Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

Номінація  «І в кожному із нас живе філософ»

 

Дробот Вікторія

16 років,  м. Знам’янка

 

Травнева ніч

 

Під світлом вуличних ліхтарів чи під сяйвом зірок, дивлячись в синю темряву нічного неба, слухаючи тихий шум вечірнього міста, відчуваючи запах скошеної трави, мерзнучи від холоду темних вуличок, думаючи про тебе, мені тут краще ніж будь-де .

 

Сонячний сад

 

Якби міста були садами, а квіти — уособлення людських сердець. Весь світ би сяяв променисто-жовтим від нарцисів, що люблять лиш себе, та спраглих володіти усіма жовтих хризантем. А я б була кульбабкою в кутку, яку обходять ненароком зачепивши кущ троянди — єдиний закуток, що не увібрав у себе їдкої жовтизни та залишився мерехтіть червоним. Тільки вони відкриті до півмісячного світла, так само як до сонячного дня. Лише вони можуть кохати та ненавидіти одночасно, лишаючи колючі рани замість пелюсток троянд. Нехай сезон кульбабок і недовгий, але троянди вічний аромат лишиться спогадом духмяної весни, коли розвіюючи кожну крапельку любові лежала під корінням прекрасного куща троянд.

 

Гроза та шторм

 

Мій сум можна порівняти з чотирма довічними ув'язненнями, повішеними на підставну особу, ні в чому не винну людину, яка немає жодної влади над справжнім вбивцею. Цей сум нескінченний та несправедливий, він до болю продирає аж до кісток, і я вже не можу нормально сидіти — скручуюся від ваги, що тисне на мене не фізично, але вона все одно відчувається на тілі. Цей біль несправедливий, хіба я заслуговую цього за ту любов та доброту, що тобі давала, за ті мільйони разів, що не зважала на твій холод, за ті старання, хоч я і не з тих, хто старається? Це дістає мене о третій ночі, це мучить мене кожен день. Я так старанно намагаюся відволіктися, що здається ніби мені подобається моя робота. Я не можу впоратися з цим, здається я ламаюсь вже сотий раз, так і не дочекавшись своєї черги гоїтися.

 

Зоряне небо

 

Зірки, що відбиваються у вранішній росі, вони мов цукор, але, здається, зовсім не солодкі. Такі чарівні, обплітають руки, засідають у думках, світяться в очній зіниці, хоч згадуєш про них нечасто. На нічне небо дивиться лиш той, хто у звичайних днях шукає сенс, та так і не знаходить. Зірки дарують тобі щастя, почуття великого, надію, що десь там все краще, але правду ніхто ніколи не знаходить, і це найкраще. Для всіх вони різні, світять по-різному, відбивають світло від очей та відкривають новий світ, у твоїх думках наводять лад. Це ті зірки, що є ключем до спокою в тяжку годину, коли шукаєш тишу в голові, той закуток, де завжди добре й тихо, де живуть наші зорі мовчазні. Таку любов вони нам проявляють, якби ж усі так вміли чаклувать. Це ті зірки, які нам руки простягають, коли шукаєм спокою в душі. Вони безжальні поза межами думок, такі холодні, що аж опік залишають, але це все ще зорі, які нам сяють.

 Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

Номінація  «Безмежний  світ  моєї  уяви»

Саченок Максим

15 років,  м. Олександрія

    Давно  те  було… 

У незвіданих горах, далеких від людського ока, існувало велике поселення чарівних істот. Це місце було приховане від сторонніх очей магією, і тільки обрані могли знайти шлях до нього. Поселення розвивалося й процвітало, але багато століть тому між його жителями виник конфлікт, що розділив їх на дві окремі країни.

На заході поселення розташувалася країна світлих сил, де мешкали лицарі, ельфи та фенікси. Вони жили в гармонії, підкоряючись своїм королям та магічним стрільцям, що володіли неймовірною силою та мудрістю. Лицарі славилися своєю відвагою, ельфи – своєю мудрістю і довголіттям, а фенікси були символом відродження та нескінченного життя. Їхні королі правили з мудрістю та справедливістю, підтримуючи мир і процвітання у своїй країні.

На сході, за горами, що вкривалися густими лісами і непрохідними трясовинами, знаходилася країна темних сил. Там жили міфічні тварини, які втілювали силу і могутність природи: грифони з гострими кігтями, кентаври, що поєднували силу людини і коня, недовірливі циклопи, хитрі русалки та дракони, чиє полум’я могло спопелити все на своєму шляху. Ця країна була сповнена магії, але темної і небезпечної.

