«Творчі канікули» 2020 

                       Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»

Шевченко Аліна

15 років

с. Пустельникове,

Олександрійський район

Пташина мама

«Чому таким складним є моє життя?.. Чому все це в ньому відбувається? Чому я постійно намагаюся щось змінити, і все це марно?.. Я ж наче, зовсім звичайна… Мені ж всього 14...», – йдучи до міської лікарні, міркувала Кароліна.

У четвер, 11 серпня, вона таки наважилася на обстеження і аналізи, вагаючись з місяць… Своїм самопочуттям і здоров'ям дівчина ніколи не переймалася, може й дивно, втім у неї не було на те часу, та й потреби, вважала, що немає. Лише останнім часом вона страждала на головні болі, без будь-якої причини могла знепритомніти, а її змарнілий вигляд, бліде обличчя та темні кільця по-під очима було помітно навіть на світлинах, які Кара любила викладати до Instagram'у, і жодна ретуш не усувала недоліки. До того ж, ще й вага стрімко знизилася. Лише коли на якусь мить втратила свідомість просто під дверима, відчиняючи двері квартири, зрозуміла, що більше так не може – потрібно негайно звертатися до лікарні, хоч ще змалку пам'ятала ті сині стіни і людей всіх в однакових костюмах, які ще й зі шприцами в руках здавалися їй найстрашнішим жахом дитинства. Вона малою часто там бувала, бо ще з дитинства хвороблива.

З першого огляду, а також із симптомів, названих Кароліною, сімейний лікар повідомив не зовсім втішні підозри, тож дав направлення у чотири кабінети й на аналізи, що як колись змусило Кару здригнутися, мов від чогось бридкого. Вона боялася здавати кров, і взагалі ця темно-червона, багряна гаряча рідина викликала у дівчини відчуття страху і непояснимої паніки.

Впоравшись з усім, що від неї вимагалося, Кароліна щиро зраділа тому, що жоден з лікарів не зателефонував її батькові, втім, це мало що змінило б чи хоч якось вплинуло на ситуацію… Троє з чотирьох лікарів, припускаючи, називали один і той самий діагноз, однак лише припускаючи. Це неабияк непокоїло дівчину, на будь-які заспокійливі слова вона не звертала уваги… Це ж найстрашніше, в це вірилося складно, та вибору не залишалося. Щойно вона уявила, як сама їде на лікування в область, як батько сам лишається вдома, як він про неї забуває, як їх квартира перетворюється на скупчення подібних до її батька, як вона залишається сама-самісінька у цілому світі без шансів на одужання, як від неї відмовляються всі, і зрештою, як вона… Страшно. Кароліна відігнала від себе моторошні думки й вирішила дочекатися, що скажуть лікарі через кілька днів.

Результатів чекала три дні, і певно, що саме ці дні для неї стали найнестерпнішим випробуванням, лише для неї… Цей страх, переживання, невтішні думки Кара тримала лише в собі, і те відчуття, коли голова йшла обертом від нав'язливих думок, які не лишали у спокої ні вдень, ні вночі, заважали спати, їсти, думати про щось інше, крім хвороби…

І знову з хвилюванням після третьої, майже безсонної, ночі Кароліна зібралася пообіді й вирушила до лікарні на призначену чотирнадцяту годину. Нічого не сказавши батьку, як і про перший візит до лікарні, вона тихо вийшла з квартири, що на четвертому поверсі семиповерхівки, й пішла в своєму напрямку…

Може, їй вдалося б прийти першою після обіду, аби не її уважність до навколишнього світу. Кара рідко йшла, дивлячись собі під ноги, через що могла ненароком перечепитися на рівному місці, адже очі десь «блукають» сторонами, а ноги, начебто йдуть прямо, до першої ямки чи камінця на асфальті.

