Всеукраїнський дитячий літературний конкурс «Творчі канікули – 2024»

Номінація  «І в кожному із нас живе філософ»

 

Дробот Вікторія

16 років,  м. Знам’янка

 

Травнева ніч

 

Під світлом вуличних ліхтарів чи під сяйвом зірок, дивлячись в синю темряву нічного неба, слухаючи тихий шум вечірнього міста, відчуваючи запах скошеної трави, мерзнучи від холоду темних вуличок, думаючи про тебе, мені тут краще ніж будь-де .

 

Сонячний сад

 

Якби міста були садами, а квіти — уособлення людських сердець. Весь світ би сяяв променисто-жовтим від нарцисів, що люблять лиш себе, та спраглих володіти усіма жовтих хризантем. А я б була кульбабкою в кутку, яку обходять ненароком зачепивши кущ троянди — єдиний закуток, що не увібрав у себе їдкої жовтизни та залишився мерехтіть червоним. Тільки вони відкриті до півмісячного світла, так само як до сонячного дня. Лише вони можуть кохати та ненавидіти одночасно, лишаючи колючі рани замість пелюсток троянд. Нехай сезон кульбабок і недовгий, але троянди вічний аромат лишиться спогадом духмяної весни, коли розвіюючи кожну крапельку любові лежала під корінням прекрасного куща троянд.

 

Гроза та шторм

 

Мій сум можна порівняти з чотирма довічними ув'язненнями, повішеними на підставну особу, ні в чому не винну людину, яка немає жодної влади над справжнім вбивцею. Цей сум нескінченний та несправедливий, він до болю продирає аж до кісток, і я вже не можу нормально сидіти — скручуюся від ваги, що тисне на мене не фізично, але вона все одно відчувається на тілі. Цей біль несправедливий, хіба я заслуговую цього за ту любов та доброту, що тобі давала, за ті мільйони разів, що не зважала на твій холод, за ті старання, хоч я і не з тих, хто старається? Це дістає мене о третій ночі, це мучить мене кожен день. Я так старанно намагаюся відволіктися, що здається ніби мені подобається моя робота. Я не можу впоратися з цим, здається я ламаюсь вже сотий раз, так і не дочекавшись своєї черги гоїтися.

 

Зоряне небо

 

Зірки, що відбиваються у вранішній росі, вони мов цукор, але, здається, зовсім не солодкі. Такі чарівні, обплітають руки, засідають у думках, світяться в очній зіниці, хоч згадуєш про них нечасто. На нічне небо дивиться лиш той, хто у звичайних днях шукає сенс, та так і не знаходить. Зірки дарують тобі щастя, почуття великого, надію, що десь там все краще, але правду ніхто ніколи не знаходить, і це найкраще. Для всіх вони різні, світять по-різному, відбивають світло від очей та відкривають новий світ, у твоїх думках наводять лад. Це ті зірки, що є ключем до спокою в тяжку годину, коли шукаєш тишу в голові, той закуток, де завжди добре й тихо, де живуть наші зорі мовчазні. Таку любов вони нам проявляють, якби ж усі так вміли чаклувать. Це ті зірки, які нам руки простягають, коли шукаєм спокою в душі. Вони безжальні поза межами думок, такі холодні, що аж опік залишають, але це все ще зорі, які нам сяють.