Дві країни ворогували між собою століттями. Вони забули про своє спільне минуле і про те, що колись були єдиним поселенням. Проте мудрий правитель Фівар розумів, що протистояння виснажують і хотів об’єднатися з країною темних сил, щоб разом знайти шлях до миру та гармонії. 

У мудрості сила

Фівар, вождь магів світлої країни, був мудрим і далекоглядним. Він був впевнений, що настав час покласти край багаторічній ворожнечі. Разом з принцом Фрідріхом, молодим і відважним спадкоємцем трону, Фівар вирішив вирушити в небезпечну подорож до темного королівства, аби запропонувати примирення та дружбу.

Фівар і Фрідріх взяли з собою велике військо, що складалося з найвірніших і найсильніших воїнів. Лицарі з блискучими обладунками, ельфи з магічними луками та фенікси, які вміли відроджуватися з попелу, стали їхньою охороною. Вони вирушили в дорогу, не знаючи, що чекає їх попереду.

Шлях мужності та честі

Дорога була довгою і небезпечною. Їм довелося долати круті гірські стежки, темні ліси та глибокі ущелини. Одного дня, проходячи через вузьку ущелину, вони натрапили на дракона, що застряг між скелями. Дракон, на вигляд величезний і грізний, викликав страх у воїнів. Усі подумали, що він злий, і хотіли його вбити, але звір голосно закричав:

– Будь ласка, допоможіть мені! Я застряг між цими скелями і не можу вибратися.

Фівар відчув щирість у голосі дракона і вирішив допомогти. Він підняв свою магічну паличку і направив її на скелі. З яскравим спалахом каміння розсипалося, звільняючи бранця. Дракон вибрався на свободу, розправив свої величезні крила і вдячно схилив голову перед Фіваром та Фрідріхом.

– Дякую вам за допомогу, – сказав дракон. – Ви врятували мене, і я обіцяю віддячити, якщо у вас будуть якісь проблеми. Я розповім про вашу доброту Темному Володарю.

Фівар і Фрідріх подякували дракону за його слова, попрощалися та продовжили свій шлях. Незабаром вони перейшли на інші землі, які були позолочені сонячними променями. Пейзажі цієї місцевості зачаровували своєю красою: золоті поля, величні гори і кришталево чисті озера.

Мандрівники зупинилися, милуючись красою навколишнього світу. Фівар і Фрідріх відчули, що ці землі мають особливу магію, яка наповнює їхні серця миром і спокоєм. Вони зрозуміли, що навіть у найтемніших куточках світу є місця, де можна знайти красу і гармонію.

Нечисть злітає вгору 

З новими силами і вірою в успіх своєї місії, вони вирушили далі, знаючи, що їх чекають нові випробування і пригоди. Але тепер вони мали не тільки відвагу і мудрість, але й підтримку могутнього дракона, який бачив їхню доброту і готовий був прийти на допомогу в потрібний момент.

Раптом, під час милування краєвидами позолочених земель, вони почули різкий звук, який нагадував крик крилатої тварини. Звук був настільки гучним і несподіваним, що всі відразу зупинилися, намагаючись зрозуміти, що сталося. У паніці вони почали шукати джерело цього звуку.

І раптом перед ними з’явився величезний золотий орел. Зло в його очах відразу дало зрозуміти, що це не проста тварина. Орел стрімко спікірував вниз і своїми потужними кігтями схопив магічну паличку Фівара. Змахнувши крилами, він миттєво злетів високо в небо і полетів до найвищої вершини гори, що піднімалася перед ними, за темними лісами.

Фівар відчув, як його серце стислося від розпачу. Його магічна паличка була унікальною і незамінною. Без неї він не міг використовувати свою магію на повну силу, і це могло поставити під загрозу їхні плани.

– Ми повинні повернути мою паличку, – сказав Фівар, дивлячись на принца Фрідріха і їхнє військо. – Без неї я не зможу повністю захистити нас, аби виконати нашу місію.

Пастка

 

Фрідріх кивнув, усвідомлюючи важливість цього завдання. Вони негайно вирушили в напрямку гори, де зник орел. Їхній шлях пролягав через густі і темні ліси, сповнені небезпеками, але вони впевнено крокували вперед, сподіваючись, що небезпека залишилася позаду.