Майже так само було й того спекотного дня. Кароліна, хвилюючись, подумки й хотіла пришвидшити ходу, але потаємний страх мов навмисно сплутував ноги. Задивившись на блідо-блакитне небо, Кара вкотре перечепилася через маленький камінчик і впала на асфальт, вдарившись об нього своїми біленькими колінами та спітнілими долонями. Опинилася під стіною одного з будинків. Боляче. Неквапливо підводячись, дівчина сперлася на одну руку, іншою взялася за коліно, яке аж хруснуло під час падіння. На щастя, збила не до крові, однак синця не уникнути. Асфальт, наче розпечена батарея, припік її руку, Кара звела в те місце погляд. Очам не повірила. Сантиметрів за десять від її руки лежало маленьке пташеня, воно швидко дихало і більше ніяких ознак життя не видавало. Кароліна на мить замислилася – якщо асфальт настільки гарячий, що вона ледь тримає на ньому свою руку, то як же боляче тут лежати тій крихітці!? Аж в серці кольнуло… Вона швидко взяла пташку в руку, глянула вгору – над нею декілька сухих гілок винограду і балкони, очевидно, маля випало звідти. Оскільки жодного гніздечка, чи, принаймні, чогось схожого вона не побачила, подумала: «Не бачу гнізда, значить його там і немає!». Звичайно, навряд-чи птахи будували б гнізда на очах у людей, аби ті гнізда головами зачіпалися…

У її руці пташеня розплющило очі, глянуло на величезну людину, і знову заплющило. Люди в пташиних очах, зазвичай, здаються велетнями, що викликають страх і бажання від них втекти, злетіти… Люди самі, ще здавна, викликали пташину недовіру, вони зганяють голубині стаї, труять, вважають птахів якимось непотребом і забрудненням вулиць, не замислюючись над собою, що зробили для тих вулиць вони – викинули недопалок, фантик від цукерки, чи літри газу із автівок в повітря…

Перебравши всілякі думки, Кароліна пройнялася питанням: «Що робити із цим дарунком долі? Зателефонувати волонетерам чи забрати з собою? А волонтери, взагалі, серйозно сприймуть мої слова про пташеня? Навряд… Будеш, мала...чи малий, жити зі мною, мабуть...» Дівчина знайшла в собі сили підвестися, і помітно почервоніла, збагнувши, що увесь цей час дорогою ходили люди метри за три від неї, а вона розмірковувала про долю пташеняти, стоячи на колінах.

Вирішила піти до магазину. Пташеня поклала до сумочки-клатчу, де малюк відчув неабиякий дискомфорт «по-сусідству» із смартфоном, гаманцем, блиском для губ, люстерком, навушниками та іншими дрібничками.

У маркеті купила пляшку негазованої води, булочку та кілограм пшеничної крупи – для пташеняти. Розраховуючись, Кара обережно вийняла із сумочки пташку й на якийсь час помістила до кишені сукні, спіймавши на собі здивовано-вражені погляди інших покупців, які стояли позаду неї. Затим дістала аж із самого дна сумочки гаманець, і на силу, розрахувалася.

Зайшла до найближчої автобусної зупинки, де чекали на свої маршрути ще троє людей. Щойно дівчина з пташеням потрапила їм на очі, вони одразу стали перешіптуватися. Кара посадила на коліно пташку, розміром з півдолоні, відкрила воду і налила у кришечку. Мале щільно вп'ялося маленькими кігтиками в тканину сукні, кволо розправивши крильця, дивилося на велетенську людину, яка нишпорила в своєму пакеті, готуючись дати пташці води. Потім взяла малого в одну руку, кришечку з водою – в іншу, й піднесла її до дзьобика. Спочатку, пташа нібито гордовито спробувало відвести голову, та потім занурило дзьобика у воду й жадібно її поглинуло. Саме за цими діями дівчина зрозуміла, що це пташка – саме голубеня, бо вони п'ють воду, не винурюючи і не підіймаючи дзьобика вгору.

– Таке мале, а вже саме може пити! Ваше? – запитала одна з тіток, що чекали автобуса.

