«Творчі канікули – 2025»

Титаренко Катерина,     13 років,   м. Кропивницький

Номінація: «Знайомтеся – це ми!»

Є така штука: коли у вас своя компанія, ви живете ніби у двох світах одночасно. Один – звичайний: школа, домашка, контрольні, мами з їхнім «ну ти ж дівчинка, тримай кімнату в порядку». А другий – наш. Такий, у який чужі просто не потрапляють.

Ми – друзі, і це зовсім не просто дружба. Це – цілий маленький світ, який ми створили разом. У нашому світі нас четверо: я (головна по драматичних монологах і придумуванні планів на літо), Марта (майстер «а давайте ще ось це»), Денис (той, хто завжди або рятує ситуацію, або сам у ній опиняється) і Ліза (міс місцевий дзен і головна по мудрих фразах).

Ми різні до смішного. Марта вічно вигадує щось таке, від чого батьки тільки підозріло примружуються. Денис – це людина-енерджайзер: якщо він сидить спокійно більше п’яти хвилин, значить, він спить або грає в телефоні. Ліза завжди спокійна, наче йде по берегу моря в рекламі шоколаду. А я… ну, я вмію слухати і запам’ятовувати. Потім розповідати все так, що навіть невеликий похід у магазин звучить як голлівудський блокбастер.

Ми зустрічаємось після школи, у вихідні, іноді просто «бо захотілося». Місце зустрічі – наше «центральне управління» біля старої груші в Мартиному дворі. Чому груша? Бо там тінь, зручно сидіти, і ми переконані, що вона нас чує (ну, або принаймні не здає батькам).

Звідси починаються всі великі плани. Наприклад, операція «Омлет». Це коли ми вирішили приготувати сніданок на природі. Звучить мило, але врахуйте, що ми забули сковорідку. Результат? Омлет вийшов… ну, скажімо так, «дуже авангардний». Денис потім ще два дні намагався довести, що так і було задумано.

Або історія з «експедицією на дах». Уявіть: ми ліземо по старій драбині на сарай, щоб «звідти подивитися захід сонця». Захід сонця, звісно, був шикарний, але спуск із даху – це був трилер року. Марта сміялася, я майже плакала, Денис кричав «я нічого не боюся», а Ліза спокійно сказала: «Усім зосередитися, і ми впораємось». Так і впоралися.

У нас є своя «таємна мова». Наприклад, якщо хтось каже «плюшевий єнот», це означає: «Треба швидко йти, тут підозрілі дорослі». А якщо «пінгвін на старті» – значить, план у дії. Не питайте, як ми це придумали. Просто працює.

Ще ми віримо в маленькі дива. Серйозно. Якщо перший сніг упав, коли ти з друзями на вулиці, то треба загадати бажання – і воно здійсниться. Якщо знайти камінчик у формі сердечка, то це на щастя. А якщо разом дощ перетерпіти без парасольки – у вас буде класний рік.

У нашому світі можна все: стрибати по калюжах, сміятися до сліз, придумувати країни, яких немає на карті, і навіть сперечатися про те, хто б вижив у зомбі-апокаліпсисі. (Відповідь, до речі, очевидна: Ліза, бо вона надто спокійна, щоб панікувати).

Але найважливіше – це моменти, які залишаються. Не на фото, не в сторіс, а в голові й серці. Як той вечір, коли ми сиділи біля груші, їли печиво, і над нами раптом загорілися зірки так яскраво, що здавалося, їх можна зняти, як прикраси з ялинки. Або коли ми влітку купили морозиво й пішли до річки, а повернулися аж коли стемніло, і ніхто з нас не помітив, як швидко пролетів день.

А ще у нас є мрія, ми хочемо одного дня разом побачити океан. Не просто приїхати, а прокинутися рано-вранці, сісти на пісок і дивитися, як сонце виходить із води. І ще – відкрити свій маленький «клуб мандрівників», навіть якщо ці мандрівки будуть поки що ходити в сусідній парк.

Я знаю, що колись ми виростемо. Будуть інші міста, інші друзі, інші турботи. Але я впевнена: наша груша залишиться. І навіть якщо нас рознесе по світу, цей маленький світ, який ми створили, залишиться з нами. Бо він – не про місце, а про те, що ми разом.

Знайомтеся – це ми. Чотири різні всесвіти, які якось примудрилися стати однією галактикою. І якщо це не магія, то я навіть не знаю, що тоді магія.