Раптом земля під їхніми ногами почала хитатися, і вони провалилися у глибоку яму. Навколо пролунали звуки натягнутих луків, і вони зрозуміли, що потрапили в пастку. Фівар, Фрідріх і їхнє військо були готові боротися, але перш ніж вони встигли зробити будь-який рух, з лісу вибігли ельфи.

Ельфи, підійшовши до краю ями, побачили, кого зловили. Їхні обличчя змінилися від здивування до радості. Серед ельфів був старий друг, лідер ельфів Аріан.

– Фіваре, Фрідріху! Що ви тут робите? – здивовано запитав Аріан, простягаючи руку, щоб допомогти їм вибратися з ями.

Фівар усміхнувся, піднімаючись разом з іншими. – Ми йдемо до темного королівства, щоб запропонувати примирення і дружбу. Але схоже, що ми потрапили в пастку.

– Вибачте за це, – сказав Аріан, допомагаючи останнім воїнам вибратися з ями. – Ми встановили пастки, щоб захиститися від ворогів, але не очікували побачити вас тут.

– Не турбуйтеся, – відповів Фівар. – Головне, що ми знову зустрілися. Ваша допомога нам стане в пригоді.

Аріан кивнув.

– Якщо ви шукаєте шлях до темного королівства, ми проведемо вас. Лісові стежки можуть бути небезпечними й наші провідники знають безпечні маршрути.

Ельфи взяли на себе роль провідників і повели Фівара, Фрідріха та їхнє військо через ліс. Вони рухалися швидко і обережно, уникаючи пасток і небезпек. Аріан розповів їм про новини в лісі і про те, як темні сили останнім часом стали агресивнішими.

Нарешті, вони дісталися до межі лісу й перед ними відкрився краєвид на найвищу гору. Коли Фівар, Фрідріх і їхнє військо піднялися, перед ними знову з’явився золотий орел. Поруч з ним стояли одноокий циклоп і русалка з темним поглядом. Від їхньої присутності повіяло небезпекою, і всі відчули, як напруження зростає.

Фівар і його супутники знали, що вони не можуть відступити. Вони розуміли, що ці істоти не чекали такого стрімкого нападу, і це був їхній шанс. Без зайвих вагань вони вирішили діяти.

– Вперед! – крикнув Фрідріх, піднімаючи свій меч.

Воїни, ельфи та фенікси кинулися в атаку. Золотий орел спробував злетіти, щоб уникнути нападу, але ельфи влучно вистрілили зі своїх луків, змушуючи його змінити напрямок. Циклоп махнув своєю величезною рукою, намагаючись збити ворогів, але лицарі спритно уникали його ударів і завдавали своїх.

Русалка намагалася використати свою магію, щоб зупинити нападників, але Фівар встиг зняти закляття, захищаючи своїх друзів.

Бій був запеклим, але раптовість нападу дала їм перевагу. Нечисть, не очікуючи такого опору, почала відступати. Зрештою, орел, циклоп і русалка втекли, залишивши позаду свою здобич. Магічна паличка Фівара залишилася на землі, сяючи в променях сонця. Фівар підняв її, відчуваючи, як магічна сила знову наповнює його.

– Ми це зробили, – сказав Фівар, озираючись на своїх супутників. – Завдяки нашій єдності та рішучості ми змогли перемогти.

– Це тільки початок, – додав Фрідріх. – Попереду ще багато випробувань. Але я вірю, що ми зможемо досягти миру.

Вони зібралися разом і, піднявши голови, впевнено крокували до замку. Їхні серця були сповнені надії та рішучості. Вони знали, що тільки спільними зусиллями зможуть досягти своєї мети і принести мир і гармонію до чарівних земель.

Фівар і Фрідріх, сповнені рішучості, вирушили до замку. Вони знали, що попереду їх чекають випробування, але з підтримкою друзів і вірою в мир вони були готові подолати будь-які перешкоди.

Країна Темного Володаря 

Коли Фівар, Фрідріх та їхнє військо наблизилися до воріт темного замку, перед їхніми очима розкрився велетенський розріз у землі. Вони завмерли, дивлячись униз, де розташувалася країна темних воїнів. У центрі цього зловісного королівства стояв величний чорний замок, оточений кентаврами, грифонами та іншими міфічними істотами, які, здавалося, були готові до будь-якого нападу.

– Це їхнє серце, – тихо сказав Фівар, спостерігаючи за рухами темних воїнів. – Ми повинні бути обережними.