– Так, моє…

– Що воно хоч за птах? Знайшли, мабуть? – пані спробувала продовжити розмову.

– Ага… – важко зітхнула Кара, – мабуть, голуб, п'є, як доросле – додала потім, не підіймаючи очей.

Тітка злегка посміхнулася, похитала головою, ніби передаючи своє враження й видала:

– І що тепер з ним робитимеш? Його ж мамка годувати повинна, навряд-чи воно без неї виживе. Саме ж воно їсти ще не вміє, мале…

– Щось вигадаю. Мої дідусь з бабусею в селі мають свійських голубів, тож як з ними поводитися – трохи знаю. Спробую стати для нього пташиною мамою. Догляну, як зможу. Шкода, саме ж пропаде… – дівчина зовсім засмутилася.

– Спробуй! Може й виходиш! От би вся молодь такою уважною була, а то одні гульки та мода в голові, й землі перед собою не бачуть…

Кара послухала, нічого не відповіла, лише десь про себе подумала: «Я також іноді землі під собою не бачу, якби не полетіла черговий раз, то і крихітку цю не помітила б...»

Пити – воно як-небудь пило, а от їсти… Стільки дівчина не натикала його на крихти булочки – пташатко й подумати не могло, що від нього хоче ця людина, адже чекала, поки мама-птах її по-своєму нагодує. Коли Кароліні набридли марні спроби змусити малого проковтнути бодай крихту, вона склала все в пакет, пташеня в сумочку, й попрямувала додому. Поки йшла, перебирала в голові всі можливі і неможливі способи змусити пташку поїсти і якось її врятувати. Якщо вже вона її підібрала, то має зробити все, щоб вона вижила.

Певно, не одна людина пройшла повз нього, і лише їй Всевишній дав шанс помітити те нещасне і врятувати його…

А про результати аналізів, за якими збиралася – забула, чи то пак побоялася за ними іти. Щось всередині неї підказувало недобре, щось насторожувало і непокоїло, а як тільки вона вийшла з дому – ноги самі зупинялися. Кара не хотіла йти до лікарні. Боялася й не хотіла навіть думати про свою ймовірну хворобу. Тож, знайшовши пташеня, вона й зраділа, що її хоч щось відволікло, і ще якусь годину чи й день вона буде зайнята, а за аналізами піде колись, іншим разом… а цього разу – вона просто не пройшла повз маленьке життя, хіба ж може бути важливіша причина?..

Вдома чекав ненависний розлючений батько, як завжди, вже трохи на підпитку. Одразу:

– Де була? Якого чорта вдома не ночувала? – прогримів худорлявий, невисокий чоловічок із занедбаним зовнішнім виглядом, тримаючись об одвірки.

– Тату, ти чого? Я вдома ночувала, по обіді вийшла в магазин, заспокойся.

– А мені чому не сказала? – він зрозумів, що переплутав майже полудень із ранком, тому вдав вигляд, ніби поцікавився.

– Ти спав, тату, спав. До обіду чи й довше. У мене не було потреби тебе будити!

– Ти ще мала, ти маєш про свій кожний крок батькові говорити, ясно?! – продовжив чіплятися за кожне слово доньки.

– Годі, тату!!! Я це чула. Залиш мене в спокої, – тихо буркнула Кара й пішла до своєї кімнати.

