшення обов’язків з роками? Чому кричать про те, що зарплата не відповідає обсягу виконаної роботи?»

«Ну не може бути бібліотекар фахівцем у всьому, а якщо він себе таким вважає, то виникає питання щодо якості цих компетенцій. Коли щороку з’являються сотні професій, чому ми стоїмо на тому, щоб бібліотекар включав в себе стільки функцій? Боїмося зникнути з класифікатора професій? Чи це бо ШІ дихає нам в потилицю? Тому краще хапатися за все, бо бібліотекарів звільнять, приміщення відберуть? Боїмося втратити привілеї та авторитетність в суспільстві?»

«Однозачно, навішавши на себе стільки ярликів – ми то точно не отримаємо, а просто впадемо під вагою функціоналу. Державі потрібні вузькі кваліфіковані спеціалісти, класні виконавці, будівничі, а не люди-мультиварки».

«Інтелектуальна робота, зрозуміло, мусить відповідно оплачуватися. Зорганізувати процес – це дуже енерго і емоційно витратно. Але якщо залучити фахівців на різних засадах, то робота може бути навіть в задоволення. Ну а тут грамотне розподілення та делегування обов’язків рятує».

 

 

 «Лідер читання–2025»

Літературний  твір 

учасниці  обласного  туру  

Всеукраїнського  конкурсу  «Лідер  читання – 2025»

Малько  Катерина

6 клас, село Микільське, Олександрійський район

Сільська бібліотекарка тепло написала про свою юну читачку та її захоплення. Катя дуже подобаються книжки. Вона завжди цікавиться новинками літератури, любить малювати. Дівчинка бере активну участь у бібліотечних івентах протягом останніх 3-х років, відколи стала користувачкою бібліотеки. Влітку читала різні книги як вітчизняних письменників, так і зарубіжних. Зокрема, це: І. Багмут «Пригоди чорного кота Лапченка»,  О. Гаврош «Різдвяна історія ослика Хвостика»,  Л. Деніелс «Цуценя уникає лиха»,  С. Дерманський «День народження привида»,  Д. Лондон «Жага до життя»,  О. Мігель «Рита і Талісман Зоряної кішки»,  «Міфи Давньої Греції», Р. Стівенсон «Острів скарбів»,  Ф. Шойнеманн «Полювання на крадіїв. Кн.3. Пригоди кота-детектива».

Дракончик  з  квітковим  подихом

В Долині Вічної Роси, де сонце випромінювало райдужні барви, а повітря пахло медом і свіжістю, жив маленький дракончик на ім’я Флавер. Він був не такий як всі. Його луска сяяла смарагдовим блиском, а великі блакитні очі випромінювали щастя. Але дракончик мав маленьку таємницю. Замість вогню та диму він видихав квітковим ароматом. Всі дізналися про це, коли до Флавера чіплявся великий дракон Задирюка. Він насміхався над Флавером, що той навіть диму не може випустити. Маленький розлючений Флавер піднапружився, дмухнув, і на голові Задирюки розквітли блакитні волошки. Той так здивувався, що на мить завмер, а потім, обсіяний квітами, відступив.

Новина про дивного дракончика розлетілася Долиною. Одні сміялися: «Ну, і чим це корисно? Ворога квітами не відженеш». Інші просто дивувалися.

Але одного разу в Долину прийшла біда. Не грізна, і не шумна, а тиха і страшна. Зі скель сповзала сіра імла, яку звали Безбарв’я. Все, до чого вона торкалась, втрачало колір, запах та радість. Трави стали сірими, квіти пообсипалися, навіть повітря здавалося мертвим. Жителі Долини, звиклі до краси та ароматів, впали в щем та байдужість. Навіть найстаріші дракони не знали як боротися з цією магією. Усі сиділи у своїх домівках, втрачаючи надію.

Флавер сидів біля входу в свою печеру і дивився на сірий, безнадійний світ. Йому було дуже сумно. Він так сильно захотів побачити хоча б одну квіточку, що глибоко зітхнув, а потім зі всієї сили дунув перед себе. Раптом у сірій імлі засяяли яскраві жовті кульбаби. Вони сяяли як маленькі сонця, і запахли літом. Флавер аж сам собі здивувався. Він зробив ще кілька кроків, і знову подув. На землі, де пролетіло його дихання, розквітли тисячі маленьких барвистих фіалок. Флавер зрозумів: його дар може протистояти Безбарв’ю. Він піднявся в повітря, і полетів Долиною, не перестаючи дмухати. З його пащі сипалися пелюстки троянд, ромашок, мальв, лавандових віночків. Квіти падали на землю, і де вони торкалися сірої імли, та відступала. Колір повертався на луки, а разом з ним і життя. Всі мешканці Долини побачили це диво, вийшли зі схованок.