Фрідріх кивнув, відчуваючи, як напруження зростає. Вони розуміли, що вступити до цього королівства було найризикованішим кроком, але необхідним для досягнення миру. Вони обговорили свій план і вирішили спуститися в розріз, використовуючи магічні сили Фівара та спритність ельфів, щоб залишитися непоміченими.

Під прикриттям ночі вони почали свій спуск. Ельфи допомагали їм рухатися безшумно, а Фівар використав свою паличку, щоб створити ілюзії, що приховували їх від патрулів. Принц Фрідріх вів своє військо з упевненістю і рішучістю, знаючи, що успіх залежить від кожного з них.

Коли вони досягли дна розрізу, перед ними відкрився ще більший вид на королівство темних воїнів. Вони бачили, як кентаври патрулюють територію, а темні маги проводять свої ритуали. Грифони літали в небі, спостерігаючи за будь-яким рухом.

– Нам потрібно знайти шлях до замку, – шепнув Фрідріх. – Це наш єдиний шанс на зустріч з Темним Володарем.

Вони рухалися вперед, уникаючи патрулів і використовуючи всі свої навички, щоб залишитися непоміченими. Кентаври і грифони не бачили їх, адже Фівар створював ілюзії, що приховували їхні сліди. Вони наближалися до замку, крок за кроком.

Нарешті вони досягли воріт чорного замку. Перед ними стояли два могутні кентаври, озброєні до зубів. Фівар підняв свою паличку і використав магію, щоб знерухомити їх на кілька хвилин, достатніх, щоб пройти всередину.

Коли вони увійшли до замку, перед ними відкрився величний тронний зал. У центрі зали сидів Темний Володар, оточений своїми найвідданішими слугами.

Темний Володар, сидячи на троні свого чорного замку, виглядав вражаюче і містично. Він був високим і струнким, з довгим чорним волоссям, що спадало на плечі. Його очі, глибокі, як бездонна прірва, випромінювали холодну байдужість і владу. Обличчя мав бліде, майже мармурове, з виразом завзятості і розсудливості.

Темний Володар був одягнений у чорну панцирну броню, що відбивала світло, а замість корони над його головою виднілися величезні чорні крила, що виходили від його спини і спускалися вниз, нагадуючи темний силует ластівки в полі під час сутінків. Він мав на собі також плащ, який спадав до підлоги з кількох шарів тканини, виготовленої з тонкого матеріалу, який був би надійно захищений.

Він підвівся, побачивши гостей, і його погляд був пронизаний цікавістю та недовірою.

– Фівар, принц Фрідріх, – сказав Темний Володар, його голос був глибоким і гучним. – Що привело вас до мого королівства?

Фівар зробив крок вперед, тримаючи паличку в руці. – Ми прийшли запропонувати мир і співпрацю. Ми віримо, що наші країни можуть об’єднатися проти спільних ворогів і побудувати краще майбутнє для всіх істот.

Темний Володар задумався, його очі блищали в темряві. Після кількох хвилин мовчання він сказав:

– Ваші слова цікаві. Але чи готові ви довести свою щирість?

– Так, – відповів Фівар. – Ми готові зробити все необхідне, щоб досягти миру.

Темний Володар посміхнувся.

– Тоді покажіть свою рішучість і доведіть, що ви дійсно хочете об’єднати наші сили. Якщо ви зможете виконати мої умови, я погоджуся на переговори. 

Жага миру 

Так почалося нове випробування для Фівара, Фрідріха та їхнього війська. Вони були готові ризикнути всім заради миру і гармонії в чарівному світі.

Фівар, Фрідріх та їхнє військо прийняли виклик Темного Володаря з рішучістю. Вони знали, що завдання не легке, але вони готові пройти через будь-які перешкоди, щоб досягти своєї мети – миру між світлом і темрявою.

Темний Володар висунув умову: вони повинні подолати страшне випробування. Він велів їм пройти через лабіринт загадкових катакомб, що були сповнені жахливими істотами. Лицарі, ельфи, фенікси та інші чарівні створіння стояли перед важким вибором, але були готові ризикувати задля великої мети.

Шлях у лабіринті був напруженим. Фівар використовував свою магічну паличку, щоб знешкоджувати пастки і змушувати страшних істот тікати. Фрідріх і лицарі стояли на сторожі, готові захищати одне одного. Ельфи майстерно використовували свою складну стратегію, щоб обходити небезпечні зони.

Під час долання лабіринту вони зустрілися з великими викликами, але справилися і вийшли цілими й неушкодженими.

