«Творчі канікули – 2025»

Ганна   Настасюк 

14 років,   м. Кропивницький

         Номінація: «Моя  майбутня  професія» 

 Голос,  який  я  знайшла

Привіт, мій щоденнику! Сьогодні я хотіла б розповісти тобі про мою найближчу подружку – Ганну. Я знаю її все своє життя, тож просто не можу не згадати її!

Їй майже 15 років. Вона народилася у Бердянську – неймовірному місті Запорізької області, що розкинулося на березі Азовського моря. Вона завжди з великим захопленням і теплом розповідає про свій дім: про те, як там колись було водночас весело та спокійно, як приємно прогулюватися літнім – та взагалі будь-яким вечором біля моря… Але, напевне, навіть 100 сторінок не вистачить, аби переказати всі її оповідання про Бердянськ.  

Та останнім часом мене хвилювало одне питання. Хоча ні, таке питання було не одне: «Ким я стану в майбутньому?», «Яку професію я хотіла б опанувати?», «Які я маю мрії та цілі?» та ще багато інших. А оскільки я можу розповісти Ганні все, що в мене на душі, я вирішила запитати її, яким вона бачить своє життя попереду. Як виявилося, в неї була велика мрія – стати акторкою. Ще з 3 класу вона відвідувала Театральну студію, була ведучою на усіх можливих заходах та була впевнена, що після школи поступить до Києва на бажану професію. Але, завжди має бути якесь «але».    

Прокинувшись у четвер, 24 лютого 2022 року, в першу чергу вона подумала: «Сьогодні в мене контрольна з математики, але то не страшно, оскільки після школи я піду на репетицію виступу!». В ту саму хвилину, до кімнати зайшла її матуся Наталя, обличчя якої виглядало надзвичайно сумно. Підійшовши до ліжка донечки, вона лагідно промовила: «Доню, прокидайся. Ти сьогодні не підеш до школи».

Я думаю, кожна українська дитина почула це того ранку.

Вже 27 лютого в Бердянськ зайшли російські війська, а 11 квітня Ганна виїхала до Кропивницького. Вона та родичі вважали, що встигнуть повернутися додому до літа. Потім – до Нового року, а далі і не помітили, як промайнув рік з їх від’їзду «на декілька тижнів». З приводу цієї теми вона не була багатослівною, та й я не стала чіпляти за живе. 

Таким чином  її мрію було зруйновано. Раніше вона ніколи довго не сиділа на одному місці, оскільки її звичайний день виглядав якось так: спочатку школа, домашнє завдання,  репетитор, потім Театральна студія, і знов домашка. Але тепер все, що вона робила з цього списку – це домашнє завдання.

Сталося так, що восени 2023 року вони разом з мамою прийняли рішення переїхати до Німеччини. Хоча ніщо не могло замінити рідний Бердянськ, Ганна намагалася знайти позитив у всьому та думала: «Це ж нова країна, відповідно нові друзі, нові можливості. Все буде добре».

Та її очікування, на жаль, знов не здійснилися. «Я відчувала апатію до всього. Мені не хотілося ходити гуляти – ні з мамою, ні з друзями, – не хотілося вчити німецьку мову, не хотілося там жити, не хотілося нічого», – казала мені вона. Такий її стан продовжувався цілий рік. Але у вересні 2024 дещо змінилося – її матуся знайшла оголошення про набір на онлайн гуртки від Бердянського центру дитячої та юнацької творчості. Пам’ятаючи її мрію стати акторкою, я подумала, що Ганна обрала Театральну студію, але як я здивувалася, коли почула від неї: «Я записалася до студії журналістики «Юнпрес»». Вона сказала, що не могла точно відповісти, чому обрала журналістику. Ніби в неї було якесь передчуття, яке підказувало їй обрати «Юнпрес».    

За її словами, журналістика – це те, що її врятувало. Спочатку студія для неї стала звичайним гуртком, проте з часом їй хотілося проводити все більше і більше часу за ноутбуком – не просто дивлячись YouTube, а пишучи нові матеріали, розслідування, статті… Вже у лютому вона дописала своє перше журналістське розслідування, за яке згодом отримала спец-премію у номінації «Журналістська робота».   

Щоденнику, а хочеш, щоб я ще більше тебе порадувала? Ганна повернулася в Україну! Вона нарешті перестала відчувати себе ніким – чужою серед своїх, чужою серед чужих, – та почала відчувати себе насправді живою. Я так раділа і досі радію за неї! Хоча екзамен та випуск у Студії відбувся ще наприкінці травня, вона досі  пише та частенько показує мені свої роботи на різні теми та для різної аудиторії: у форматі новини, рецензії, портрету та навіть глянцевого журналу… Я бачу, як в неї горять очі, коли вона розповідає про те, як проходили заняття, які в неї плани на новий навчальний рік, як вона придумала нову ідею для розслідування… Окрім того, вона ділиться зі мною своїми мріями: як бажає вступити на журналістику в Дніпро або Запоріжжя, аби було недалеко від дому; як після випускного хоче стати успішного журналісткою або телеведучою… Ну, або все разом. Мені так цікаво слухати все, що вона переказує про складнощі спеціальності, професійну етику журналіста та інтерв’ю, які вона проводила зі своєю командою (скажу по секрету, було багато сміху та незручностей).

Зрозумівши, що пережила Ганна, я знайшла відповіді на свої питання. Вона така… крута. Вона всіма силами намагалася вийти з цього стану: шукала нові та поновлювала свої старі інтереси, як наприклад журналістика, вивчення англійської мови, читання та інші. Але якби не підтримка близьких та рідних, це далося б їй набагато складніше. І, до речі, вона досі любить читати скоромовки, виступати на сцені та згадувати минуле з Театральної студії. Бо «свіжі» інтереси – не привід забувати старі, еге ж?  

Окрім того, що Ганна стала такою ж життєрадісною, як і раніше, вона знайшла цілі, мрії та надії, і найголовніше – силу і впевненість в собі.

Знаєш, щоденнику, я пишу це зі сльозами на очах. Чому? А тому, що Ганна – це я.