Розмовляти з батьком, коли той п'яний і йому не до доньки, а він лише вдає, що так пильнує за способом її життя – справа дуже-дуже емоційна, непідвласна нервам дівчини. А вона ж так намагалася не зважати на те, чим займається батько. Коли була геть мала, то часто плакала, вночі майже не спала, не раз до рідних у село сама тікала, а коли погіршився стан здоров'я, стала практично байдужа до способу життя батька – п'є, то нехай, якщо йому подобається. То його вибір. Кару давно життя змусило подорослішати психологічно, тож потреби в тому, аби її хтось повчав чи дбав про неї, як про малолітню – не було. Самій, іноді, простіше і спокійніше. Про рідну матір, практично, не чула. Як розповідав батько – поїхала за кордон на заробітки, так там і залишилася, а якого-небудь зв'язку з донькою знайти не намагалася. Так-от Кара і росла під батьковим «пильним» оком. А Василь, то може, людина і не погана була б, якби не любив випити та десь вскочити в халепу з «друзями». Певно, нещасне кохання з матір'ю Кароліни далося взнаки, от він і почав вживати. Як тверезий, (що трапляється вкрай рідко) то людина, як людина: і на роботу працювати, звідки ще не вигнали, і в школу до доньки, і про життя час від часу подумує, а як тільки «друзів» зустріне, одразу Василь, як Василь – свариться, лається, ввесь світ йому негожий, життя погане, долі немає, донька – найгірша, непотрібна, і сам собі ворог…

Саме так Кароліна й жила – тільки того, що під одним дахом з батьком, а так сама собою.

Приготувавши вечерю собі та батькові, Кара спробувала нагодувати і пташеня, яке непомітно для батька, пронесла до своєї кімнати. На письмовий стіл насипала крупи, трохи крихтів і влила у блюдце води. Потім взяла пташку й піднесла до їжі. Спочатку воно вдивлялося кудись чи то на блюдце з водою, чи то на крихти, але до дзьобика так нічого й не взяло. Коли Кароліні врешті-решт набридло за ним спостерігати, вона вирішила спробувати якийсь інший спосіб змусити його їсти.

Якось, вона була в селі у родичів, і милувалася, як домашні голуби-батьки дбають про своїх дітей-пташенят. На гнізді сидить не лише голубка, а й голуб, і коли з'являються дитинчата, їх доволі складно назвати птахами, адже голубенята мають зовсім мало пір'ячка, а ще велетенський дзьоб. Ще не ходять, не їдять, чекають, доки батьки їм щось покладуть у дзьобик. Лише коли мама їм щось несе, вони широко роззявляють свої дзьобики й пташка по черзі їх годує. Тоді вони почуваються ситими і мають всі шанси на життя й розвиток.

«Як же я одразу про це не згадала?!» – раптом промайнуло в голові Кари.

Щоб якнайчіткіше вдати із себе дзьоб голубки, Кароліна знайшла пінцет, яким би можна було брати пташину їжу і давати малому. І знову не так, як вона собі подумала – пташеня й уявлення не має, що цього разу хоче від нього людина, лише дивиться на пінцет, в якому затиснута крихтина, а дзьобика не роззявляє. До пізньої ночі дівчина прововтузилася із пернатим, аж доки і сама втомилася, та й пташка закуняла у людській теплій руці.

… Прокинулася від невдоволеного бурчання батька, вранці.

«Трясця!.. Я ж сніданок не приготувала!» – дуже вчасно згадала Кароліна, далі: «А де пташка?» Очі «забігали» від паніки, коліна затремтіли, а на думці єдине: «Де пташка?»

Перешукавши чи не кожен сантиметр своєї кімнати, Кара побігла з претензіями до батька:

– ТАТУ! ДЕ МІЙ СЮРЧИК?! – вишкірилася на батька.

«Сюрчик»? Коли я встигла ім'я пташці дати? Не суть…», – подумала Кароліна, й продовжила:

 – ПТАШКА ДЕ МОЯ?

– Шо-шо? Яка пташка?

– Моя! Маленька!

– Полетіла! Ти б сніданок справторила, а не чорт зна чим займалась! – крикнув Василь, викликавши ще більший гнів доньки.

– Де пташеня? Йому потрібна допомога! Що ти з ним зробив?! – ледве стримуючись, щоб не розплакатися, кричала Кароліна.

– Он там, – батько жестом показав на відчинене вікно.

– Ти… Ти… Викинув… Воно ж… ЛІТАТИ НЕ ВМІЄ!!!