Після успішного виконання першого випробування Темний Володар поставив перед Фіваром, Фрідріхом і їхнім військом нове завдання. Цього разу вони мали довести свою відданість та здатність пройти через випробування морального і внутрішнього характеру.

Темний Володар велів їм вирушити до віддаленого вулканічного острова, де, за його словами, знаходиться джерело магічної енергії, потужного достатньо, щоб змінити весь світ. Однак, щоб досягти цього джерела, їм потрібно пройти крізь небезпечні сили природи, повз міфічні створіння та спроби духовного виклику.

Підступні русалки та злі циклопи створювали великі проблеми для Фівара, Фрідріха та їхнього війська під час їхнього шляху до вулканічного острова. Русалки використовували свою чарівну пісню, щоб сплутати їхній розум і змусити збитися зі шляху, а циклопи використовували свою силу, щоб спробувати знищити їхню групу.

Фівар, Фрідріх і їхнє військо зустріли ці виклики зі сміливістю і винахідливістю. Фівар використовував свою магічну паличку, щоб створювати бар’єри проти чарівних впливів русалок і відволікати їхніх воєвод, тим самим забезпечивши, що їхнє військо залишиться разом і не буде знищено. Фрідріх і лицарі використовували свої військові вміння та стратегію, щоб протистояти нападам циклопів, а також власні магічні здібності та могутність.

Незважаючи на всі випробування, Фівар, Фрідріх і їхнє військо змогли подолати всі перешкоди.

Темний Володар і його нечисть, побачивши сміливість і добрі наміри Фівара та його супутників, вирішили припинити ворожнечу. Після всіх випробувань Темний Володар зрозумів, що вони готові до миру.

Таким чином, вони уклали договір, який заклав основу для майбутнього співіснування їхніх країн. Договір включав умови про взаємне непорушення територій, спільні заходи проти загрози від зовнішніх сил, а також культурний та торговий обмін між їхніми народами.

А магічну паличку, як символ довіри та визнання, вирішили використовувати тільки в цілях захисту своїх королівств. Так почалася нова ера в історії чарівного поселення. Світлі і темні істоти працювали разом, підтримуючи і захищаючи один одного.

Як з’ясувалось, це був не кінець, а початок. Початок нової історії про честь, гідність, підступність і зраду. Але то вже зовсім інша історія…

 

 Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

номінація  «Природа – джерело натхнення та краси»

 

Фрунза   Анастасія

13 років, с. Водяне, Компаніївська ТГ

Я закохана в дощ. Я люблю його тиху мелодію, так само і дзвінкий шум, який він створює. Він вірний друг. Він поруч, коли я сумую. Тому, чуючи його незрівнянні весняні або ж літні мелодії, я заспокоююся. Мої думки відходять на другий план. Образи, сварки – все забувається. Це – мій друг. Він їх змиває. Змиває і втому, і збентеження. Та бувають такі моменти, коли й дощ не в змозі мені допомогти. Іноді його присутність погіршує ситуацію. Він прагне мене заспокоїти, та це не в його силах. Під час дощу, на самоті, можна і поплакати. Трішки. Хвилин п’ять, десять. Виплакати все, що назбиралось. Дощ змиє сльози. Він допоможе. Але не слід його завантажувати цією роботою, він теж втомлюється. Втомлюється змивати сльози з мільйонів очей.

Тому посміхайтесь. Мрійте, згадуйте все чудове, що сталося з вами. Буде краще. І дощу теж. І тоді його тиха симфонія звучатиме для вас особливо, життєрадісно.

Я знаю це. Полюбіть дощ так, як полюбила його я!

Білі хмари пливли так низько над землею, що, здавалось, намагались увібрати в себе пахощі польових квітів і понести їх до свого загадкового царства.

Прозорий тюль все більше накопичувався, поступово перетворюючись на щільну завісу. А там, за лаштунками, невидимий оркестр почав награвати тиху мелодію дощу. Він опустився на землю, подріботів по зеленому листю дерев, постукав у шибки вікон, пробарабанив по дахах будинків.

І раптом вітер-пустунець вихопив з моїх рук квіти, ніби хотів покружляти з ними під чарівну мелодію на суші матінки-природи.

У своїх пахучих обіймах він тримав стрункі молоді берізки, а разом з ними кружляли насуплені хмари, крапельки дощу. А мелодія все лунала і лунала. Немов диригентська паличка, з’явилася у небі блискавка.