Дракони, які раніше сміялися з Флавера, тепер летіли за ним, і його дихання робило їхню луску ще яскравішою. Сіра імла не витримала натиску цієї краси, стиснулася у клубок, і зникла десь у горах.

З того дня Флавер став героєм, але не героєм-воїном, а героєм-творцем. Їхня Долина стала ще гарнішою.

 «Лідер читання–2025»

Знайомимо із творами обласного туру Всеукраїнського конкурсу «Лідер читання-25»,

які не набрали необхідну кількість балів, але, на наш погляд, варті уваги.

У літературних спробах дітей про те, що вони відчувають і щоб їм хотілось.

Це – їхня відкритість світу, щирість, міркування про зміни на краще

у стосунках між людьми.

Літературний  твір 

учасниці  обласного  туру  

Всеукраїнського  конкурсу  «Лідер  читання – 2025»

Мачуська   Євгенія

6 клас,  м. Новомиргород 

Я  дуже  люблю  фентезі, 

але сама писати не пробувала, мабуть, це не всім дано. 

Я завжди хотіла стати чарівником і не тому, що хотілося мати все за помахом чарівної палички, а найперше, хотілося б повернути час. Якби це було так, то скільки б помилок нам би вдалось виправити, а можливо і не робити, хотілося б повернути тих, хто вже не з нами і не втратити тих, кого ми втратили через образи та не обдумані вчинки.

А ще хотілось змінити світ, зробити людей добрішими, гуманними.

Я живу біля міського базару і майже щотижня нам підкидають маленьких тварин. Я не знаю, що думають люди, коли кидають тварин на вірну смерть, навколо машини, зграя собак, у малят зовсім немає шансу вижити.

А ще б хотілося, щоб на нашій землі панував мир, зникло зло, диктатура, ненависть, хотілося б бачити біля себе щасливих, усміхнених людей.

Хотілося, щоб щезли хвороби, людська підлість і щоб люди на першому місці ставили такі людські цінності, як любов, дружба, повага, толерантність, цінували і берегли природу, любили своє місто, свою родину, друзів.

Це – фантастика? Мабуть так, але можливо так і буде колись.

Декілька слів про конкурсантку

Євгенія завзята читачка бібліотеки. Дуже любить читати комікси, особливо японські манги і фентезі. Її читацька активність проявляється не тільки в кількості прочитаного та її участі у заходах бібліотеки. Вона привела до бібліотеки своїх подруг, ще й допомагає їм у виборі книг. Навчається грі на гітарі у місцевій дитячій школі мистецтв. А ще їй дуже подобається малювати.

Влітку дівчинка прочитала 30 книг. Але судячи з представленого списку, дівчинка залюбки читає пізнавальні, історичні, гумористичні книжки та на шкільну тематику. Серед таких: фантастика Л. Ворониної; цикл фентезі-романів про диких котів Е. Гантера; повість про спритну й кмітливу юну дослідницю Короліну Н. Геймана; дитячі фентезійні романи Р. Дала; бабуся Катастрофа, що «йде на ви» з лиходіями С. Дерманського; магічна подорож до анатомії людського тіла К. Доннера; знайомство з чаклунами К. Коуелла та чарівними й реальними властивостями рослинного світу З. Мензатюк; чудові й веселі історії на добраніч Е. Мозера; фантастичний світ «Звіродухів» Б. Мулла та Г. Нікса; окремі пригодницькі романи з циклу «39 ключей» Р. Риордана; «Щоденник Ніккі» звичайної дівчини з купою проблем Р. Рассела; Гаррі Поттер Дж. Ролінг; «Джури – козака Швайки» В. Рутківський; «Митькозавр із Юрківки» Я. Стельмаха; «Зося з вулиці Котячої навесні» А. Тишки; детективи про Агату Містері С.Стівенсона; комікси про Енолу і незвичайних тварин Ж. Шамблена.

Бажаємо Жені здійснення мрій і проб писати ще, бо виходить доволі добре!

 

 «Лідер читання–2025»

           

    Літературний  твір  

переможця

   обласного  туру  Всеукраїнського  конкурсу 

     «Лідер  читання – 2025» 

       

            

             Артем  Шиптикін, 

               7  клас,  м. Бобринець    

           

              Оберіг  Вільної  землі

Одного літнього вечора Артем, його брат Денис і їхній друг Мілан сиділи біля вогнища на краю села. Сонце вже сховалося за обрієм, але небо ще палало рожевими відблисками. Вогонь весело потріскував, розганяючи нічну темряву, а довкола чути було лише спів цвіркунів та шелест трави.