– Навчиться, а до квартири нема чого всякий бруд таскати. І щоб я його більше не бачив!!!

– Не побачиш! – тихо мовила Кара й вибігла з квартири, сподіваючись знайти пташеня під вікном.

«Як можна бути настільки жорстоким? Хіба в нього замість серця – камінь? Ніколи не повернуся додому… Що ж йому винне те пташеня? Воно таке беззахисне. Це ж також жива істота, яка має душу, дихає, розвивається, як і людина, просто так створив Бог, і ця душа в подобі птаха, інша – в кошеняті, ще інша – в людині чи комасі. Все, що створене Богом – хоче жити, на те воно й створене!..» – міркувала Кара, спускаючись сходами. З усієї сили гепнувши ногою по дверях під'їзду, вона хотіла хоч трохи вгамувати свою чи то лють, чи розпач… Випурхнувши з дому, вона побігла під вікна кухні батькової квартири.

Шукала-шукала, та все безрезультатно…  Втомившись, підняла говову вгору й… очам не повірила. Там, на дереві, серед пишного листя клену й гілок, її Сюрчик! Пташеня не могло поворухнути крильцями, які розчепірилися між двома колючими сухими гілками. Воно лише кволо повертало голову й час від часу відкривало дзьобика. Пташка зависла на висоті близько чотирьох метрів, тому, дивлячись страху в очі, Кароліна полізла по деревині, орієнтуючись на ту гілку. Обережно однією рукою вона потягнулася за пташеням, іншою трималася. Не дивлячись вниз, так само повільно й злізла. Ще довго тремтіло все тіло, а ноги ледь несли її до квартири, і то лише тому, що потрібно було забрати деякі речі. Вона твердо вирішила – з батьком не залишиться ні на день більше. З неї досить. Річ же не тільки в пташці. Вона й сама не раз помічала під час сварок, що у поведінці батька агресія спалахує, немов той сірник. Не одноразово їй доводилося лише дивом уникати кулака розгніваного п'яного татка, тому те, що він вчинив із тим малим пернатим – стало для Кароліни останньою краплею.

До початку навчального року ще залишилося трохи часу, достатньо для того, аби перейти в іншу сільську школу. Кара вирішила поїхати жити до рідних в село, подалі від батька.

Хутко скидавши речі і вхопивши пташку, дівчина побігла до автовокзалу за квитком. Кара любила село, у якому жили її бабуся з дідусем. Піщаний Брід – то село зі своєю великою славною історією, яку дівчині розповідав дід. Назва села походить нібито від легенди козацької пори, коли ще не було там поселення, а лише річка і море пісків. Тоді козаки, певно, йшли в брід, бо річка не глибока, так от і отримався Піщаний Брід. І хоч тепер від його старої історії тільки багатозначна назва, на сьогодні Піщаний Брід творить свою нову велику історію. А село мальовниче, милує зір своїми пейзажами, бо в ньому є гори-пагорби, річка невеличка, поля родючі – то все багатство Піщанобрідське. Особливо захоплююча панорама відкривається, коли спускатися дорогою від Головківського повороту. Кинеш оком ліворуч – там мчать нескінченні потяги Королівської станції, безкраї ліси, дороги навсібіч, а праворуч – то справжнє нерукотворне полотно, яке намалював не художник, а великий творець і матінка-природа, вдосконалене його жителями, котрі вибудували там свої хатини на зелених схилах. Трохи далі – різнокультурні поля і аж до самого небокраю: лани, ліси, шляхи…

…Перед тим, як відчиняти хвіртку, дівчина вирішила дістати пташку із сумочки, щоб здивувати бабусю, яка любить милуватися пернатими створіннями, проте… Сумочка виявилася порожньою, пташки там не було й близько. Невже! Невже вона знову, вдруге втратила пташку!? Просто проґавила в автобусі! Не помітила, як пташеня вилізло із сумочки і десь побрило по салону транспорту! Вона у відчаї! Що ж робити, Кароліна знову повернулася на зупинку. Чекатиме, доки автобус повернеться у протилежний напрямок.