На якусь мить небесне і земне зустрілося в дотику, заговорило, а потім запанувала тиша. Чарівна завіса розтанула в повітрі, звільняючи заспане сонце. Все стрепенулося і засяяло, посилаючи нам свої теплі промінчики…

Прокидається село. За лісом ледь зажеврілося небо. Доспівував свою пісню соліст-соловейко. У ранковій тиші почувся голос запізнілого півня. Мабуть, заспав бідолаха. Чулися сусідські голоси біля криниці та брязкали відра. А моя бабуся, зовсім посивіла, з обличчям, помережаним густими зморшками, вже поралася біля печі – виймала спечений хліб.

Своїми натруженими руками вона вихоплювала високі рум’яні паляниці з форм і клала їх в ряд на довгу лаву. Хліб парував, і цей приємний смаковий дух розносився по всій хаті. Наповнивши всі кімнати, він полинув далі на подвір’я. Не можна було втриматися від спокуси, щоб бодай маленький шматочок не відламати від сонцесяйної паляниці.

– Бабусю, як гарно пахне ваш хліб. Ви, мабуть, секрет тих життєвих пахощів тримаєте в таємниці, бо ваші паляниці – найсмачніші, – спитала я, переступивши поріг кухні.

… Бабуся підняла голову, подивилася на мене своїми лагідними очима й усміхнулася.

- Ніяких секретів немає, онучко. Без хліба, як без життя, людина не може. А я ціну йому знаю. От і вкладаю в нього всю свою душу, силу, працю і вміння рук. Багато паляниць виробили вони. Печу хліб все життя: і для себе, і для інших. Хіба шкода його для доброї людини? Робота ця – не з легких, та беруся за неї із задоволенням. А коли витягаю хліб із форм, то аж душа радіє: ось народилася паляниця. У хаті світлішає, ніби від сонечка.

 Всеукраїнський дитячий літературний конкурс 

«Творчі канікули – 2024» 

номінація «Моя Україна: з вірою в Перемогу»

Солоненко Софія

13 років,  с. Буховецьке,  Кетрисанівська  ТГ 

У кожної людини на цій землі є найбільше багатство – Батьківщина. Вона дається Богом людині раз і на все життя. Батьківщину не вибирають. Можливо хтось думає по-іншому, але не я.

Я – Українка! Я народилася в селі Буховецькому на Кіровоградщині. Мені 13 років, навчаюся в 7-му класі, і я знаю, що живу у вільній незалежній державі. Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю. Ми маємо славну історію. Але ж тільки історією жити не можна, бо потрібно подумати про майбутнє.

З 24 лютого 2022 року в нашій країні воєнний стан, пов'язаний з повномасштабною війною, розв’язаною російською федерацією проти мирного населення України. Над головами всіх Українців літають ракети, а кожен день чуються сирени і вибухи. Війна в Україні стала для мене великою трагедією. Вона утворила в моїй душі глибоку чорну вирву, в якій ніби після вибуху болить серце і хочеться кричати. Я відчуваю страх. Мій психічний стан дуже пригнічений. Я ненавиджу ворога так сильно, як лише може ненавидіти дитина, яка залишилася через нього без батька. Я маю на це право. Він відняв у мене найдорожче – життя татуся.

Пізно ввечері ми з мамою сиділи в кімнаті і надійшов дзвінок, що мій тато Андрій загинув. Я не повірила в це, точніше, не хотіла вірити, не могла повірити, не могла подумати, що в одну мить все може так змінитися. Я навіть не знаю, що я відчувала, чи відчувала щось взагалі. Це був найстрашніший день в моєму житті. Далі, я не могла прийти до тями, не хотілося ні їсти, ні пити, не могла нормально мислити, я прокидалася посеред ночі зі страхом і бачила, що мама теж не спить. Вона починала говорити зі мною про плани на завтра, або будь-що, аби я заснула. Інколи мені здається, що все, що з нами трапилося – це страшний сон. Я прокинуся вранці і тато протягне мені соковите яблуко й посміхнеться.

Я завжди думала, що людина приходить у цей світ, щоб пізнати любов і гармонію… Народитися, ходити до школи, відкривати невідоме, обіймати батьків. Аж раптом, в один день, зрозуміла – місія людини бути потрібною, корисною іншим, мати усвідомлене бажання допомогти тим, хто цього потребує. Зараз моя підтримка та допомога потрібна матусі, а її ласкава посмішка надає мені сил та впевненості рухатися далі. І я іду, адже татусь загинув, щоб всі діти могли спокійно навчатися, ночами спати, вдень гратися. Він залишиться для мене Героєм Назавжди.

