Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

номінація  «Природа – джерело натхнення та краси»

 

Фрунза   Анастасія

13 років, с. Водяне, Компаніївська ТГ

Я закохана в дощ. Я люблю його тиху мелодію, так само і дзвінкий шум, який він створює. Він вірний друг. Він поруч, коли я сумую. Тому, чуючи його незрівнянні весняні або ж літні мелодії, я заспокоююся. Мої думки відходять на другий план. Образи, сварки – все забувається. Це – мій друг. Він їх змиває. Змиває і втому, і збентеження. Та бувають такі моменти, коли й дощ не в змозі мені допомогти. Іноді його присутність погіршує ситуацію. Він прагне мене заспокоїти, та це не в його силах. Під час дощу, на самоті, можна і поплакати. Трішки. Хвилин п’ять, десять. Виплакати все, що назбиралось. Дощ змиє сльози. Він допоможе. Але не слід його завантажувати цією роботою, він теж втомлюється. Втомлюється змивати сльози з мільйонів очей.

Тому посміхайтесь. Мрійте, згадуйте все чудове, що сталося з вами. Буде краще. І дощу теж. І тоді його тиха симфонія звучатиме для вас особливо, життєрадісно.

Я знаю це. Полюбіть дощ так, як полюбила його я!

Білі хмари пливли так низько над землею, що, здавалось, намагались увібрати в себе пахощі польових квітів і понести їх до свого загадкового царства.

Прозорий тюль все більше накопичувався, поступово перетворюючись на щільну завісу. А там, за лаштунками, невидимий оркестр почав награвати тиху мелодію дощу. Він опустився на землю, подріботів по зеленому листю дерев, постукав у шибки вікон, пробарабанив по дахах будинків.

І раптом вітер-пустунець вихопив з моїх рук квіти, ніби хотів покружляти з ними під чарівну мелодію на суші матінки-природи.

У своїх пахучих обіймах він тримав стрункі молоді берізки, а разом з ними кружляли насуплені хмари, крапельки дощу. А мелодія все лунала і лунала. Немов диригентська паличка, з’явилася у небі блискавка.

На якусь мить небесне і земне зустрілося в дотику, заговорило, а потім запанувала тиша. Чарівна завіса розтанула в повітрі, звільняючи заспане сонце. Все стрепенулося і засяяло, посилаючи нам свої теплі промінчики…

Прокидається село. За лісом ледь зажеврілося небо. Доспівував свою пісню соліст-соловейко. У ранковій тиші почувся голос запізнілого півня. Мабуть, заспав бідолаха. Чулися сусідські голоси біля криниці та брязкали відра. А моя бабуся, зовсім посивіла, з обличчям, помережаним густими зморшками, вже поралася біля печі – виймала спечений хліб.

Своїми натруженими руками вона вихоплювала високі рум’яні паляниці з форм і клала їх в ряд на довгу лаву. Хліб парував, і цей приємний смаковий дух розносився по всій хаті. Наповнивши всі кімнати, він полинув далі на подвір’я. Не можна було втриматися від спокуси, щоб бодай маленький шматочок не відламати від сонцесяйної паляниці.

– Бабусю, як гарно пахне ваш хліб. Ви, мабуть, секрет тих життєвих пахощів тримаєте в таємниці, бо ваші паляниці – найсмачніші, – спитала я, переступивши поріг кухні.

… Бабуся підняла голову, подивилася на мене своїми лагідними очима й усміхнулася.

- Ніяких секретів немає, онучко. Без хліба, як без життя, людина не може. А я ціну йому знаю. От і вкладаю в нього всю свою душу, силу, працю і вміння рук. Багато паляниць виробили вони. Печу хліб все життя: і для себе, і для інших. Хіба шкода його для доброї людини? Робота ця – не з легких, та беруся за неї із задоволенням. А коли витягаю хліб із форм, то аж душа радіє: ось народилася паляниця. У хаті світлішає, ніби від сонечка.