Раптом полум’я загорілося яскравіше й освітивши землю, відкрило стародавній знак – тризуб, вирізьблений на камені, який до цього здавався звичайним уламком скелі.

– Це знак предків, – з трепетом промовив Артем. – Вони кличуть нас.

– А може, це просто випадковість? – засумнівався Мілан, стискаючи в руках суху гілку.

– Ні, – твердо відповів Денис. – Ми мусимо дізнатись, що це означає.

Їхні серця билися швидше, немов у передчутті великої подорожі. І справді, того вечора вони не змогли заснути. Лише місяць зійшов високо над селом, хлопці вирушили в дорогу.

Дорога вела їх у темний яр, де панувала неприродна тиша. Повітря було важким, мов перед грозою. Раптом із пітьми вийшов сивий мандрівник у довгому плащі, що світився срібними нитками. Його очі сяяли, наче зорі.

– Хто ви? – обережно запитав Артем.

– Я хранитель пам’яті вашого краю, – відповів старий. – На цій землі є давній оберіг, який може захистити народ. Але знайти його можна лише в самому серці темряви. Туди дорогу знають лише сміливі.

Мандрівник подав їм старий пергамент із намальованим знаком сонця, обплетеного калиною.

– Пам’ятайте, – додав він. – Лише єдність і віра відкриють вам шлях.

І, ніби розтанувши у повітрі, старий зник.

Хлопці рушили далі. Дорога стала ще важчою: перед ними виникали темні постаті – тіні ворогів, що хотіли скувати Україну залізними ланцюгами.

– Вони сильні, – прошепотів Мілан, відчуваючи, як ноги тремтять.

– Сильні не вони, а страх у серці, – відповів Артем і перший кинувся вперед.

Денис прикрив його з плеча, відбиваючи удари темних істот невидимим щитом віри. Мілан, зібравши всю мужність, підняв камінь і кинув у ворога. І в ту ж мить тіні розсипалися іскрами.

– Бачиш? – засміявся Артем. – Разом ми сильніші!

Вони йшли далі, але кожен крок ставав випробуванням: холодні вітри гасили світло місяця, скелі звужували шлях, а земля під ногами ніби намагалася поглинути їх.

Нарешті друзі дісталися до величезної печери. Вхід у неї був схожий на пащу дракона, що ось-ось прокинеться. Усередині панувала темрява, така густa, що важко було дихати.

В глибині сяяло слабке світло. Там, на кам’яному постаменті, лежав золотий оберіг у формі сонця, обплетений калиною. Його сяйво було теплим і лагідним, проте навколо нього крутилися останні залишки темних тіней, які шипіли й намагалися відлякати хлопців.

– Якщо ми не з’єднаємо руки, оберіг залишиться мертвим, – пригадав Денис слова мандрівника.

Тремтячими, але рішучими рухами хлопці поклали свої долоні на оберіг одночасно.

У ту ж мить земля загриміла, наче прокинувся сам світ. Із серця печери вирвався яскравий промінь світла, що розпанахав ніч і піднявся просто в небо. Каміння навколо засяяло, тіні зойкнули й зникли, наче розтанули у ранковому тумані.

Назовні, над країною, зійшло ясне сонце, якого люди давно не бачили. Його промені зігріли поля, ліси й ріки.

– Це сила нашої землі, – тихо промовив Артем, відчуваючи, як його серце наповнюється спокоєм і гордістю.

– Вона жива в кожному з нас, – додав Денис, стискаючи руку брата.

– І тому ми непереможні, – усміхнувся Мілан, дивлячись на небо.

Коли вони повернулися в село, люди вже чекали їх. Хлопці сяяли іншим світлом – в їхніх очах була відвага, а в серцях упевненість. Вони знали: справжня перемога завжди народжується з єдності, віри й любові до своєї землі.

Сивий мандрівник ще раз з’явився серед натовпу й кивнув:

– Ви пробудили оберіг. Пам’ятайте: тепер ви – його хранителі. Оберіг живе, поки є любов у ваших серцях.

Село наповнилося радістю. Діти бігали, торкаючись проміння, яке спадало з неба, а старші люди змахували сльози. Усі зрозуміли: на їхній землі знову панує світло.

І хоча попереду чекало ще багато випробувань, кожен у душі знав: ця земля вільна і буде такою завжди.