Я вірю, що скоро війна закінчиться Перемогою, за якою настануть позитивні зміни для Українців…  Більше не будуть гинути ні в чому не винні мирні люди, військові, замовкнуть навіки  ворожі «гради», артилерія, авіація. Скінчиться кроваве пекло. Адже ми на своїй землі, ми витримаємо, я витримаю! Ворог сподівався, що війною роз’єднає Україну, але, навпаки, він її об'єднав. Вірю у Перемогу, бо наші захисники і захисниці борються не тільки за свою землю, не тільки за міста і села, а за цінності, звільняють всі наші території та виганяють ворога із нашої землі, а ми маємо єднатися у квітучій Україні. Переконана, ми зможемо відбудувати нашу українську державу, доклавши до цього певних зусиль, розуму і уміння. Вірю, що Україна буде мирною і багатою країною. Мир для мене, це моє право жити, говорити українською мовою, читати українську літературу, співати українські пісні, це право знати історії української держави. Щодня я мрію про те, що скоро закінчиться  війна і більше ніхто не плакатиме від втрати рідних. Батьки повернуться додому і рясно зацвітуть яблуні.

Я прошу, аби Всесильний Господь, почув молитви українських дітей, споглянув в час важких випробувань на нашу державу – Україну. Прошу: Благослови та зміцни воїнів наших, владу, та весь народ наш, які протистоять підступному російському агресору на землі, на морі та в повітрі. Правдолюбивий Господи, не дай ворогам знищити державу, народ та святині наші. Благаю тебе, даруй нам Перемогу.

Я переконана, що спільними зусиллями ми переможемо. Перемога буде за нами. Щоб ніхто і ніколи не зазіхав на нашу незалежність. Ми станемо гідними пам'яті наших предків. Настане час і український народ житиме в сильній безпечній мирній державі, яку всі поважають і надихаються нею. Мені віриться, що після нашої Перемоги матимемо іншу країну – оновлену, одухотворену, щасливу. Де всі будуть вільно дихати, говорити, вчитися, любити та мріяти. Але завжди пам'ятати тих, хто не повернувся додому.

Гімн України має історичні рядки: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець. Вони відповідають дійсності, адже наші батьки віддають свої життя, аби ми жили у вільній незалежній державі. І вона такою буде!

 

 Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

номінація  «Моя Україна: з вірою в Перемогу» 

Митрохіна Марія

11 років,  м. Кропивницький

Золота  Рибка 

У кожного з нас є місце, куди хочеться повертатися знову і знову. Де ми відчуваємо себе вдома. Для мене це Херсонська область, та її частина, яка зараз, на жаль, знаходиться в окупації. Це те місце, де пройшло моє дитинство, де було стільки щасливих моментів і куди я мрію повернутися після нашої перемоги. Де й досі живуть мої бабуся та дід, де колись народилася моя мама.

Послухайте історію про Мою Україну – Україну, яку буду пам’ятати завжди.

Маленький Крим, порт «Золотої Рибки». Навряд чи комусь щось скажуть ці назви. Але так називають старожили маленьке село на півдні Херсонської області, яке з трьох сторін омивається водами Чорного моря. Село Хорли – колишній порт. Чому така назва Хорли? Кажуть, що колись це був безлюдний острів і турецькі мореплавці, побачивши берег, встелений білим килимом степової ковили, стали називати його «карлі». А вже згодом назва почала вимовлятися місцевими, як «Хорли».

Дивовижна історія порту «Золотої Рибки» починається 1863 року. Цього року Софія Луїза Кнауф, донька німецьких колоністів виходить заміж за такого ж нащадка з родини німців-колоністів Едуарда Фальц-Фейна. В заміжжі вона мала шестеро синів і доньку. Усі вони залишили свій слід в історії Херсонщини. Ви ж чули про заповідник «Асканія-Нова»? Це син Софії Луїзи створив його. У 1890 році вона стала вдовою та спадкоємицею сімейної справи. Ентузіазму, стійкості та працелюбності цієї пані можна лише позаздрити.