А пташка, злякавшись гуркоту двигуна автобуса, залізла між сидіння, вп'ялася у них кігтиками і сиділа тихенько, мов мишеня. Ніхто з пасажирів її не бачив.

Кароліна місця собі не знаходила ті 20 хвилин, доки автобус повернеться. І от, нарешті, з-за повороту показався автобус. Вона вибігла на дорогу й махнула руками: «Зупиніться!». Заскочивши всередину, перепросила, пояснивши, що десь загубила сережку і має її знайти. Водій погодився зачекати.

Кара знайшла свою «втрату» швидше, ніж на те сподівалася, тому подякувавши, вискочила з автобуса… Відтоді вона пташку більше не губила. Коли таки дісталася двору рідних, із запалом в очах взялася переповідати їм, як натрапила на пташеня, як їй його стало шкода, як вона хоче врятувати того малого…

Дідусь дещо іронічно віднісся до слів Кари, але він вірив у те, що нічого не трапляється випадково, а кожна подія – частина того, що має спіткати людину на її широкому життєвому шляху… Бабуся ж слухала уважно, замислено, потім мовила:

– Я от що думаю, це – традиція нашого роду. Коли була у твоєму віці, може трохи менша, теж птахів знаходила, і всіх рятувала. От якось наполегливою і винахідливою себе вважала, ну й вигадувала різні способи, як би змусити птаха жити. У моїх батьків, під дахом хліва жило близько сотні голубів, і всі такі ручні були… У тому, що вони можуть прийняти навіть чуже пташеня, я пересвідчилася випадково, коли знайшла дитинча ластівки. Всі казали: «Ой, то ж свячена Божа пташка, її до рук не можна брати, бо ластовиння на обличчі буде...». А як же не брати, коли їй допомога треба? Воно ж померти може. Я взяла й підклала його до голубиного гнізда, коли у тої пари як раз свої дитинчата з'явились. І вони прийняли! Такі ось голуби милосердні, люблю їх. Знаєш, для того, щоб рятувати чиїсь життя, не варто бути супергероєм, як по телевізору показують, просто треба мати серце, а в ньому почуття і море доброти. І щирі добрі справи мають робитися тихо, без показу…  

Кароліна слухала уважно, потім, погоджуючись, кивнула й доповнила:

– Так і є, бабуню, але ж, ясна річ, що більшість перехожих просто йде повз, хоч і помічає… або й взагалі не звертає уваги на тих, кому допомога потрібна.

– А ми помічаємо, і маємо цьому радіти.

– Так… Я цьому щасливчику вже й ім'я якось раптово вигадала – Сюрчик. Дивне трохи, але для пташки – годиться. Його ж точно голуби приймуть??? – невпевнено запитала дівчина.

– Мають прийняти.

Одна з кількох десятків пар голубів, таки прийняли малого, і мабуть, саме це Кара ще довго вважатиме найголовнішим своїм досягненням – врятоване життя Божого творіння. Радіючи пташиному щастю, дівчина згадала про те, що через свій, практично, безпідставний страх і паніку, вона так і не потрапила до лікарні, хоча вже зараз могла б знати, чи підтверджено чи спростовано той діагноз. Кароліна стала втішати себе тим, що їй вже краще, навмисне запихала в себе здорову їжу та намагалася побільше спати. Робила все, аби відігнати від себе нав'язливі думки і сумніви, а ще всілякими способами відволікала себе від походу за результатами. Страх затьмарює людський розум, йому важко протистояти й перебороти його, однак, часом коли людині це вдається, стає занадто пізно…

...Пройшло чимало часу відтоді, як Кара врятувала життя Божого створіння, а те, в свою чергу, віддячило дівчині її щасливим майбуттям…