Після смерті чоловіка Софія не стала затворницею. Вона дізналася про острів у Чорному морі, біля якого ніколи повністю взимку не замерзала вода. За три роки, на місці майбутнього порту, було побудоване село, розбиті сади, острів став півостровом. Почав будуватися порт. Але для існування порту потрібен був зв’язок, тому у 1898 році було відкрито телеграфну лінію, яка з’єднала селище з Перекопом у Криму. Життя завирувало. У 1903 році вже діяла морська пристань. Уявляєте? Сюди заходили кораблі майже з усіх куточків світу: Нірея, Кадіфу, Англії, Греції, Німеччини, Італії, Голландії. В ці країни продавався хліб. Сюди привозили різні товари, які потім йшли до Одеси, Херсона, Миколаєва, Скадовська. Налагодилася міжнародна торгівля, внаслідок чого з’явився перший банк та, навіть, митниця.  Крім суден, які перевозили товари,  у власності хазяйки Хорлів були й прогулянкові, які курсували до міст Чорноморського узбережжя. Що цікаво, Хорли не були просто портом, це було квітуче село. Тут була і бальна кімната, і свій духовий оркестр, навіть сінематограф і лікарня. До речі, будівля лікарні, так само, як і будинок  Софії Фальц-Фейн, збереглися й досі. Будете в Хорлах - завітайте!

Ви запитаєте: «Розпочинали з «Золотої Рибки». Куди ж вона поділася?»

Справа в тому, що Софія Богданівна заснувала власний консервний завод, логотипом якого стала золота рибка на велосипеді. Власницю часто стали називати Золотою рибкою. Порт розвивався. І хоч деякі радянські письменники потім обіллють брудом поміщицю, проте збереглися спогади старожилів про цю незвичайну жінку, які спростовують заяви, що вона була жорстока, жадібна та зла.

Не може бути жадібною людина, яка платила своїм робітникам найбільшу платню на усьому півдні. Молодятам вона робила подарунки на весілля, при чому – щедрі. Якщо бачила, що якась дитина має до чогось хист, обов’язково відправляла вчитися і оплачувала навчання. Але прийшла революція 1917 року. Багато хто з родини, яка на той час уже збільшилася, встиг виїхати за кордон. Софія Богданівна, на той час жінка 84 років, лишилася. Вона не вірила, що хтось щось їй заподіє лихого, бо ж сама зла не робила. Але … У 1919 році її було вбито. Існує багато версій як це сталося. Звісно ж, радянська влада себе не очорнить правдою. Все, що було збудовано, більшовики не змогли підтримати у належному стані і існування процвітаючого порту завершилося. Почався занепад усього.  

До сьогодні збереглося мало документальних архівів про незвичайну родину Фальц-Фейнів. І про надзвичайну жінку Софію Богданівну Фальц-Фейн - «Золоту Рибку», підприємицю і благодійницю. Коли прийшли більшовики, вони намагалися все знищити. Тому збереглися лише ті документи, які родина встигла вивезти за кордон. Онук Софії Богданівни Едуард по крупинці збирав документи, викупляв дореволюційні твори мистецтва та повертав їх до батьківщини. А вона віддячила йому тим, що заборонила повертатися до Радянського Союзу.

Ось така вона, Моя Україна і її невеличка краплинка – село Хорли, порт «Золотої Рибки».

Щороку ми з мамою і татом приїздили сюди на море. Воно тут тепле і ласкаве. Люди привітні. Атмосфера дуже затишна. Так було до 2022 року. Зараз це село в окупації. Але я вірю, вірю, чуєте, дуже вірю, що наші Збройні Сили звільнять Херсонщину. Ми ще покупаємося в теплій морські воді, відвідаємо парк Софії Фальц-Фейн, пройдемо тими вулицями, де колись ходила вона і згадаємо її добрим словом. Ще кілька слів про хазяйку Хорлів. ЇЇ поховали на місцевому кладовищі, обличчям до моря, щоб вона завжди бачила дітище своїх рук. Згадався один випадок. Якось хтось підпалив траву на кладовищі. Тоді згоріло багато могил, але вогонь не зачепив могилу хазяйки. Вона лишилася ніби в колі! Мабуть сама природа і стихії поважать Софію Богданівну. І нехай лишилася лише пам’ять про людей, яких давно вже немає. Але я відчуваю гордість, що у мене з ними одна спільна маленька Батьківщина.

І ще я розумію, що потрібно навчатися дуже добре, щоб стати такою, як «Золота Рибка». Зробити для своєї Батьківщини стільки ж, скільки Вона. Моя перемога – за партою! Перемога ЗСУ на полі бою! Разом до перемоги!